Організація та здійснення правосуддя у Візантії

Abstract

Одна з найбільш важливих особливостей організації системи юстиції у Візантії полягає в тому, що вона становить органічну єдність з адміністративними установами в цивільному та військовому управлінні. Зокрема не тільки з точки зору злиття організаційних структур, а й фактичного здійснення управлінських і судових функцій одними і тими ж чиновниками. Основи організації і здійснення правосуддя закріплені у безлічі законодавчих актів практично всіх імператорів. Багато видатних візантійських правознавців, таких як Димитрій Хоматіан, Євстафій Ромей, Феофіл і багато інших, які були пов’язані з роботою в установах світської чи церковної юстиції, залишили докладні описи роботи судової системи, спираючись на практику вирішення конкретних юридичних справ. Судова система Візантії відрізнялася значною складністю, повторюючи громіздкий і розгалужений адміністративний апарат. Суди за територіальною ознакою поділялися на центральні і місцеві. Деякі з них існували інституційно, на постійній основі, інші створювалися для вирішення певної справи. Компетенція визначалася родом справ, місцем проживання, становою приналежністю, професією, віросповіданням тих, хто беруть участь у справі і багатьма іншими обставинами. Для окремих категорій осіб існували власні судові установи. Наприклад, практично кожен глава адміністративного відомства володів правом судової влади з певних категорій справ щодо своїх чиновників. Також існувала деяка градація щодо цивільних справ або вчиненого злочину. Візантійське право за загальним правилом допускає одночасний розгляд цивільних і кримінальних справ в рамках одного судового розгляду, не роблячи відмінностей між кримінальним та цивільним судочинством. Вища судова влада належала імператорові. Він міг на свій розсуд прийняти до провадження будь-яку справу як загальногромадянської, так і церковної юрисдикції. Імператор міг виступати в якості органу тлумачення законів і одночасно усунення протиріч у законодавстві. Крім світської існувала церковна юстиція – єпископський церковний суд. Його існування було тісно пов’язане з обсягом привілеїв, якими користувалася церква в той чи інший період історії імперії. Крім постійно діючих судових інстанцій, що були тими чи іншими установами державного управління, існували численні судові установи, що створювалися для вирішення певної справи. У нормах візантійського законодавства закріплюються принципи і завдання правосуддя. Слід зазначити, що конкретні приписи щодо окремих питань здійснення правосуддя і правозастосовна практика не завжди узгоджувалися між собою. У хрисовулах імператора Андроніка II містяться численні декларативні положення, що стосуються мети проведеної ним судової реформи. Встановлюється положення про те, що цілями діяльності судової системи є добробут держави і досягнення справедливості. Одним з фундаментальних підстав візантійського права є формальна юридична рівність громадян перед законом, вона знаходить своє відображення і в судочинстві. Важливою рисою візантійського судочинства є також те, що суд при винесенні рішення керувався не тільки «буквою» закону, а й його «духом». Прикладами такого підходу до вирішення судових справ можна назвати практику Верховного суду в Константинополі. One of the most important features of the organization of the justice system in Byzantium is that it forms an organic unity with administrative institutions in civil and military administration. In particular, not only from the point of view of the merger of organizational structures, but also the actual performance of administrative and judicial functions by the same offcials. The foundations of the organization and administration of justice are enshrined in numerous legislative acts of almost all emperors. Many prominent Byzantine jurists, such as Demetrius Khomatianus, Eustathius Romeus, Theophilus, and many others who were associated with the work in institutions of secular or ecclesiastical justice, left detailed descriptions of the work of the judicial system, based on the practice of solving specifc legal cases. The judicial system of Byzantium was distinguished by considerable complexity, repeating a cumbersome and extensive administrative apparatus. Courts were divided into central and local courts according to their territorial characteristics. Some of them existed institutionally, on a permanent basis, others were created to solve a certain case. Competence was determined by the type of case, place of residence, gender, profession, religion of those involved in the case and many other circumstances. There were separate judicial institutions for certain categories of persons. For example, practically every head of an administrative department possessed the right of judicial power in certain categories of cases in relation to his offcials. There was also some gradation regarding civil cases or the crime committed. Byzantine law, as a general rule, allows simultaneous consideration of civil and criminal cases within the framework of one trial, without making any distinction between criminal and civil proceedings. Supreme judicial power belonged to the emperor. He could, at his discretion, accept any case of both general civil and ecclesiastical jurisdiction. The emperor could act as a body interpreting laws and at the same time eliminating contradictions in legislation. In addition to the secular one, there was ecclesiastical justice – the episcopal ecclesiastical court. Its existence was closely related to the amount of privileges enjoyed by the church in one or another period of the empire’s history. In addition to the permanently operating judicial institutions, which were one or another state administration institution, there were numerous judicial institutions that were created to resolve a specifc case. The principles and tasks of justice are fxed in the norms of Byzantine legislation. It should be noted that the specifc prescriptions regarding certain issues of the administration of justice and law enforcement practice were not always mutually agreed upon. The chrysovula of Emperor Andronikos II contain numerous declarative provisions relating to the goal of the judicial reform carried out by him. It is established that the goals of the judicial system are the well-being of the state and the achievement of justice. One of the fundamental bases of Byzantine law is the formal legal equality of citizens before the law, it is also reflected in judicial proceedings. An important feature of the Byzantine judiciary is also the fact that the court was guided not only by the "letter" of the law, but also by its "spirit" when making a decision. The practice of the Supreme Court in Constantinople can be cited as an example of this approach to resolving court cases.