Особистісно-орієнтована парадигма виховання дітей-сиріт: соціокультурний вимір

Abstract

У статті актуалізовано проблему виховання дітей-сиріт, які перебувають у держаних закладах опіки. Наголошується на необхідності застосування особистісно-орієнтованого підходу до виховання дітей, позбавлених батьківського піклування. Особистісно-орієнтована парадигма виховання виступає своєрідним методологічним імперативом, що відповідає потребам розвитку і самореалізації духовного начала людини в новій соціокультурній ситуації. У центрі особистісно-орієнтованої педагогіки – особистість дитини, її самобутність, самоцінність. Здійснено аналіз теоретико-методологічних положень особистісно-орієнтованої парадигми виховання дітей-сиріт у соціокультурному вимірі. Виховання дітей в умовах державних закладів опіки накладає специфічний відбиток на розвиток особистості дитини та зумовлює певні труднощі у здійсненні її цілісної соціалізації. Депривація розглядається як механізм обмеження соціалізуючих процесів, дефіцит материнсько-батьківської опіки, недостатність емоційно-стимульного та соціального досвіду у дітей-сиріт. Наголошується, що соціалізація та виховання особистості дитини є невід’ємною частиною її розвитку, спрямовані на засвоєння нею сукупності знань, уявлень, поцінувань, умінь використовувати адекватні соціальним ситуаціям способи поведінки на засадах творчої інтерпретації соціального досвіду. Для підвищення ефективності соціалізації в умовах державних закладів опіки процес освоєння дитиною-сиротою зовнішньої сфери має співвідноситися з ціннісним аспектом її внутрішньої сфери (упорядкованої системи цінностей), завдяки врахуванню зовнішніх вимог до виховання, які визначають спрямованість цього процесу. Така спрямованість створює основу для особистісного розвитку дитини-сироти, у процесі якого зміст виховання, а отже, й соціалізації, перетворюється на її індивідуальне надбання. Моральне становлення особистості дитини є духовним змістом її соціалізації, а соціалізація – всеосяжною формою морального розвитку особистості. Лише за умов осягнення такої єдності процесу соціалізації можна надати педагогічно доцільну спрямованість, а вихованню – реальний соціально-культурний зміст. ve article actualizes the problem of upbringing orphans in state custody institutions. ve necessity of applying a personality-oriented approach to the education of children deprived of parental care is emphasized. Personality-oriented paradigm of education and upbringing is a kind of methodological imperative that meets the needs of development and self-realization of a person’spiritual principle in the new socio-cultural situation. vere is a child’s personality, his/her identity and self-worth in the center of personality-oriented pedagogy. ve theoretical and methodological provisions of the personality-oriented paradigm of orphans’ upbringing are analyzed in the socio-cultural dimension. ve upbringing of children in the conditions of state guardianship institutions has a specific impact on the development of the child’s personality and causes certain difficulties in the implementation of a child’s holistic socialization. Deprivation is considered as a mechanism for limiting socializing processes, a deficiency of maternal-parent care, and insufficient emotional, stimulatory and social experience of orphans. Socialization and upbringing of a child personality is noted to be an integral part of a child’s development, aimed at mastering the set of knowledge, ideas, values, and the ability to use the behavior appropriate to social situations on the basis of creative interpretation of social experience. In order to increase the effectiveness of socialization in state guardianship institutions, the process of mastering the external sphere by an orphan should be correlated with the value aspect of a child’s internal sphere (streamlined system of values), taking into account external requirements for education that determine the direction of this process. Such an orientation creates the basis for the personal development of an orphan, in the course of which the content of upbringing, and therefore socialization, turns into a child’s individual heritage. ve moral formation of a child’s personality is the spiritual content of a child’s socialization, and socialization is a comprehensive form of moral development of a person. Only under the conditions of comprehending such a unity the process of socialization can be provided with a pedagogically expedient orientation, and upbringing will have a true socio-cultural content.