Thesis https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/1354 2026-04-05T16:38:11Z 2026-04-05T16:38:11Z Козолис, А.Р. Kozolys, A.R. https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/8944 2025-07-08T13:30:05Z 2025-01-01T00:00:00Z

Название: Цивільно-правове регулювання відносин у сфері надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України: дисертація Авторы: Козолис, А.Р.; Kozolys, A.R. Краткий осмотр (реферат): Дисертаційна робота є першою у вітчизняній цивілістичній доктрині спробою комплексного науково-теоретичного дослідження цивільно-правового регулювання відносин у сфері надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України, за результатами якого зроблено висновки та запропоновано пропозиції з метою вдосконалення правового регулювання в означеній сфері. У Розділі 1. «Загальнотеоретична характеристика цивільних відносин у сфері надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України» досліджено концептуальні підходи до поняття та сутності відносин у сфері надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України, проаналізовано джерела правового регулювання означеної сфери відносин, визначено роль договору про надання реабілітаційних послуг як основної підстави їх виникнення. Обґрунтовано, що відносини, які виникають у сфері надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України на підставі договору про надання реабілітаційних послуг, є цивільно-правовими. Реалізація пацієнтами прав в сфері охорони здоров’я забезпечується міжнародними та національними нормативно-правовими актами. Систему національних нормативно-правових джерел, які спрямовані на врегулювання відносин у сфері надання реабілітаційних послуг утворено декількома групами актів різного рівня та юридичної сили. Перша група охоплює законодавство, що спрямоване на регулювання відносин з надання реабілітаційних послуг як елемент національної системи охорони здоров’я. Іншу групу нормативних джерел охоплюють спеціальні нормативно-правові акти, якими забезпечення надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України визначається як автономна система обслуговування прикріпленого контингенту. Розділ 2. «Цивільно-правова характеристика елементів відносин у сфері надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України» присвячений характеристиці елементного складу означених правовідносин. Особливу увагу звернено на аналізі цивільно-правового статусу суб'єктів вказаних правовідносин у зв’язку із здійсненням учасниками бойових дій права на реабілітаційну допомогу. Об’єктом досліджуваних відносин виступатиме реабілітаційна послуга. Набувши статусу суб'єкта правовідносин з надання реабілітаційних послуг, учасник бойових дій внаслідок військової агресії проти України як пацієнт реалізує й інші права – право на повагу до його гідності, право на особисту недоторканність тощо. Відтак, до категорії об'єктів також доцільно віднести низку особистих немайнових благ – гідність, особиста недоторканність та ін. У Розділі 3. «Охорона та захист прав учасників бойових дій внаслідок військової агресії проти України в сфері надання реабілітаційних послуг» висвітлено методологічні засади цивільно-правової охорони, захисту та відповідальності за порушення прав у сфері надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України, охарактеризовано способи захисту їх прав. «Охорона» та «захист» не є тотожними поняттями. Поняття охорони прав учасників бойових дій внаслідок військової агресії проти України у сфері надання їм реабілітаційних послуг є ширшим за змістом від поняття захисту означених прав, позаяк охоплює як систему заходів щодо забезпечення належної реалізації прав, так і систему заходів, спрямованих на запобіганню їх порушення та усунення негативних наслідків у разі такого порушення. Пацієнт – учасник бойових дій як сторона у зобов’язанні з надання реабілітаційних послуг наділяється широким спектром способів захисту свого порушеного права, для яких є властивою низка ознак: а) можуть встановлюватись як на рівні закону, насамперед ЦК України, так і на рівні договору; б) мають примусовий характер; в) застосовуються як в судовому, так і позасудовому порядку, в тому числі й самостійно самим суб’єктом, право якого порушено; г) забезпечують превентивну поновлюючу та компенсаційну функції для захисту прав людини. Однак у будь-якому випадку застосування кожного з таких способів захисту має ґрунтуватися на загальних принципах зобов’язального права – в т.ч. обов’язковості цивільно-правового договору для його сторін, а також на оцінці обраного способу захисту з точки зору відповідності принаймні вказаному принципу. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше: зроблено висновок про цивільно-правовий характер відносин, які виникають на підставі договору у сфері надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України. Замовниками таких послуг можуть бути держава, орган місцевого самоврядування, юридична або фізична особа, у тому числі пацієнт – учасник бойових дій, а виконавцем – реабілітаційний заклад, реабілітаційна установа, інший заклад охорони здоров’я чи суб’єкт, який має право надавати відповідні послуги згідно із законодавством України, за умови спрямованості на відновлення здоров’я, психоемоційного стану, працездатності учасників бойових дій, а також покращення процесу їх адаптації до умов мирного життя шляхом застосування цілісного комплексу медичних, фізичних чи психологічних реабілітаційних заходів; зроблено висновок, що договір про надання реабілітаційних послуг є основною підставою виникнення правовідносин у сфері надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України та може бути визначений як правочин, за яким одна сторона (реабілітаційний заклад, реабілітаційна установа, інший заклад охорони здоров’я чи суб’єкт, який має право надавати реабілітаційну допомогу згідно із законодавством) зобов’язується за завданням другої сторони надати комплекс заходів, спрямованих на оптимізацію функціонування та життєдіяльності осіб, які зазнають або можуть зазнати обмеження повсякденного функціонування у їхньому середовищі, а замовник чи інший суб’єкт у його інтересах зобов’язується оплатити надану послугу, якщо інше не встановлено договором або законом; запропоновано дефініцію «реабілітаційної послуги» як визначеної договором або законом дії чи комплексу дій реабілітаційного закладу, реабілітаційної установи, іншого закладу охорони здоров’я чи суб’єкта, який має право надавати реабілітаційну допомогу згідно із законодавством – виконавців (послугонадавачів), спрямованої на вжиття комплексу заходів, яких потребує особа, яка зазнає або може зазнавати обмеження повсякденного функціонування внаслідок стану здоров’я у взаємодії з її середовищем; запропоновано розглядати охорону прав учасників бойових дій внаслідок військового агресії проти України у сфері надання їм реабілітаційних послуг в широкому та вузькому значенні: у широкому розумінні – це комплекс заходів, які вчиняються згідно з приписами чинного законодавства України та які спрямовані на забезпечення належної реалізації та захист такими учасниками права на реабілітаційну допомогу, а також на запобігання порушень їх прав у сфері надання реабілітаційних послуг; у вузькому значенні – це комплекс заходів, вчинюваних відповідно до положень цивільного законодавства України та договору про надання реабілітаційних послуг, які спрямовані на врегулювання відносин щодо надання реабілітаційних послуг конкретним особам та недопущення порушень їхніх прав; зроблено висновок, що захист прав учасників бойових дій внаслідок військової агресії проти України у сфері надання реабілітаційних послуг – це система заходів, спрямованих на відновлення відповідних прав, відшкодування учасникам бойових дій заподіяних збитків та моральної шкоди у спосіб та в формі, що визначені законом, договором, є ефективними та відповідають цивільно-правовій політиці держави задля недопущення таких порушень у майбутньому. Також у роботі удосконалено: підхід щодо участі реабілітаційних закладів, реабілітаційних установ, інших закладів охорони здоров’я як суб’єктів медичних правовідносин у сфері надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України за наявності ознак: а) укладеного з учасником бойових дій чи іншим уповноваженим суб’єктом договору про надання реабілітаційних послуг; б) організаційної єдності та наявності відокремленого майна, прямо або опосередковано призначеного для надання реабілітаційних послуг; в) державної реєстрації в установленому законом порядку; г) ліцензії на провадження медичної практики; д) належної, підтвердженої документально кваліфікації в персоналу, що безпосередньо надаватимуть реабілітаційні послуги; підхід щодо регулювання способів цивільно-правового захисту прав та інтересів у сфері одержання реабілітаційних послуг учасниками бойових дій внаслідок військової агресії проти України. Зокрема, аргументовано, що договори про надання реабілітаційних послуг можуть містити як «легальні» способи захисту прав пацієнтів з таким статусом, тобто ті, що закріплені в ЦК України та які підлягатимуть до застосування незалежно від їх фіксації у таких правочинах, так і, на основі принципу свободи договорів, формувати «власні» ефективні способи, зумовлені специфікою послуг, особливостями суб’єктного складу тощо. Окрім цього, набули подальшого обгрунтування: твердження, що договір про надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України може мати як відплатний характер (незалежно від джерела фінансування (особисті кошти пацієнта, кошти державного/місцевого бюджету, благодійних надходжень, добровільних пожертвувань тощо)), так і безвідплатний характер. Враховуючи потенційно різні можливості учасників зазначених договірних відносин на оплату витрат за їх надання, з метою забезпечення своєчасного та у повному обсязі отримання якісних реабілітаційних послуг пацієнтами, доцільно на законодавчому рівні урегулювати механізми відшкодування відповідних коштів учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України; положення, відповідно до якого, оскільки значна частина реабілітаційних послуг надається державними та комунальними закладами та установами охорони здоров’я, які мають статус некомерційних суб’єктів господарювання, на них не поширюються приписи ЦК України про публічний договір. Незважаючи на це, умови договорів про надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України мають встановлюватися суб’єктами їх надання, незалежно від форми власності та статусу, однаковими для усіх споживачів при врахуванні індивідуального підходу до вибору реабілітаційних заходів у кожному конкретному випадку згідно з програмою реабілітації; підхід, що на учасників бойових дій, як споживачів реабілітаційних послуг, поширюється Закон України «Про захист прав споживачів»; позиція, що перелік суб’єктів надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України не є вичерпним; положення щодо спеціального правового статусу пацієнтів – учасників бойових дій в сфері надання реабілітаційних послуг. Крім цього, встановлено, що в Законах України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» відсутніми є норми, які б передбачали право військовослужбовців на медичну реабілітацію. Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» гарантує військовослужбовцям лише право на безоплатне санаторно-курортне лікування або отримання компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування, яким підміняється поняття медичної реабілітації. З огляду на вищенаведене, необхідно закріпити на рівні Законів України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» право на медичну реабілітацію учасників бойових дій внаслідок військової агресії проти України як реабілітацію у сфері охорони здоровʼя, інші види реабілітації, визначені законодавством України, які спрямовані на відновлення життєдіяльності осіб, покращення їх функціонування, сприяння адаптації до умов мирного життя; висновок щодо непідвідомчості третейським судам спорів у зв’язку з наданням реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України. Сформульовані висновки, пропозиції та рекомендації у дослідженні зможуть бути використані у науково-дослідній роботі (як методологічне підґрунтя для наступних науково-теоретичних розвідок при дослідженні цивільно-правового регулювання відносин у сфері надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій), у нормотворчій діяльності, в освітньому процесі, під час підготовки навчально-методичних і дидактичних матеріалів. The dissertation is the first attempt in domestic civil doctrine to conduct a comprehensive scientific and theoretical study of civil law regulation of relations in providing rehabilitation services to combat veterans due to military aggression against Ukraine. Based on the study results, conclusions are drawn, and proposals are made to improve legal regulation in the specified area. In Chapter 1, “General theoretical characteristics of civil relations in the area of providing rehabilitation services to combat veterans as a result of military aggression against Ukraine”, conceptual approaches to the notion and essence of relations in the field of providing rehabilitation services to combat veterans because of military aggression against Ukraine are investigated. Sources of legal regulation of the specified sphere of relations are analysed, and the role of the contract in the provision of rehabilitation services as the main reason for their emergence is determined. It is substantiated that relations arising in the field of providing rehabilitation services to combat veterans because of military aggression against Ukraine, based on a contract for rehabilitation services, are of a civil law nature. International and national normative and legal acts ensure the implementation of patients' rights in health care. Several groups of acts at different levels and legal force form the system of national normative and legal sources aimed at regulating relations in providing rehabilitation services. The first group includes legislation aimed at regulating relations in the provision of rehabilitation services as an element of the national health care system. Another group of normative sources includes special normative and legal acts, which define the provision of rehabilitation services to combat veterans because of military aggression against Ukraine as an autonomous system of servicing for the attached contingent. Chapter 2, “Civil law characteristics of the elements of relations in the area of providing rehabilitation services to combat veterans as a result of military aggression against Ukraine”, is devoted to the characteristics of the elemental composition of the specified legal relations. Particular attention is paid to analysing the civil law status of the subjects of the specified legal relations regarding the exercise of the right to rehabilitation assistance by the combat veterans. The object of the studied relations is the rehabilitation service. Having acquired the status of a subject of legal relations for the provision of rehabilitation services, a combat veteran due to military aggression against Ukraine, as a patient, also exercises other rights – the right to respect for his dignity, personal inviolability, etc. Therefore, it is also appropriate to include some personal non-property benefits – dignity, personal inviolability, etc. in the category of objects. Chapter 3, “Protection and defence of the rights of combat veterans as a result of military aggression against Ukraine in the area of providing rehabilitation services”, highlights the methodological principles of civil law protection, defence and liability for violation of rights in the field of providing rehabilitation services to combat veterans as a result of military aggression against Ukraine. The methods of protecting their rights are described. “Protection” and “defence” are not identical concepts. The concept of protection of the rights of combat veterans as a result of military aggression against Ukraine in the area of providing rehabilitation services is broader in meaning than the concept of defence of the specified rights since it covers both a system of measures to ensure the proper implementation of rights and a system of measures aimed at preventing their violation and eliminating negative consequences in case of such a violation. A patient who is a combat veteran as a party to an obligation to provide rehabilitation services is endowed with a wide range of methods of protecting his violated right, which are characterised by several features: a) can be established both at the level of law, primarily the Civil Code of Ukraine, and at the level of the contract; b) are compulsory; c) are applied both in court and out of court, including independently by the subject whose right has been violated; d) provide a preventive, restorative and compensatory function for the protection of human rights. However, in any case, the application of each of these methods of protection should be based on the general principles of the law of obligations – including the binding nature of a civil contract for its parties, as well as on an assessment of the chosen method of protection from the point of view of compliance with at least the specified principle. The scientific novelty of the obtained results lies in the fact that, for the first time, a conclusion is made about the civil law nature of relations that arise based on a contract to provide rehabilitation services to combat veterans because of military aggression against Ukraine. The customers of such services may be the state, a local government body, a legal entity or an individual, including a combat veteran patient. The executor may be a rehabilitation institution, a rehabilitation facility, another healthcare institution, or an entity with the right to provide relevant services under Ukraine's legislation. Their purpose is to restore the health, psycho-emotional state, and working capacity of combat veterans and improve the process of their adaptation to peaceful life by applying a holistic complex of medical, physical or psychological rehabilitation measures. It is concluded that the contract for the provision of rehabilitation services is the primary basis for the emergence of legal relations in the field of providing rehabilitation services to combat veterans due to military aggression against Ukraine. It can be defined as a transactional act under which one party (a rehabilitation institution, rehabilitation facility, other healthcare institution or entity entitled to provide rehabilitation assistance by the law) undertakes, at the request of the other party, to give a set of measures aimed at optimising the functioning and life activities of persons who are or may be subject to limitations of their daily functioning in their environment, and the customer or another entity in his interests undertakes to pay for the service provided, unless otherwise established by the contract or law. A definition of “rehabilitation service” is proposed as an action or a set of actions of a rehabilitation institution, rehabilitation facility or other healthcare institution or entity entitled to provide rehabilitation assistance by the legislation – executors (service providers), aimed at taking a set of measures required by a person who is or may be subject to limitations of daily functioning due to a health condition in interaction with their environment. The protection of the rights of combat veterans because of military aggression against Ukraine in the area of providing them with rehabilitation services is considered in a broad and narrow sense. In a broad sense, it is a set of measures that are carried out by the provisions of the current legislation of Ukraine and are aimed at ensuring the proper implementation and protection of the right to rehabilitation assistance by such participants, as well as at preventing violations of their rights in the field of providing rehabilitation services. In a narrow sense, it is a set of measures taken by the provisions of the civil legislation of Ukraine and the contract on the provision of rehabilitation services, which are aimed at regulating relations regarding the provision of rehabilitation services to specific individuals and preventing violations of their rights. It is concluded that the protection of the rights of combat veterans as a result of military aggression against Ukraine in the field of providing rehabilitation services is a system of measures aimed at restoring the relevant rights, compensating the combat veterans for the losses and moral damage caused in the manner and form determined by law, contract, are effective and correspond to the civil law policy of the state to prevent such violations in the future. The author has also improved the approach to the participation of rehabilitation institutions, rehabilitation facilities, other healthcare institutions as subjects of medical legal relations in the field of providing rehabilitation services to combat veterans as a result of military aggression against Ukraine, provided that there are features of: a) an agreement concluded with a combat veteran or another authorized entity on the provision of rehabilitation services; b) organizational unity and the presence of separate property directly or indirectly intended for the provision of rehabilitation services; c) state registration under the procedure established by law; d) a license to conduct medical practice; e) appropriate, documented qualifications of personnel who will directly provide rehabilitation services; an approach to regulating the methods of civil law protection of rights and interests of combat veterans as a result of military aggression against Ukraine in the area of receiving rehabilitation services. In particular, it is argued that contracts for the provision of rehabilitation services can contain both "legal" methods of protecting the rights of patients with such status, that is, those that are enshrined in the Civil Code of Ukraine and which will be applicable regardless of their fixation in such transactional acts, and, based on the principle of freedom of contracts, form "own" effective methods, determined by the specifics of the services, the characteristics of the subject composition, etc. In addition, the statement that a contract on the provision of rehabilitation services to combat veterans as a result of military aggression against Ukraine can be both pecuniary (regardless of the source of funding (patient's funds, state/local budget, charitable receipts, voluntary donations, etc.) and gratuitous. Given the potentially different possibilities of the participants in the aforementioned contractual relations to pay for the costs of their provision, to ensure timely and complete receipt of high-quality rehabilitation services by patients, it is advisable to adjust the mechanisms for reimbursement of the relevant funds to combat veterans as a result of military aggression against Ukraine at the legislative level; the provision according to which, since a significant part of rehabilitation services is provided by state and municipal institutions and healthcare institutions that have the status of non-commercial business entities, the regulations of the Civil Code of Ukraine on a public contract do not apply to them. Despite this, the terms of contracts for the provision of rehabilitation services to combat veterans as a result of military aggression against Ukraine should be established by the entities providing them, regardless of their form of ownership and status, and should be the same for all consumers, taking into account an individual approach to the choice of rehabilitation measures in each specific case by the rehabilitation program; the approach that the Law of Ukraine "On Protection of Consumer Rights" applies to combat veterans as consumers of rehabilitation services; the position that the list of entities providing rehabilitation services to combat veterans as a result of military aggression against Ukraine is not exhaustive; provisions on the special legal status of patients – combat veterans in the field of providing rehabilitation services. In addition, it is established that the Laws of Ukraine “On the Status of War Veterans, Guarantees of Their Social Protection”, “On Social and Legal Protection of Military Personnel and Members of Their Families” lack norms that would provide for the right of military personnel to medical rehabilitation. The Law of Ukraine “On the Status of War Veterans, Guarantees of Their Social Protection” ensures only the right to free sanatorium and resort treatment or to receive compensation for the cost of independent sanatorium and resort treatment, which replaces the concept of medical rehabilitation, for military personnel. Given the above, it is necessary to establish at the level of the Laws of Ukraine “On Social and Legal Protection of Military Personnel and Members of Their Families”, “On the Status of War Veterans, Guarantees of Their Social Protection” the right to medical rehabilitation of combat veterans as a result of military aggression against Ukraine as rehabilitation in health care, other types of rehabilitation defined by the legislation of Ukraine, which are aimed at restoring the vital activity of individuals, improving their functioning, and promoting adaptation to the conditions of peaceful life; a conclusion on the non-jurisdiction of arbitration courts over disputes related to the provision of rehabilitation services to combat veterans as a result of military aggression against Ukraine. The conclusions, suggestions, and recommendations formulated in the study can be used in the research work (as a methodological basis for subsequent scientific and theoretical investigations of civil law regulation of relations in the area of providing rehabilitation services to combat veterans), rulemaking activities, the educational process, and during the preparation of teaching and didactic materials. Описание: Козолис А. Р. Цивільно-правове регулювання відносин у сфері надання реабілітаційних послуг учасникам бойових дій внаслідок військової агресії проти України: дисертація на здобуття ступеня доктора філософії зі спеціальності 081 «Право» / Козолис Андрій Романович. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2025. - 228 с.

2025-01-01T00:00:00Z Будько, В.С. Budko, V.S. https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/8941 2025-07-08T13:01:08Z 2025-01-01T00:00:00Z

Название: Виконання судових рішень немайнового характеру: дисертація Авторы: Будько, В.С.; Budko, V.S. Краткий осмотр (реферат): Дисертація є першим в українській правничій науці комплексним дослідженням теоретичних засад і практичних особливостей виконання судових рішень немайнового характеру, а також проблем ефективності механізму їх реалізації, що, відповідно, містить пропозиції стосовно удосконалення законодавства про виконавче провадження та практичні рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності примусового виконання таких рішень. Дисертаційне дослідження складається із трьох розділів. У першому розділі, присвяченому загальній характеристиці судових рішень немайнового характеру, констатовано умовність поділу судових рішень на немайнові, майнові та зобов’язальні, що зумовлено відсутністю законодавчих дефініцій та критеріїв, взаємопроникненням правових вимог, метою класифікації, складністю розмежування матеріального й нематеріального т а еволюцією доктрини й практики. Запропоновано визначати правову природу судових рішень (майнових, немайнових, зобов’язального характеру) за такими основними критеріями: сутність спірних правовідносин, спосіб захисту прав, характер блага, що є об’єктом спору, та безпосереднього впливу рішення на майновий стан сторін. Сутність судових рішень немайнового характеру аргументовано визначати через їхню спрямованість на поновлення прав та інтересів особи, об’єктом яких, передусім, є блага, що за своєю онтологічною природою не піддаються прямій економічній оцінці та не мають безпосереднього вартісного вираження, оскільки такі рішення, переважно, стосуються благ, прав, які тісно пов’язані з особою, а їх виконання, як правило, не призводить до прямого збільшення або зменшення майнових активів сторін. Здійснено авторську класифікацію судових рішень немайнового характеру за такими критеріями: за характером юридичного обов’язку, покладеного на боржника; за бажаним результатом виконавчого провадження, тобто, за цільовою спрямованістю; за предметом правовідносин, з яких випливає обов’язок боржника або за галузевою належністю правовідносин; за ступенем зв’язку з особою боржника або за персоналізацією обов’язку; за функціональним взаємозв’язком із рішеннями майнового характеру або за складністю предмета спору; за темпоральним критерієм; за процесуальною формою забезпечення виконання. Другий розділ присвячено аналізові функціонування вітчизняного механізму примусового виконання судових рішень немайнового характеру у світлі міжнародних стандартів, зокрема практики ЄСПЛ щодо забезпечення виконання рішення як складової права на справедливий суд та відповідних конституційних гарантій. Констатовано обмеженість та фрагментарність застосування судами інституту кримінальної відповідальності за невиконання судових рішень з переважанням виправдувальних вироків через складність доведення усіх елементів складу злочину, особливо прямого умислу та реальної можливості виконання, на чому наголошує Верховний Суд. Визначено основні проблеми невиконання рішень немайнового характеру, зокрема пасивне, практично неможливе та активне невиконання (імітацію). Підкреслено пріоритет забезпечення ефективного виконання судових рішень над покаранням боржника, що робить акцент на кримінально правових санкціях не доцільним через високий поріг доказування та відсутність гарантії поновлення порушеного права особи. Обґрунтовано доцільність запозичення досвіду зарубіжних країн, зокрема Німеччини, щодо застосування більш дієвих механізмів примусу. Проаналізовано позицію Верховного Суду щодо необхідності реального виконання судових рішень, а не формального, та обов’язку виконавців вживати усіх можливих заходів впливу на боржника. Обґрунтовано, що правова фікція неможливості виконання рішення суду без участі боржника підриває ідею правовладдя та суперечить практиці ЄСПЛ. Наголошено на відсутності чітких законодавчих критеріїв розмежування рішень, які можуть бути виконані без участі боржника, та тих, що вимагають його особистої участі, що призводить до неоднозначної судової та виконавчої практики. Запропоновано передбачити у процесуальному законодавстві повноваження суду ухвалювати альтернативні рішення на випадок фактичної не виконуваності першого варіанту зі запропонованого. Доведено необхідність наділення виконавця повноваженнями звертати стягнення на кошти або майно боржника за умови ухилення боржника від передання їх стягувачеві. Запропоновано імплементувати у процесуальне законодавство України норми про астрент як можливий засіб забезпечення виконання рішень немайнового характеру, надавши судові право обирати між попередньою і остаточною формою астренту, залежно від поведінки боржника; визначити підстави припинення астренту (наприклад, об’єктивна неможливість виконання зобов’язання); передбачити можливість стягнення суми астренту на користь стягувача, як безпосередньо заінтересованої особи; передбачити дискрецію суду щодо обсягу та строку застосування астренту, враховуючи обставини справи. Обґрунтовано, що астрент доцільно застосовувати у таких категоріях справ, як: виконання зобов’язань у натурі; виселення боржника, вселення стягувача; повернення речі (рухомого майна); усунення перешкод у користуванні майном; інші обов’язки боржника, виконання яких залежить виключно від його волі. Аргументовано запровадити у вітчизняну правову систему механізм стягнення астренту на користь стягувача, як у законодавстві Франції; можливість вчинення дій замість боржника (за прикладом Молдови, Естонії), під контролем виконавця та за рахунок боржника; передбачити в законодавстві чіткі критерії, за яких дії можуть бути виконані без участі боржника, зокрема за участю підрядних організацій. З аналізу судової практики зроблено висновок про необхідність монетизації зобов’язань, якщо їх виконання в натурі є неможливим або блокується боржником; потреб у у гнучкому, альтернативному викладенні судових рішень, яке дозволяє їх виконання за рахунок боржника або компенсацію у грошовій формі; встановлення дієвих процедурних механізмів, які не зводять судовий контроль до формального реагування на порушення. Доведено, що інститут астренту є прогресивним механізмом стимулювання боржника до виконання судових рішень, який зарекомендував себе в європейських юрисдикціях як дієвий засіб примусового впливу на боржника у межах правовладдя (що поєднує фінансовий тиск на боржника, компенсаційну функцію щодо стягувача та превентивну мету забезпечення реального, а не формального правосуддя). У третьому розділі на основі аналізу чинного законодавства, судової практики викладено пропозиції щодо удосконалення механізму примусового виконання судових рішень в окремих категоріях справ. Так, у справах про відібрання дитини та забезпечення побачення з нею запропоновано законодавче закріплення обов’язкової участі психолога у виконавчих діях, запровадження індивідуального плану виконання з урахуванням інтересів дитини, скорочення строків судового розгляду, а також розширення кола суб’єктів, уповноважених на звернення до суду. Обґрунтовано доцільність запровадження медіації, посилення відповідальності за невиконання рішень та цифровізації процедур. Розроблено концептуальну модель міжвідомчої взаємодії та захисту прав дитини в умовах виконання рішень немайнового характеру. Проаналізовано правову природу рішень про поновлення на роботі стягувачів як таких, що уособлюють конституційну гарантію ефективного захисту трудових прав та втілюють принцип restutio in integrum у сфері трудових правовідносин. Доведено, що правова природа поновлення на роботі має не лише відновлювальний, а й превентивно стабілізуючий характер для усієї системи трудового права в контексті реалізації принципу правовладдя. Уперше системно сформульовано критерії належного виконання рішення про поновлення на роботі, серед яких виокремлено фактичне допущення працівника до виконання трудових обов’язків як ключовий показник реального поновлення порушеного права. Розмежовано юридичну фікцію поновлення ex tunc та формальні дії, які не забезпечують фактичного відновлення трудових відносин. Запропоновано уніфікувати підходи до визначення моменту виконання рішення з метою запобігання зловживанням з боку роботодавців. Здійснено аналіз проблемних аспектів виконання судових рішень про виселення боржника та рішень про вселення стягувача, враховуючи практику ЄСПЛ та національне законодавство. Обґрунтовано необхідність справедливого балансу між правом власності та правом на житло, дотримання принципів пропорційності та законності. Визначено колізії у законодавстві, наголошено на важливості належного повідомлення боржника та доцільності розширення повноважень приватних виконавців у таких кате горіях проваджень. Запропоновано на заміну понятих запровадити відео фіксацію, розробити чіткий алгоритм дій працівників поліції. Наголошено на необхідності міжвідомчої координації та врахування конституційних гарантій права на житло, особливо в умовах воє нного стану. Запропоновано концептуальне уточнення змісту примусового вселення та запровадження судового контролю за виконанням. This thesis represent s the first comprehensive study in Ukrainian legal science devoted to the theoretical foundations and practical features of the enforcement of non property court decisions, as well as to the issues of effectiveness of the enforcement mechanism. The researc h includes proposals for improving the legislation on enforcement proceedings and practical recommendations aimed at enhancing the efficiency of compulsory enforcement of such decisions. The dissertation research consists of three chapters. The first chapt er, dedicated to the general characteristics of non property court decisions, establishes the conditional nature of the classification of court decisions into non property, property, and obligatory. This conditionality is due to the absence of legislative definitions and criteria, the interpenetration of legal claims, the purpose of the classification, the complexity of distinguishing between material and immaterial elements, and the evolution of legal doctrine and practice. It is proposed to determine the legal nature of court decisions (property related, non property related, or of an obligatory nature) based on the following key criteria: the nature of the disputed legal relationship, the method of rights protection, the type of benefit that constitutes t he object of the dispute, and the direct impact of the decision on the financial status of the parties. The essence of non property court decisions is reasonably defined through their focus on the restoration of a person’s rights and interests, the object of which, primarily, consists of benefits that, by their ontological nature, are not subject to direct economic valuation and lack explicit monetary expression. Such decisions typically concern benefits or rights that are closely linked to the individual, and their enforcement, as a rule, does not lead to a direct increase or decrease in the parties’ property assets. An original classification of non property court decisions has been developed by the author based on the following criteria: the nature of the legal obligation imposed on the debtor; the desired outcome of the enforcement proceedings, i.e., the goal oriented purpose; the subject matter of the legal relationship from which the debtor’s obligation arises or the branch affiliation of such legal rel ationship; the degree of connection to the debtor’s personality or personalization of the obligation; the functional interrelation with property related decisions or the complexity of the subject matter of the dispute; the temporal criterion; and the proce dural form of enforcement. The second chapter is devoted to the analysis of the functioning of the domestic mechanism for the enforcement of non property court decisions in light of international standards, particularly the case law of the European Court o f Human Rights regarding the enforcement of judgments as an integral component of the right to a fair trial and corresponding constitutional guarantees. It has been established that the application of the institution of criminal liability for non enforceme nt of court decisions by domestic courts remains limited and fragmented, with a predominance of acquittals due to the difficulty in proving all elements of the offense, especially direct intent and the debtor’s real ability to comply an issue repeatedly em phasized by the Supreme Court. The main issues surrounding the non enforcement of non property decisions have been identified, including passive, practically impossible, and active (simulated) non compliance. It has been emphasized that ensuring effective enforcement of court decisions should take precedence over punishing the debtor, rendering criminal sanctions inappropriate due to the high evidentiary threshold and the lack of guarantees for the restoration of the violated rights. The expediency of borro wing foreign experience particularly from Germany in implementing more effective coercive enforcement mechanisms has been substantiated. The position of the Supreme Court regarding the necessity of actual, rather than merely formal, enforcement of court de cisions and the obligation of enforcement officers to take all possible measures to compel the debtor has been analyzed. It has been substantiated that the legal fiction of the impossibility of enforcing a court decision without the debtor’s participation undermines the concept of the rule of law and contradicts the case law of the European Court of Human Rights. Emphasis has been placed on the lack of clear legislative criteria to distinguish between decisions that can be enforced without the debtor’s part icipation and those requiring their personal involvement, which results in inconsistent judicial and enforcement practices. A proposal has been made to provide courts with the authority, within procedural legislation, to adopt alternative decisions in case s where the initial method of enforcement proves to be factually unfeasible. The necessity of empowering enforcement officers to levy execution on the debtor’s funds or property in cases of their evasion from transferring them to the enforcement creditor h as been justified. It has been proposed to implement into Ukrainian procedural law provisions on astreinte as a possible means of ensuring the enforcement of non property judgments. Courts should be granted the discretion to choose between provisional and final forms of astreinte, depending on the debtor’s behavior; to define the grounds for termination of astreinte (e.g., objective impossibility to fulfill the obligation); to allow recovery of the astreinte amount in favor of the enforcement creditor as th e directly interested party; and to regulate the court’s discretion regarding the amount and duration of the astreinte, taking into account the specific circumstances of the case. It has been substantiated that astreinte should be applied in such categorie s of cases as: enforcement of obligations in kind; eviction of the debtor and entry of the enforcement creditor; return of a thing (movable property); removal of obstacles in the use of property; and other debtor obligations that depend solely on their wil l. The introduction into the national legal system of a mechanism for astreinte recovery in favor of the enforcement creditor, as in French law, has been argued, along with the possibility of actions being performed in place of the debtor (as in Moldova an d Estonia) under the supervision of the enforcement officer and at the debtor’s expense. Legislative provisions should include clear criteria for determining when actions may be executed without the debtor’s involvement, including by involving third party contractors. Based on the analysis of judicial practice, a conclusion has been drawn on the necessity of monetizing obligations when performance in kind is either impossible or obstructed by the debtor; the need for flexible and alternative wording of cour t decisions that allows for enforcement at the debtor’s expense or compensation in monetary form; and the establishment of effective procedural mechanisms that go beyond merely formal judicial oversight in response to violations. It has been substantiated that the institute of astreinte is a progressive mechanism that encourages the debtor to comply with court decisions, and which has proven effective in European jurisdictions as a means of coercive influence on the debtor within the framework of the rule o f law. This mechanism combines financial pressure on the debtor, a compensatory function for the enforcement creditor, and a preventive aim to ensure actual, not merely formal, justice. In the third chapter, based on the analysis of current legislation a nd judicial practice, proposals have been set out for improving the enforcement mechanism of court decisions in specific categories of cases. In matters concerning the removal of a child and the enforcement of visitation rights, legislative amendments are proposed to mandate the participation of a child psychologist in enforcement actions, the development of an individualized enforcement plan that takes into account the best interests of the child, the reduction of judicial review periods, and the expansion of the range of entities authorized to apply to the court. The expediency of introducing mediation, strengthening liability for non enforcement of decisions, and digitalizing enforcement procedures has been substantiated. A conceptual model of interagency cooperation and protection of children’s rights during the enforcement of non property judgments has been developed. The legal nature of decisions on the reinstatement of enforcement creditors has been analyzed as embodying the constitutional guarantee of effective protection of labor rights and reflecting the principle of restitutio in integrum within the sphere of labor relations. It has been demonstrated that the legal nature of reinstatement at work is not only restorative, but also serves a preventive and stabilizing function for the entire system of labor law in the context of implementing the rule of law. For the first time, the criteria for proper execution of reinstatement decisions have been systematically formulated, with actual admission of the employee to perform work duties identified as the key indicator of the genuine restoration of the violated right. A distinction has been drawn between the legal fiction of ex tunc reinstatement and formal actions that fail to ensure actual restoration of l abor relations. It is proposed to unify approaches to determining the moment of enforcement in order to prevent abuse by employers. A comprehensive analysis has also been conducted of problematic aspects concerning the enforcement of court decisions on the eviction of the debtor and the enforcement of the creditor’s right to be moved in, taking into account the case law of the European Court of Human Rights and national legislation. The necessity of a fair balance between the right to property and the right to housing has been substantiated, emphasizing compliance with the principles of proportionality and legality. Legislative inconsistencies have been identified, with particular emphasis placed on the importance of proper notice to the debtor and the exped iency of expanding the powers of private enforcement officers in such categories of enforcement proceedings. A replacement of attesting witnesses with mandatory video recording has been proposed, alongside the development of a clear algorithm of police act ions. The need for inter agency coordination and consideration of constitutional guarantees of the right to housing, especially under martial law conditions, has been highlighted. A conceptual clarification of the content of compulsory entry (move in) has been proposed, as well as the introduction of judicial oversight over enforcement. Описание: Будько В. С. Виконання судових рішень немайнового характеру: дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» в галузі знань 08 «Право» / Будько Валентин Степанович. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2025. - 235 с.

2025-01-01T00:00:00Z Качмар, М.З. Kachmar, M.Z. https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/8883 2025-06-24T13:09:37Z 2025-01-01T00:00:00Z

Название: Право на медичну допомогу: цивільно-правовий аспект: дисертація Авторы: Качмар, М.З.; Kachmar, M.Z. Краткий осмотр (реферат): Дисертаційна робота є першим комплексним цивільно-правовим науковим дослідженням особливостей реалізації субʼєктивного права фізичної особи на медичну допомогу в умовах правового режиму воєнного стану в Україні. Обґрунтовано, що запорукою належного якісного рівня будь-якого наукового дослідження є вміле застосування чіткої методології. Використання у цій дисертаційній праці загальновизнаних методологічних підходів (системного, цивілізаційного, аксіологічного, синергетичного тощо), а також загальнонаукових та спеціально-юридичних методів пізнання дозволило досягнути поставлених у роботі мети і завдань та здійснити комплексний науковий аналіз теоретичних і практичних проблем реалізації права на медичну допомогу в Україні та шляхів їх вирішення. Аргументовано потребу трансформації національного законодавства, що регламентує порядок реалізації суб’єктивного права особи на медичну допомогу, у контексті закріплення нових елементів структури означеного права. Зокрема, запропоновано, крім існуючих елементів змісту права на медичну допомогу, законодавчо виокремити такі складові цього суб’єктивного права, як право на паліативну допомогу, право на медичну реабілітацію, право на вакцинацію тощо. Визначено особливості правового забезпечення реалізації права на медичну допомогу в умовах правового режиму воєнного стану в Україні, шляхом комплексного аналізу законодавчих змін, нормативних наказів профільного міністерства, спрямованих на вдосконалення порядку надання медичної допомоги військовослужбовцям, внутрішньо переміщеним особам та іншим категоріям громадян. При цьому зроблено висновок про поверхневий та недостатньо чіткий характер визначення правових механізмів реалізації права на медичну допомогу в умовах правового режиму воєнного часу, що обумовлює потребу їх подальшого удосконалення. Набула подальшого розвитку позиція щодо віднесення до основних видів безоплатної медичної допомоги в Україні: екстреної медичної допомоги; первинної медичної допомоги; вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги; третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги, а також паліативної допомоги. Удосконалено тезу про правову природу декларації про вибір лікаря для надання первинної медичної допомоги, запроваджену в результаті медичної реформи, яку не можна вважати договором про надання медичних послуг, оскільки у ній відсутні положення, що є істотними умовами договору, а саме: щодо предмету договору, порядку його укладення, умов надання медичних послуг, прав та обов’язків сторін, строку дії договору, оплати тощо. Аргументовано, що доволі швидкі дії Кабінет Міністрів України (далі - КМ України) та Міністерства охорони здоров’я (далі - МОЗ України), пов’язані з прийняттям відповідних постанов та нормативних наказів, після введення воєнного стану, дозволили врегулювати найбільш нагальні питання у сфері надання безоплатної медичної допомоги державними та комунальними закладами, насамперед екстреної, що дало змогу зберегти дієздатність системи охорони здоров’я в умовах війни. Набуло подальшого розвитку дослідження правового забезпечення договірної форми реалізації права фізичної особи на отримання медичної допомоги, в результаті чого удосконалено висновок про те, що зважаючи на відсутність у чинному цивільному законодавстві визначення поняття, предмету, істотних умов договору про надання медичних послуг, при укладенні зазначених договорів, а також при їх реалізації та розірванні, варто керуватися цивільно-правовими приписами щодо договорів про надання послуг та загальними законодавчими нормами про порядок укладення, виконання та розірвання договорів. Удосконалено наукову позицію про необхідність, при укладанні договору про надання медичних послуг, врахування ризиків, пов’язаних із проблемою відсутності гарантування кінцевої успішності лікування, шляхом письмової фіксації відповідних застережень у тексті договору. Аргументовано тезу щодо значення договору про надання медичних послуг, як засобу об’єднання та визначення усіх прав пацієнта, враховуючи певну розпорошеність цих прав у значній кількості норм різних вітчизняних та міжнародних правових актів, що може слугувати гарантією забезпечення реалізації та захисту прав пацієнтів у випадку їх порушення. Набула подальшого розвитку позиція про необхідність врахування факту існування між лікарем і пацієнтом морально-етичних стосунків, що не охоплюються договором чи законодавчими положеннями, а саме: взаємної довіри, дотримання порад лікаря тощо, які у певних випадках можуть впливати і на правовідносини між лікарем та пацієнтом, наприклад, у разі недотримання пацієнтом лікарських порад та приписів, він не може посилатись на неналежне лікування. Удосконалено положення щодо розмежування понять «медичного страхування» та «страхової медицини», в результаті чого встановлено, що під страховою медициною варто розуміти систему товарно-ринкових відносин у сфері охорони здоровʼя, а медичне страхування – система організаційно-правових заходів щодо забезпечення функціонування страхової медицини. При цьому сформульовано висновок, що медичне страхування є дієвою гарантією забезпечення права фізичної особи на отримання медичної допомоги через накопичення коштів, а запровадження в Україні ефективної системи страхової медицини повинно стимулювати надання пацієнтам якісних медичних послуг та сприяти належному врегулюванню фінансово-організаційних відносин у сфері охорони здоровʼя. Аргументовано, що в умовах сьогодення одним із ефективних способів вирішення існуючих проблем у медичній сфері, пов’язаних із воєнним станом, недостатністю фінансування, законодавчою неврегульованістю загальнообов’язкового медичного страхування, є організація розвитку добровільного медичного страхування, як альтернативного шляху гарантування права фізичної особи на отримання якісної медичної допомоги. Обґрунтовано висновок, що початок війни та запровадження в Україні правового режиму воєнного стану спричинили певні обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина, включаючи і право на медичну допомогу. При цьому наголошено, що сам факт введення воєнного стану в державі (як форс-мажорна обставина) не повинен впливати на чинність будь-яких правочинів, у тому числі і договорів медичного страхування. Попри те, що сторони договору медичного страхування можуть посилатися на дію форс-мажорних обставин, як на підставу звільнення їх від відповідальності за невиконання умов договору щодо виплати страхового відшкодування, при цьому необхідно керуватися умовами конкретного договору і розглядати кожен випадок окремо – на предмет наявності прямих причинно-наслідкових звʼязків між існуючими обставинами та невиконанням з боку страховика своїх зобовʼязань. Саме такий підхід сприятиме належному забезпеченню здійснення страхових виплат для фізичної особи та створюватиме додаткові гарантії для реалізації права людини на медичну допомогу в межах дії правового режиму воєнного стану. Набуло подальшого розвитку положення про поняття цивільно-правової відповідальності у сфері медичної діяльності, яка виникає внаслідок порушення майнових та особистих немайнових благ громадян у сфері охорони здоров’я та полягає переважно у необхідності відшкодування шкоди, виступаючи своєрідним засобом забезпечення захисту особистих немайнових прав пацієнтів при наданні їм медичної допомоги. Розмежовано умови цивільно-правової відповідальності у сфері надання медичної допомоги від підстав цього виду юридичної відповідальності. Зокрема зазначено, що фактичною підставою цивільно-правової відповідальності у сфері надання медичної допомоги є наявність складу цивільного правопорушення, а у якості юридичної підстави виступає порушення правових норм, що містяться у відповідних нормативно-правових актах або ж положенях договору. На основі аналізу судової практики та відповідних доктринальних джерел зроблено висновок, що у контексті розмежування договірної та деліктної відповідальності у сфері надання медичної допомоги варто враховувати правило, розроблене наукою цивільного права, згідно з яким, за наявності умов для договірного позову, недоговірний позов відпадає. Іншими словами, відбувається витіснення недоговірного позову – договірним. Аргументовано позицію, що в період дії правового режиму воєнного стану, який є форс-мажорною обставиною, сторони можуть бути звільнені від відповідальності у межах конкретного зобов’язання. Це стосується і договору про надання медичних послуг. Якщо обставини непереборної сили вплинули на умови та терміни виконання зобов’язання за договором про надання медичних послуг, сторона договору звільняється лише від штрафних санкцій за несвоєчасне виконання умов договору на час дії зазначених обставин. Проте після закінчення дії обставин непереборної сили боржник повинен знову приступити до виконання своїх обов’язків за договором про надання медичних послуг, в іншому ж випадку він може бути притягнутий до цивільно-правової відповідальності на загальних підставах. The dissertation represents the first comprehensive civil-law scholarly study on the specific features of the realization of an individual's subjective right to medical assistance under the conditions of martial law in Ukraine. It has been substantiated that the foundation of high-quality scientific research lies in the proficient application of a well-defined methodology. The use of widely recognized methodological approaches in this dissertation—such as the systemic, civilizational, axiological, and synergetic approaches—along with general scientific and specialized legal methods of inquiry, has facilitated the achievement of the research objectives and tasks. This, in turn, has enabled a comprehensive scientific analysis of the theoretical and practical challenges in the realization of the right to medical assistance in Ukraine and the identification of potential solutions. The necessity for the transformation of national legislation governing the exercise of an individual’s subjective right to medical assistance has been thoroughly substantiated. This transformation is thoroughly justified in the context of incorporating new structural elements into the content of the aforementioned right. Specifically, it is proposed to legislatively distinguish, in addition to the existing components of the right to medical assistance, such essential elements as the right to palliative care, the right to medical rehabilitation, and the right to vaccination, among others. The specific features of the legal framework for the realization of the right to medical assistance under martial law in Ukraine have been identified. This was achieved through a comprehensive analysis of legislative amendments and regulatory orders issued by the competent ministry aimed at enhancing the procedure for providing medical assistance to military personnel, internally displaced persons, and other categories of citizens. It is concluded that the legal mechanisms governing the realization of the right to medical assistance under the challenging conditions of martial law remain superficial and insufficiently precise, thereby necessitating their further refinement and improvement. The classification of the main types of free medical assistance in Ukraine has been further elaborated as follows: emergency medical assistance, primary medical assistance, secondary (specialized) medical assistance, tertiary (highly specialized) medical assistance, as well as palliative care. The thesis on the legal nature of the declaration on the choice of a doctor for the provision of primary medical care, introduced as part of healthcare reform, has been further developed. It is substantiated that this declaration does not qualify as a legally binding contract for the provision of medical services, as it lacks essential contractual terms. These include the subject matter of the contract, the procedure for its conclusion, the conditions for the provision of medical assistance, the rights and obligations of the parties, the term of the contract, payment provisions, and other essential elements. It has been substantiated that the prompt actions of the Cabinet of Ministers of Ukraine and the Ministry of Health of Ukraine, which involved the adoption of relevant resolutions and regulatory orders following the introduction of martial law, enabled the regulation of the most urgent issues concerning the provision of free medical assistance by state and municipal healthcare institutions. Priority was given to emergency medical assistance, which ensured the continued operational capacity of the healthcare system under the conditions of a full-scale war. The study on the legal framework for the contractual form of exercising an individual’s right to receive medical assistance has been further developed. As a result, the conclusion has been refined to state that, in the absence of a definition, subject matter, and essential terms of a medical services contract in the current civil legislation, the conclusion, performance, and termination of such contracts should be governed by civil-law provisions on service contracts, as well as general legislative norms regulating the procedure for the conclusion, execution, and termination of contracts. The scholarly position on the necessity of addressing risks associated with the absence of a guaranteed treatment outcome in the conclusion of medical services contracts has been further developed. It is proposed that these risks be mitigated by incorporating explicit written disclaimers within the text of the contract. The thesis regarding the significance of a medical services contract as a means of consolidating and defining all patient rights has been substantiated. It is argued that, given the fragmentation of patient rights across numerous provisions of various national and international legal acts, a medical services contract serves as a guarantee for the realization and protection of patient rights in the event of their violation. The position on the necessity of recognizing the existence of moral and ethical relations between a doctor and a patient, which are not fully encompassed by contractual or legislative provisions, has been further developed. Such relations, including mutual trust and adherence to the doctor’s advice, may influence the legal relationship between the doctor and the patient. For instance, if a patient fails to follow medical advice or prescriptions, they may be precluded from asserting claims of improper treatment. The distinction between the notions of "medical insurance" and "insurance-based healthcare" has been refined. It has been established that "insurance-based healthcare" should be understood as a system of market-oriented relations in the field of healthcare, while "medical insurance" refers to a system of organizational and legal measures aimed at ensuring the functioning of insurance-based healthcare. It has been concluded that medical insurance serves as an effective guarantee for securing an individual’s right to medical assistance through the accumulation of funds. Moreover, the introduction of an effective system of insurance-based healthcare in Ukraine is expected to stimulate the provision of high-quality medical services to patients and promote the proper regulation of financial and organizational relations in the healthcare sector. It has been argued that, in contemporary conditions, one of the most effective ways to address existing challenges in the medical sector, including those caused by martial law, insufficient funding, and the legislative gap in the regulation of compulsory health insurance, is the development of voluntary health insurance as an alternative mechanism for guaranteeing an individual’s right to quality medical assistance. It has been substantiated that the onset of full-scale war and the introduction of the martial law regime in Ukraine have led to certain restrictions on constitutional rights and freedoms of individuals and citizens, including the right to medical assistance. However, it has been emphasized that the mere introduction of martial law (as a force majeure circumstance) should not affect the validity of any legal transactions, including medical insurance contracts. While the parties to a medical insurance contract may invoke the existence of force majeure as grounds for exemption from liability for failing to fulfill obligations related to insurance payments, each case must be assessed individually. Such an assessment should focus on determining the direct causal link between the existing circumstances and the insurer’s failure to meet its obligations. This approach aims to ensure the proper execution of insurance payments for individuals and creates additional guarantees for the realization of the human right to medical assistance in the difficult realities of wartime. The concept of civil liability in the field of medical activity has been further developed. It is defined as liability arising from the violation of property and personal non-property rights of individuals in the healthcare sector. This liability is primarily associated with the obligation to compensate for damage and serves as a specific mechanism for protecting the personal non-property rights of patients in the context of the provision of medical assistance. The conditions for civil liability in the provision of medical assistance have been distinguished from the grounds for this type of legal liability. It has been noted that the factual basis for civil liability in the context of medical assistance is the presence of the elements of a civil offense (civil delict), while the legal basis is the violation of legal norms contained in relevant regulatory acts or provisions of a contract. Based on the analysis of judicial practice and relevant doctrinal sources, it has been concluded that, in the context of differentiating between contractual and tort liability in the provision of medical assistance, the principle established in civil law doctrine should be applied. According to this principle, where the conditions for a contractual claim are present, a non-contractual claim is precluded. In other words, the contractual claim displaces the non-contractual claim. The position has been substantiated that during the period of martial law, which qualifies as a force majeure event, the parties to an obligation may be released from liability within the scope of that specific obligation,It has been substantiated that during the period of martial law, which qualifies as a force majeure event, the parties to an obligation may be released from liability within the scope of that specific obligation, as provided under the relevant contractual terms. This principle also applies to medical services contracts. If force majeure circumstances affect the conditions and deadlines for the performance of obligations under a medical services contract, the party to the contract is released only from liability for penalty sanctions related to the delayed performance of contractual obligations for the duration of such circumstances. However, after the cessation of the force majeure event, the debtor is obligated to resume the performance of its obligations under the medical services contract. Failure to do so may result in the debtor being held civilly liable on general grounds. Описание: Качмар М. З. Право на медичну допомогу: цивільно-правовий аспект: дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії зі спеціальності 081 «Право» / Качмар Марта Зеновіївна. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2025. - 209 с.

2025-01-01T00:00:00Z Рудаков, Д.І. Rudakov, D.I. https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/7585 2024-06-10T11:23:18Z 2024-01-01T00:00:00Z

Название: Цивільно-правове регулювання відносин у сфері реалізації фізичними особами права на доступне житло: дисертація Авторы: Рудаков, Д.І.; Rudakov, D.I. Краткий осмотр (реферат): Дисертація спрямована на комплексне вирішення наукових і практичних завдань та дослідження цивільно-правового регулювання відносин у сфері реалізації фізичними особами права на доступне житло. Дисертаційна робота є комплексним науково-теоретичним дослідженням цивільно-правового регулювання відносин у сфері реалізації фізичними особами права на доступне житло в умовах гармонізації законодавства України до права Європейського Союзу. У Розділі 1. «Загальнотеоретична характеристика відносин у сфері реалізації фізичними особами права на доступне житло в Україні» досліджено поняття житла як особливого об’єкта цивільних правовідносин та його видів в Україні, а також з’ясовано систему джерел правового регулювання відносин у сфері реалізації фізичними особами права на доступне житло. Житло як правова категорія та термін відноситься до міждисциплінарних правових понять, хоча саме воно має бути наділене певними технічними характеристиками. У різних нормативних правових актах термін «житло» позначається поняттями, що мають своє значення, оскільки кожна галузь права розглядає його, виходячи зі своєї практики, потреб та цілей. Хоча житло є об'єктом майнових прав, з одного боку, з іншого боку, воно може бути місцем постійного чи тимчасового проживання фізичної особи та, як наслідок, механізмом та засобом реалізації права власності та особистого немайнового права людини на житло. Право на доступне житло – це особисте немайнове право громадян України, які відповідають нормативно закріпленим критеріям, набути у визначеному порядку житло із встановленими до нього вимогами доступності та технічними характеристиками в один із способів, що передбачений нормативно-правовими актами України із можливістю надання підтримки за рахунок державного чи місцевого бюджетів чи інших механізмів фінансового сприяння. Джерелами правового регулювання відносин у сфері реалізації фізичними особами права на доступне житло є Конституція України, міжнародні правові акти, ратифіковані у встановленому порядку, законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти. У конкретних випадках при правозастосуванні важливе значення також відіграють рішення Європейського Суду з прав людини, Конституційного Суду України та правові висновки Верховного Суду та Верховного Суду України. Розділ 2. «Цивільно-правові механізми забезпечення фізичних осіб доступним житлом» присвячений аналізу правового статусу учасників відносин у зв’язку з реалізацією фізичними особами права на доступне житло, з’ясуванню правової природи договорів у сфері забезпечення фізичних осіб доступним житлом та вивченню порядку укладення, внесення змін та припинення дії договорів у сфері забезпечення фізичних осіб доступним житлом. Коло учасників відносин у зв’язку із реалізацією фізичними особами права на доступне житло не є тотожним суб’єктному складу договорів про придбання чи будівництва доступного житла та є значно ширшим. При цьому, у роботі запропоновано увести зміни та зробити застереження про те, що громадянин України не може скористатися будь-якою із програм державної підтримки для придбання (будівництва) доступного житла, якщо визначає та обумовлює нормативну площу доступного житла, включаючи в розрахунок членів сім’ї – громадян країни агресора, чи держави з території якого відбулося вторгнення та напад на Україну. Правосуб’єктність учасників відносин у зв’язку із реалізацією фізичними особами права на доступне житло може бути визначена залежно від здатності мати відповідні права у сфері забезпечення доступним житлом, здатності їх здійснювати та наявності нормативної урегульованості їхніх прав та обов’язків. В Україні фактично немає обмежень на придбання житла на підставі договорів: його можуть придбати громадяни України, іноземці, фізичні особи без громадянства або з кількома громадянствами, так і юридичні особи. Договори у сфері забезпечення фізичних осіб доступним житлом слід відносити до категорії договорів із жорсткими рамками застосування libertas contractus. Передбачений на нормативному рівні порядок їх укладення превалює над визначеним ст. 627 Цивільного кодексу України принципом. Порядок укладення договорів у сфері забезпечення громадян України доступним житлом передбачений Цивільним кодексом України та включає у себе обов’язкове направлення оферти, її розгляд та акцептування контрагентом. Водночас, слід зважати на специфіку цього процесу, яка обумовлена обмеженим суб’єктним складом правовідносин забезпечення доступним житлом, особливим предметом відповідного різновиду договорів, цілями їх укладення тощо. У Розділі 3. «Охорона та захист прав та інтересів фізичних осіб у сфері забезпечення їх доступним житлом» здійснено характеристику охорони прав та інтересів фізичних осіб у сфері забезпечення їх доступним житлом. Крім цього, досліджено особливості захисту законних інтересів і прав фізичних осіб на доступне житло. Конституція України гарантує кожному право на житло, а перед державою стоїть завдання створити умови, за яких кожен зможе збудувати, придбати чи орендувати житло. Не менш важливі гарантії встановлені спеціальними законодавчими актами щодо забезпечення права на доступне житло для відповідних категорій осіб. Поняття «захист» структурно входить до складу поняття «охорона», охоплюється його змістом. За таких умов охорону прав слід трактувати як сукупність правових норм, що спрямовані на правове регулювання відносин, запровадження юридичних засобів націлених на деталізацію механізму реалізації суб’єктивного цивільного права, запобігання його порушення та відновлення у разі порушення. У контексті реалізації фізичними особами права на «доступне» житло та забезпеченні їх цим житлом, під охороною треба розуміти законодавчу регламентацію механізму здійснення фізичними особами прав та інтересів з метою одержання «доступного» житла, а під захистом – безпосередньо механізм, що спрямований на попередження чи недопущення порушення житлових прав та інтересів фізичної особи, а також на їх відновлення або відшкодування заподіяної майнової та немайнової шкоди. Наукова новизна одержаних результатів дисертаційної роботи полягає в тому, що дисертація є комплексним науково-теоретичним дослідженням цивільно-правового регулювання відносин у сфері реалізації фізичними особами права на доступне житло в умовах гармонізації законодавства України до права Європейського Союзу та приведення його у відповідність до високих світових стандартів, на основі якого зроблено висновки та вироблено рекомендації і пропозиції щодо вдосконалення правової регламентації у зазначеній сфері. На основі проведеного аналізу автором сформульовано наукові положення, що містять у собі елементи новизни. Зокрема, вперше: визначено поняття права на доступне житло як особистого немайнового права громадян України; запропоновано тлумачити право на доступне житло в широкому та вузькому розуміннях; зроблено висновок, відповідно до якого, попри те, що відповідно до чинного законодавства України поняття доступного житла зводиться до тих випадків, коли воно придбавається за програмою «Доступне житло», його слід тлумачити більш широко та поширювати на випадки, які сприяють можливостям фізичним особам придбати житло на пільгових умовах або реалізувати свої житлові права у зв’язку з необхідністю відновлення їхніх знищених чи пошкоджених житлових приміщень; обґрунтовано доцільність передбачити обов’язкову державну реєстрацію речового права – права оренди житла в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно і саме моментом цієї реєстрації має обумовлюватися виникнення права користування житлом на підставі договорів оренди; обґрунтовано доцільність запровадження застережень про випадки, коли громадянин України не може скористатися будь-якою із програм державної підтримки для придбання (будівництва) доступного житла; обґрунтовано точку зору, відповідно до якої оновлення національного законодавства повинне стосуватися в тому числі договору про придбання доступного житла. Необхідність нормативного визначення змісту цього договору та зрозумілого алгоритму укладення, зумовлена його специфікою, змістом та великою соціальною значимістю правовідносин у сфері доступного житла. У дисертації також удосконалено: підхід щодо правового регулювання особливостей передання в оренду житла суб'єктами підприємництва. Зокрема, визначено доцільним уточнити та передбачити у законодавстві України положення, відповідно до якого не лише юридичні особи, але й фізичні особипідприємці мають право орендувати житло винятково для проживання у ньому їх співробітників чи інших осіб або особисто; позиції щодо ознак доступного житла та вказано, що такими є не лише його низька вартість та можливість придбання громадянами з низьким рівнем доходів, а й низка інших, пов'язаних із необхідністю надати на придбання житла одноразову фінансову допомогу покупцям, конкурсні критерії визначення забудовника тощо; підходи щодо процедури укладення договорів про придбання «доступного житла». Крім цього, набули подальшого обґрунтування: положення стосовно того, що визначення поняття «доступне житло» має здійснюватися: по-перше, через призму можливості набуття прав на нього особами з низьким рівнем доходів; по-друге, виключно громадянами України; положення щодо стадій укладення договорів про придбання «доступного житла»; підхід, відповідно до якого існує необхідність правильного обрання способу захисту порушених, оспорюваних або невизнаних прав чи інтересів з огляду на вимогу щодо їх ефективності. Беручи до уваги, що основний інтерес осіб у справах щодо реалізації прав на доступне житло є майновий, зважаючи на широке автономне тлумачення поняття «майна» у практиці Європейського Суду з прав людини, доцільно звертатися за захистом відповідних прав та інтересів, з урахуванням конкретних обставин, у порядку цивільного судочинства. Сформульовані висновки, пропозиції та рекомендації у дослідженні зможуть бути використані у науково-дослідній роботі (під час проведення подальших наукових пошуків при дослідженні цивільно-правового регулювання відносин у сфері реалізації фізичними особами права на доступне житло); у правотворчій діяльності (у ході вдосконалення житлового та цивільного законодавства України); у правозастосовній діяльності (при вирішенні судових спорів, пов’язаних із реалізацією фізичними особами права на доступне житло); у навчально-методичній роботі (при вивченні навчальних дисциплін «Цивільне право України» та «Житлове право України», а також під час підготовки навчальних посібників, методичних рекомендацій, інших навчально-методичних матеріалів підручників та монографій). The dissertation has been aimed at the comprehensive solution of scientific and practical tasks and the study of civil law regulation of relations in the sphere of implementation of the right to affordable housing by natural persons. The dissertation is a complex scientific and theoretical study of the civil-law regulation of relations in the sphere of implementation by natural persons of the right to affordable housing in the conditions of harmonization of the legislation of Ukraine with the law of the European Union. In the Section 1. «The general theoretical characteristics of relations in the field of implementation of the right to affordable housing by natural persons in Ukraine» it has been investigated the concept of housing as a special object of civil legal relations and its types in Ukraine and also the system of sources of legal regulation of relations in the field of implementation by natural persons the individual right to affordable housing has been clarified. Housing as a legal category and term refers to interdisciplinary legal concepts, although it should be endowed with certain technical characteristics. In various normative legal acts, the term «housing» has been denoted by concepts that have their own meaning, as each branch of law considers it based on its practice, needs and goals. Although housing is an object of property rights, on the one hand, on the other hand, it can be a place of permanent or temporary residence of an individual and, as a result, a mechanism and means of realizing the right of ownership and a person's personal non-property right to housing. The right to affordable housing is a personal non-property right of citizens of Ukraine who meet the legally established criteria to purchase housing in a specified manner with the requirements of accessibility and technical characteristics established for it in one of the ways provided for by the regulatory and legal acts of Ukraine with the possibility of providing support at the expense of state or local budgets or the other mechanisms of financial assistance. The sources of legal regulation of relations in the field of implementation of the right to affordable housing by natural persons include the Constitution of Ukraine, international legal acts ratified in the prescribed manner, legislative and bylaw normative legal acts. In specific cases, decisions of the European Court of Human Rights, the Constitutional Court of Ukraine, and legal opinions of the Supreme Court and the Supreme Court of Ukraine also play an important role in law enforcement. The Section 2. «Civil-legal mechanisms for providing individuals with affordable housing» has been devoted to the analysis of the legal status of the participants in relations in connection with the implementation by individuals of the right to affordable housing, the clarification of the legal nature of contracts in the field of providing individuals with affordable housing, and the study of the procedure for concluding, amendment and termination of contracts in the field of providing individuals with affordable housing. The circle of participants in relations in connection with the implementation by natural persons of the right to affordable housing is not identical to the subject composition of contracts for the purchase or construction of affordable housing and is much wider. At the same time, it has benn proposed in the work to introduce changes and make a reservation that a citizen of Ukraine cannot use any of the state support programs for the purchase (construction) of affordable housing, if he determines and conditions the standard area of affordable housing, including family members in the calculation also – citizens of the country of the aggressor, or the country from which territory the invasion and attack on Ukraine took place. The legal personality of the participants in relations in connection with the implementation of the right to affordable housing by individuals can be determined depending on the ability to have the appropriate rights in the field of providing affordable housing, the ability to exercise them, and the presence of regulatory regulation of their rights and obligations. In Ukraine, there are actually no restrictions on the purchase of housing on the basis of contracts: it can be purchased by citizens of Ukraine, foreigners, natural persons without citizenship or with several citizenships, as well as legal entities. Contracts in the sphere of provision of affordable housing for individuals should be classified as contracts with a strict framework for the application of libertas contractus. The order of their conclusion provided for at the regulatory level prevails over the one specified in the Art. 627 of the Civil Code of Ukraine in principle. The procedure for concluding contracts in the field of providing citizens of Ukraine with affordable housing is provided for by the Civil Code of Ukraine and includes mandatory sending of an offer, its consideration and acceptance by the counterparty. At the same time, one should pay attention to the specifics of this process, which is due to the limited subject composition of legal relations of providing affordable housing, the special subject of the relevant type of contracts, the goals of their conclusion, etc. The Section 3. «Protection and defense of the rights and interests of individuals in the sphere of providing them with affordable housing» has described the protection of the rights and interests of individuals in the sphere of providing them with affordable housing. In addition, the peculiarities of defense of legal interests and rights of natural persons to affordable housing were investigated. The Constitution of Ukraine guarantees everyone the right to housing, and the state has the task of creating conditions under which everyone can build, buy or rent housing. Equally important guarantees are established by special legislative acts to ensure the right to affordable housing for the relevant categories of persons. The concept of «defense» is structurally part of the concept of «protection» and is covered by its content. Under such conditions, the protection of rights should be interpreted as a set of legal norms aimed at legal regulation of relations, introduction of legal means aimed at detailing the mechanism of implementation of subjective civil law, prevention of its violation and restoration in case of violation. In the context of natural persons exercising the right to «affordable» housing and providing them with this housing, protection should be understood as the legislative regulation of the mechanism for the exercise of rights and interests by natural persons with the aim of obtaining «affordable» housing, and defense should be understood as the mechanism aimed at preventing or debarment of violation of residential rights and interests of an individual, as well as their restoration or compensation for property and non-property caused damage. The scientific novelty of the obtained results of the dissertation is that the dissertation is a comprehensive scientific and theoretical study of the civil-law regulation of relations in the sphere of implementation by natural persons of the right to affordable housing in the conditions of harmonization of the legislation of Ukraine with the law of the European Union and bringing it into line with high international standards, on the basis of which conclusions were drawn and recommendations and proposals were made for improving legal regulation in the specified area. On the basis of the conducted analysis, the author formulated scientific provisions containing elements of novelty. In particular, for the first time: the concept of the right to affordable housing as a personal non-property right of Ukrainian citizens has been defined; it has been proposed to interpret the right to affordable housing in broad and narrow terms; the conclusion was drawn according to which, despite the fact that, according to the current legislation of Ukraine, the concept of affordable housing has been reduced to those cases when it is purchased under the «Affordable housing» program, it should be interpreted more broadly and extended to cases that contribute to the opportunities for individuals to purchase housing on preferential terms or exercise their housing rights due to the need to restore their destroyed or damaged housing; the expediency of providing for mandatory state registration of real property rights – the right to lease housing in the State Register of Real Property Rights to immovable property, and the moment of this registration must be determined by the emergence of the right to use housing on the basis of lease agreements; the expediency of introducing reservations about cases when a citizen of Ukraine cannot use any of the state support programs for the purchase (construction) of affordable housing has been substantiated; the point of view, according to which the updating of the national legislation should concern, including the contract on the purchase of affordable housing, has been substantiated. The need for a normative definition of the content of this contract and a clear algorithm for concluding it is due to its specificity, content and great social significance of legal relations in the field of affordable housing. It has been also improved in the dissertation: the approach to the legal regulation of the peculiarities of renting housing by legal entities. In particular, it has been determined to be expedient to clarify and provide in the legislation of Ukraine the provision according to which not only legal entities, but also natural personsentrepreneurs have the right to rent housing exclusively for the residence of their employees or the other persons or personally; positions on the characteristics of affordable housing and it was indicated that these are not only its low cost and the possibility of purchase by citizens with a low income level, but also a number of the others related to the need to provide one-time financial assistance to buyers for the purchase of housing, competitive criteria for determining the developer, etc.; approaches to the procedure for concluding contracts for the purchase of «affordable housing». In addition, the further substantiation have acquired: the provision that the definition of the concept of «affordable housing» should be carried out: first, through the prism of the possibility of acquiring rights to it by persons with a low level of income; secondly, exclusively by citizens of Ukraine; regulations regarding the stages of concluding contracts for the purchase of «affordable housing»; approach, according to which there is a need to correctly choose the method of defense of violated, contested or unrecognized rights or interests in view of the requirement for their effectiveness. Taking into account that the main interest of persons in cases regarding the implementation of rights to affordable housing is property, taking into account the broad autonomous interpretation of the concept of «property» in the practice of the European Court of Human Rights, it is advisable to apply for the defense of the relevant rights and interests, taking into account specific circumstances, in civil proceedings. The formulated conclusions, proposals and recommendations in the study will be able to be used in research work (during the further scientific research in the study of civil law regulation of relations in the sphere of implementation of the right to affordable housing by inatural persons); in law-making activities (in the course of improving housing and civil legislation of Ukraine); in law enforcement activities (when resolving legal disputes related to the implementation by natural persons of the right to affordable housing); in educational and methodological work (when studying the academic disciplines «Civil Law of Ukraine» and «Housing Law of Ukraine», as well as during the preparation of training manuals, methodological recommendations, the other educational and methodological materials of textbooks and monographs). Описание: Рудаков Д. І. Цивільно-правове регулювання відносин у сфері реалізації фізичними особами права на доступне житло: дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» / Рудаков Дмитро Ігорович. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2024. - 196 с.

2024-01-01T00:00:00Z