Theory and history of state and law; the history of political and legal studies https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/25 2026-07-23T10:06:36Z 2026-07-23T10:06:36Z Lukashchuk, Yu. Лукащук, Ю. ORCID ID: 0000-0002-8933-8635 Tsmots, Yu.O. Цмоць, У.О. ORCID ID: 0000-0002-8423-8272 https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9692 2026-07-20T09:32:18Z 2026-01-01T00:00:00Z

Название: Artificial intelligence algorithms in legal practice: Legal boundaries, socio-legal implications and liability Авторы: Lukashchuk, Yu.; Лукащук, Ю.; ORCID ID: 0000-0002-8933-8635; Tsmots, Yu.O.; Цмоць, У.О.; ORCID ID: 0000-0002-8423-8272 Краткий осмотр (реферат): The relevance of this study stems from the rapid digitalisation of legal practice and the growing role of artificial intelligence algorithms in legal decision-making processes, which gives rise to new legal and ethical challenges. The aim of the study was to examine the intersection of legal, ethical and institutional aspects of the application of artificial intelligence in the legal sphere, as well as to define the limits of permissible use of algorithmic systems and approaches to the allocation of liability. The study employed systematic, comparative legal and formal legal methods, as well as an analysis of judicial practice. The risks of automated decision-making were examined: algorithmic bias, the “black box” problem, the reproduction of discrimination and threats to judicial independence. These risks are confirmed by empirical research in the field of algorithmic justice and an analysis of the practice of using risk prediction systems in criminal proceedings (e.g., COMPAS in the US). The regulation of AI is analysed using the example of the EU Artificial Intelligence Act and the GDPR, as well as the ECHR’s approaches to ensuring transparency and procedural safeguards. Approaches to the allocation of responsibility between developers, suppliers, users and the state are summarised, and a model of algorithmic transparency with human oversight and the parties’ right to be informed is proposed. International experience from the US, France, Singapore and China is examined, as well as the prospects for implementing AI in Ukraine within the framework of the EU-ITC and case law analysis systems. Particular attention is paid to the concept of distributed algorithmic liability and the application of the analogy of liability for a source of increased danger to high-risk AI systems. A model of algorithmic transparency is proposed, incorporating the parties’ right to be notified of AI use, algorithmic expertise, and the court’s obligation to justify its consideration of AI recommendations. The principle of “human error” is outlined as a guarantee of judicial discretion and the independence of the judge. The results of the study can be used to improve national legislation in the field of digital justice and to implement standards of algorithmic transparency. Актуальність дослідження зумовлена стрімкою цифровізацією правничої діяльності та зростанням ролі алгоритмів штучного інтелекту у процесах ухвалення юридичних рішень, що породжує нові правові та етичні виклики. Метою роботи було вивчення перетину правових, етичних та інституційних аспектів застосування штучного інтелекту в правничій сфері, а також визначення меж допустимого використання алгоритмічних систем і підходів до розподілу відповідальності. У дослідженні використано системний, порівняльно-правовий, формально-юридичний методи, а також аналіз судової практики. Досліджено ризики автоматизованого ухвалення рішень: алгоритмічну упередженість, проблему «чорної скриньки», відтворення дискримінації та загрози незалежності судді. Ці ризики підтверджуються емпіричними дослідженнями у сфері алгоритмічного правосуддя та аналізом практики використання систем прогнозування ризиків у кримінальному судочинстві (наприклад, COMPAS у США). Проаналізовано регулювання ШІ на прикладі Закону ЄС про штучний інтелект і GDPR, а також підходи ЄСПЛ до забезпечення прозорості та процесуальних гарантій. Узагальнено підходи до розподілу відповідальності між розробниками, постачальниками, користувачами й державою та запропоновано модель алгоритмічної прозорості з людським контролем і правом сторін на поінформованість. Розглянуто міжнародний досвід США, Франції, Сінгапуру та Китаю, а також перспективи впровадження ШІ в Україні в межах ЄСІТС і систем аналізу судової практики. Особливу увагу приділено концепції розподіленої алгоритмічної відповідальності та застосуванню аналогії з відповідальністю за джерело підвищеної небезпеки до високоризикових систем ШІ. Запропоновано модель алгоритмічної прозорості з правом сторін на повідомлення про використання ШІ, алгоритмічну експертизу та обов’язком суду мотивувати врахування рекомендацій ШІ. Окреслено принцип «людської помилки» як гарантію збереження судового розсуду й незалежності судді. Результати дослідження можуть бути використані для вдосконалення національного законодавства у сфері цифрового правосуддя та впровадження стандартів алгоритмічної прозорості. Описание: Lukashchuk Yu. Artificial intelligence algorithms in legal practice: Legal boundaries, socio-legal implications and liability / Yurii Lukashchuk, Yuliia Tsmots // Соціально-правові студії/Social & Legal Studios. - 2026 - Vol. 9. - № 2. - С. 67-78.

2026-01-01T00:00:00Z Зайцев, Р.В. Zaitsev, R.V. https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9685 2026-07-16T08:32:55Z 2026-01-01T00:00:00Z

Название: Структурно-функціональна характеристика фідуціарної юридичної конструкції: загальнотеоретичний підхід: дисертація Авторы: Зайцев, Р.В.; Zaitsev, R.V. Краткий осмотр (реферат): Дисертаційне дослідження присвячене науковому осмисленню сучасного цивільного законодавства України та обґрунтовує необхідність упровадження єдиної довірчої (фідуціарної) юридичної конструкції, що дасть можливість відійти від квазіконструкцій довірчих правовідносин та зможе забезпечити більш чітке й системне регулювання у сфері цивільного права. Такий підхід спрямований на формування цілісної теоретичної моделі, яка поєднує історичні напрацювання та сучасні потреби правового регулювання. У дисертаційному дослідженні комплексно проаналізована фідуціарна юридична конструкція, а також механізм її застосування у приватно-правових відносинах, з урахуванням історико-правового підходу та сучасних правовідносин. Автором здійснено історичний аналіз еволюції розвитку регулювання питань довірчих правовідносин, що дозволило простежити основні закономірності становлення та розвитку відповідних довірчих правових конструкцій. Особлива увага приділена дослідженню міжнародного досвіду застосування довірчих юридичних конструкцій у цивільних правовідносинах. Фідуціарна юридична конструкція, є однією з найбільш складних і водночас універсальних категорій сучасного цивільного права, що має багатогранний характер. Суть цієї категорії полягає в об’єднанні таких елементів як, довіра та зобов’язання, але й механізми управління майном, завдяки чому формується особливий тип правовідносин, відмінний від класичних договірних чи речових моделей. Саме ця особливість дозволяє розглядати фідуціарність як інструмент врегулювання спірних питань між сторонами з забезпеченням балансу прав та обов’язків. Головною ознакою фідуціарних правовідносин є довірчий характер, що покладає на одну сторону обов’язок діяти в інтересах іншої з підвищеними стандартами лояльності та добросовісності. Тобто фактична мета даних правовідносин полягає не у формальному переході прав чи майна, а у створенні особливого механізму управління або забезпечення інтересів довірителя. З Інституцій Гая та інших джерел римського права відомо, що існувало два види фідуції: «fiducia cum creditore» (фідуція з кредитором або довірче забезпечення) та «fiducia cum amico» (фідуція з другом або довірче зберігання), які своєю конструкцією заклали основу розвитку інституту довірчого управління майном. Так, у сучасному українському праві прояв фідуціарності можна помітити у договірних відносинах – через доручення, управління майном, корпоративних відносинах тощо. Історичний розвиток інституту фідуції у римському праві демонструє, що довірчі відносини виникали як результат поєднання договірних та речових елементів. Це надавало можливість захищати інтереси кредитора чи довірителя без переходу права власності. У сучасному українському праві ця ідея трансформувалася у складніші конструкції, зокрема у відносини довірчого управління майном, що підтверджує перехід правових традицій та їх поєднання з новими соціальноекономічними умовами. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття обидві форми фідуції у країнах континентального права, стали повертати таку «забуту» рису, як перехід титулу власника на законодавчому рівні. Таким чином, «fiducia cum amico» знайшла своє відображення у зобов'язальних правовідносинах з управління майном, а «fiducia cum creditore» – у засобах забезпечення виконання зобов'язань, тим самим підтверджуючи універсальність та актуальність фідуціарної юридичної конструкції як правового інституту. Теоретичні засади дослідження структурно-функціональної характеристики фідуціарної юридичної конструкції передбачають аналіз її структурних та функціональних елементів, зокрема - у структурному аспекті – визначення суб’єктів відносин (фідуціанта і фідуціарія), об’єкта правовідносин (майно, права, інтереси) та змісту (зобов’язання та правомочності); - у функціональному аспекті – розглядається роль довіри між сторонами як ключового елементу, що впливає на ефективність правового регулювання та захист майнових інтересів сторін. Фідуціарна юридична конструкція є видом правотворчої техніки, яка розглядається в юридичній науці як сформована нормативна модель, метою якої є оформлення права та формування його структури у взаємозв’язку з діями суб’єктів правовідносин. Також, – це складовий елемент правотворчої діяльності, розроблення ефективних правових норм і форм реалізації права, з сукупністю прийомів, що дозволяють надати завершений вигляд правовим інститутам. Важливим є також міжгалузевий аналіз, який демонструє взаємозв’язок фідуціарної юридичної конструкції з корпоративним правом, фінансовими послугами та міжнародним приватним правом. Особлива увага приділена міжнародним стандартам, які формують основні критерії для вдосконалення національного законодавства. Ратифікація Європейської конвенції з прав людини, впровадження принципів DCFR (типові норми європейського приватного права та проект загальної системи координат) та інших актів європейського приватного права створюють передумови для гармонізації української правової системи з міжнародними нормами. Це не тільки підвищує рівень правового захисту, але й сприяє інтеграції України у глобальний правовий простір. Автор дисертації пропонує низку практичних рекомендацій, що спрямовані на вдосконалення визначення довірчої власності та розробку механізмів управління майном. Зокрема, наголошується на необхідності розглядати довірчу власність не як самостійний вид права, а як інструмент реалізації зобов’язань у межах фідуціарної юридичної конструкції. Такий підхід дає можливість відійти від дублювання правових категорій та забезпечити більш чітке розмежування між правом власності та правом управління. Цивілістична практика України засвідчує застосування фідуціарної юридичної конструкції яка використовується: - 5 у договірних відносинах з приводу доручення та довірчого управління майном; у корпоративному праві щодо обов’язків директорів та членів правління діяти добросовісно й розумно; - з приводу фінансових послуг стосовно довірчого управління активами, інвестиційними фондами, довірчими моделями у банківській діяльності. Це засвідчує про поетапне формування єдиної системи довірчих правовідносин, яка відповідає потребам сучасної економіки. Дослідження показало, що у праві континентальних країн (зокрема Франції, Люксембургу та Швейцарії) застосування фідуціарних (довірчих) конструкцій отримало окреме місце у національному законодавстві, розвиваючись паралельно як інструменти забезпечення та управління. Незважаючи на відмінності, вони мають загальний фундамент – правовідносини, яким властива особлива довіра між сторонами, що слугує підставою для передання фідуціантом спеціального (функціонального) титулу на майно фідуціарію. Фіду ціа рні пр авов ідно сини в межах цієї юридичної конструкції характеризуються тим, що фідуціар зобов'язується діяти обачно, добросовісно, розумно та в інтересах бенефіціара, з урахуванням характеру покладених на нього зобов’язань і наданих повноважень. Фідуція як правовий інститут посідає проміжне місце між римською договірною моделлю, що ґрунтується на довірі, та англосаксонським трастом, який базується на поділі титулу власності (юридичного та бенефіціарного право). Так, вона виступає інституційною конструкцією, що виникає за волевиявлення засновника, водночас демонструє здатність поєднувати історичні та сучасні правові прийоми. У дисертації обґрунтовано доведена важливість впровадження фідуціарної правової конструкції, яка є фундаментальним елементом сучасних цивільно-правових відносин. Вона поєднує історичний досвід римського права з сучасними викликами глобалізаційних процесів, забезпечує принципи верховенства права та сприяє інтеграції України у міжнародний правовий простір. Так, в сучасних умовах міжнародні цивільно-правові відносини стикаються з новими викликами, які вимагають застосування інноваційних підходів у правовому регулюванні. Ці виклики зумовлюють необхідність подальшої правової інтеграції в різних сферах суспільного життя, що, своєю чергою, потребує активного впровадження принципів міжнародного приватного права у національну правову систему України. Результати дослідження мають вагоме теоретичне значення для наукового обґрунтування щодо впровадження даної юридичної конструкції, а також прикладне значення для практики нормотворення та державного регулювання у сфері цивільних правовідносин, реалізації програм щодо правового захисту на національному та міжнародному рівнях в умовах глобалізації відносин. Таким чином, структурно-функціональна характеристика фідуціарної юридичної конструкції виступає не лише як важливий інструмент управління майном у сучасному цивільному праві, але й як механізм забезпечення таких категорій як довіра, відповідальність та добросовісність у цивільних правовідносинах. Її подальше дослідження та вдосконалення є необхідною умовою розвитку як правової науки, так і українського цивільного права у поєднанні з міжнародними стандартами. The dissertation, dedicated to the analysis of modern civil legislation of Ukraine, emphasizes the necessity of introducing a unified fiduciary legal construct, which would allow overcoming quasi-constructs of fiduciary relations and ensure clearer and more systematic regulation in the sphere of civil law. Such an approach is aimed at building a coherent doctrine that combines historical achievements with the contemporary needs of legal regulation. In the dissertation research, a comprehensive analysis of the fiduciary legal construct has been carried out, as well as the mechanism of its application in private-law relations, taking into account both the historical-legal approach and contemporary legal relations. The author has conducted a historical analysis of the evolution of regulation concerning fiduciary relations, which made it possible to trace the main patterns of the formation and development of corresponding fiduciary legal constructs. Particular attention has been devoted to the study of international experience in the application of fiduciary legal constructs within civil-law relations. The fiduciary legal construct is one of the most complex and, at the same time, universal categories of modern civil law, possessing a multifaceted character. The essence of this category lies in the combination of elements such as trust and obligation, as well as mechanisms of property management, which together form a special type of legal relationship distinct from classical contractual or proprietary models. This particular feature allows fiduciary relations to be regarded as an instrument for resolving disputes between parties while ensuring a balance of rights and obligations. The principal feature of fiduciary legal relations is the divergence between their external legal form and their internal economic substance. In other words, the actual purpose of such relations lies not in the formal transfer of rights or property, but in the creation of a special mechanism of management or in safeguarding the interests of the trustor. From the «Institutes of Gaius» and other sources of Roman law, it is known that there were two types of «fiducia»: «fiducia cum creditore» (fiducia with a creditor, or fiduciary security) and «fiducia cum amico» (fiducia with a friend, or fiduciary custody). By their construction, these forms laid the foundation for the development of the institution of fiduciary property management. In modern Ukrainian law, manifestations of fiduciary relations can be observed in contractual relations – such as agency, property management, and corporate relations. The historical development of the institution of «fiducia» in Roman law demonstrates that fiduciary relations arose as a result of combining contractual and proprietary elements. This allowed the interests of the creditor or trustor to be protected without the transfer of ownership. In contemporary Ukrainian law, this idea has been transformed into more complex constructions, particularly into fiduciary property management relations, thereby confirming the continuity of legal traditions and their adaptation to new socio-economic conditions. At the end of the twentieth and the beginning of the twenty-first century, both forms of «fiducia» in continental law began to reintroduce the “forgotten” feature of ownership transfer at the legislative level. Thus, «fiducia cum amico» found its reflection in obligational relations concerning property management, while «fiducia cum creditore» was embodied in mechanisms securing the performance of obligations. This confirms the universality and relevance of the fiduciary legal construct as a legal institution. The theoretical foundations of the study of the structural-functional characteristics of the fiduciary legal construct involve the analysis of both its structural and functional dimensions: - Structural aspect: identification of the subjects of relations (fiduciant and fiduciary), the object of legal relations (property, rights, interests), and their content (obligations and entitlements); - Functional aspect: consideration of the role of trust between the parties as a key element influencing the effectiveness of legal regulation and the protection of the parties’ proprietary interests. The fiduciary legal construct is a type of law-making technique, which in legal science is regarded as a developed normative model aimed at shaping law and structuring it in correlation with the actions of subjects of legal relations. It also constitutes an integral element of law-making activity, ensuring the development of effective legal norms and forms of law implementation, together with a set of techniques that provide a completed form to legal institutions. Equally important is the cross-sectoral analysis, which demonstrates the interconnection of the fiduciary legal construct with corporate law, financial services, and international private law. Special attention is devoted to international standards that establish the main criteria for improving national legislation. The ratification of the European Convention on Human Rights, the implementation of the principles of the DCFR (Draft Common Frame of Reference of European private law), and other acts of European private law create the prerequisites for harmonizing the Ukrainian legal system with international norms. This not only enhances the level of legal protection but also contributes to Ukraine’s integration into the global legal space. The author of the dissertation proposes a number of practical recommendations aimed at improving the definition of fiduciary ownership and developing mechanisms of property management. In particular, it is emphasized that fiduciary ownership should not be considered as an independent type of right, but rather as an instrument for the fulfillment of obligations within the fiduciary legal construct. Such an approach makes it possible to avoid duplication of legal categories and to ensure a clearer distinction between ownership rights and management rights. Civil law practice in Ukraine demonstrates the application of the fiduciary legal construct, which is used: - in contractual relations concerning agency and fiduciary property management; in corporate law regarding the duties of directors and board members to act in good faith and reasonably; - in financial services with respect to fiduciary asset management, investment funds, and fiduciary models in banking activities. This evidences the gradual formation of a unified system of fiduciary legal relations that meets the needs of the modern economy. The research has shown that in the law of continental countries (in particular France, Luxembourg, and Switzerland), the application of fiduciary (trust-based) constructs has acquired a distinct place in national legislation, developing in parallel both as instruments of security and of management. Despite their differences, they share a common foundation—legal relations characterized by special trust between the parties, which underpins the transfer of ownership title from the fiduciant to the fiduciary. Fiduciary legal relations within this construct are characterized by the fact that one person (the fiduciary) undertakes to act prudently, in good faith, reasonably, and in the interests of another person (the beneficiary), taking into account the nature of the obligations and the powers granted. «Fiducia» as a legal institution occupies an intermediate position between the Roman contractual model, based on trust, and the Anglo-Saxon trust, which is founded on the division of ownership title (legal and beneficial ownership). Thus, it functions as an institutional construct arising from the will of the founder, while at the same time demonstrating the ability to combine historical and modern legal techniques. The dissertation substantiates the importance of introducing the fiduciary legal construct as a fundamental element of modern civil-law relations. It combines the historical experience of Roman law with the contemporary challenges of globalization processes, ensures the principles of the rule of law, and contributes to Ukraine’s integration into the international legal space. In present conditions, international civil-law relations face new challenges that require the application of innovative approaches to legal regulation. These challenges necessitate further legal integration across different spheres of social life, which in turn requires the active implementation of the principles of international private law into Ukraine’s national legal system. The results of the research have significant theoretical value for the scientific substantiation of the introduction of this legal construct, as well as practical value for lawmaking and state regulation in the sphere of civil legal relations, and for the implementation of programs of legal protection at both the national and international levels under conditions of globalization. Thus, the structural-functional characteristics of the fiduciary legal construct serve not only as an important instrument of property management in modern civil law, but also as a mechanism for ensuring such categories as trust, responsibility, and good faith in civil legal relations. Its further study and refinement are a necessary condition for the development of both legal science and Ukrainian civil law in alignment with international standards. Описание: Зайцев Р.В. Структурно-функціональна характеристика фідуціарної юридичної конструкції: загальнотеоретичний підхід: дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» / Зайцев Руслан Валерійович. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. - 230 с.

2026-01-01T00:00:00Z Пинда, Н.Т.; Pynda, N.T. https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9684 2026-07-16T08:20:04Z 2026-01-01T00:00:00Z

Название: Механізм відшкодування шкоди, заподіяної державі внаслідок ведення воєнних дій: історико-правовий вимір: дисертація Авторы: Пинда, Н.Т.; Pynda, N.T. Краткий осмотр (реферат): У дисертації обґрунтовано теоретико-правові засади відшкодування шкоди, заподіяної державі внаслідок ведення воєнних дій, та виявленню основних закономірностей його становлення, розвитку й функціонування у історикоправовому, нормативному, інституційному та процедурному вимірах. У роботі здійснено системний огляд генези репараційних механізмів, їх еволюції від ранніх міждержавних практик у ХІХ–початку ХХ ст. до сучасних комплексних компенсаційних систем, що ґрунтуються на діяльності міжнародних організацій, спеціалізованих трибуналів, міжурядових мультинаціональних структур післяконфліктного відновлення. комісій та Проблематика відшкодування шкоди внаслідок воєнних дій представлена як багаторівневе правове явище, що включає нормативні, процедурні, інституційні, доказові та політико-правові компоненти. Дисертація розглядає відшкодування як складову міжнародної відповідальності держави та як інструмент відновлення порушених прав, забезпечення справедливості, реінтеграції постраждалих територій та зміцнення міжнародного правопорядку. Методологічна база дослідження ґрунтується на комплексному поєднанні філософських, загальнонаукових і спеціально-юридичних методів пізнання, що забезпечило цілісність, системність і всебічність наукового аналізу. На філософському рівні методології головним є діалектичний метод, який дозволив розглянути інститут репарацій у процесі його історичного розвитку, внутрішніх суперечностей і трансформацій від класичних форм контрибуцій до сучасних міжнародно-правових механізмів компенсаційної відповідальності держави-агресора. 3 На загальнонауковому рівні у дослідженні застосовано: − методи аналізу та синтезу, використані для структурування механізму відшкодування шкоди, виокремлення та зіставлення його основних елементів у різні історичні періоди; − індукцію та дедукцію, що дали змогу перейти від вивчення окремих історичних кейсів (післявоєнні відновлення, діяльність міжнародних комісій, репараційні угоди) до формування узагальнених концептуальних положень; − системно-структурний підхід, який дозволив розглядати компенсаційний механізм як цілісну багаторівневу конструкцію, що поєднує політичні рішення, правові норми, інституційні інструменти та процедури фіксації і оцінки завданої шкоди. На спеціально-науковому рівні використано: − історико-правовий метод, що забезпечив реконструкцію генези репараційного права, аналіз правових наслідків Першої та Другої світових воєн, репараційної політики Версальської, Ялтинської та Потсдамської систем та впливу збройних конфліктів другої половини ХХ – початку ХХІ століття на формування сучасної моделі міжнародної компенсаційної відповідальності; − порівняльно-правовий метод, застосований для зіставлення підходів різних держав (США, Франції, Німеччини, Іраку, Югославії та України) до регулювання компенсаційних процесів і виявлення національних особливостей правового реагування на шкоду, завдану війною; − формально-юридичний метод, використаний для аналізу норм міжнародних договорів, рішень Міжнародного суду ООН, Міжнародного кримінального суду, спеціальних міжнародних трибуналів, резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, правових актів Ради Європи та Європейського Союзу; − метод правового моделювання, що дозволив сформувати авторські пропозиції щодо створення міжнародної компенсаційної комісії, реєстру завданих збитків і механізму конфіскації активів держави-агресора; держави-агресора. 3 На загальнонауковому рівні у дослідженні застосовано: − методи аналізу та синтезу, використані для структурування механізму відшкодування шкоди, виокремлення та зіставлення його основних елементів у різні історичні періоди; − індукцію та дедукцію, що дали змогу перейти від вивчення окремих історичних кейсів (післявоєнні відновлення, діяльність міжнародних комісій, репараційні угоди) до формування узагальнених концептуальних положень; − системно-структурний підхід, який дозволив розглядати компенсаційний механізм як цілісну багаторівневу конструкцію, що поєднує політичні рішення, правові норми, інституційні інструменти та процедури фіксації і оцінки завданої шкоди. На спеціально-науковому рівні використано: − історико-правовий метод, що забезпечив реконструкцію генези репараційного права, аналіз правових наслідків Першої та Другої світових воєн, репараційної політики Версальської, Ялтинської та Потсдамської систем та впливу збройних конфліктів другої половини ХХ – початку ХХІ століття на формування сучасної моделі міжнародної компенсаційної відповідальності; − порівняльно-правовий метод, застосований для зіставлення підходів різних держав (США, Франції, Німеччини, Іраку, Югославії та України) до регулювання компенсаційних процесів і виявлення національних особливостей правового реагування на шкоду, завдану війною; − формально-юридичний метод, використаний для аналізу норм міжнародних договорів, рішень Міжнародного суду ООН, Міжнародного кримінального суду, спеціальних міжнародних трибуналів, резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, правових актів Ради Європи та Європейського Союзу; − метод правового моделювання, що дозволив сформувати авторські пропозиції щодо створення міжнародної компенсаційної комісії, реєстру завданих збитків і механізму конфіскації активів держави-агресора; − метод правової прогностики, який дав можливість оцінити перспективи розвитку українського законодавства у сфері відшкодування шкоди та визначити напрями подальшої інституціоналізації компенсаційної політики. Інформаційна база дослідження включає міжнародно-правові акти, національне законодавство, історичні джерела, документи міжнародних організацій (ООН, РЄ, ЄС, ОБСЄ, Світового банку), судові рішення, наукові праці провідних фахівців та електронні ресурси, що містять емпіричні дані про масштаби руйнувань і механізми компенсації у різних державах. У першому розділі дослідження визначено теоретичні засади механізму відшкодування шкоди, класифіковано форми компенсації (репарації, реституції, сатисфакції), розкрито їхню правову природу та історичні особливості застосування. Вивчено еволюцію міжнародних правових норм щодо компенсації шкоди та окреслено ключові фактори, що впливали на формування сучасного підходу до відшкодування збитків державам. Другий розділ присвячено поглибленому історико-правовому аналізу репараційної практики у ХХ–ХХІ ст. Проведено критичний розгляд особливостей репарацій, виділяючи ключові юридичні уроки минулого, які обґрунтовують необхідність нового механізму. Розглянуто особливості репарацій після Першої світової війни, які мали каральний характер і через недотримання принципу платоспроможності та пропорційності призвели до політичної дестабілізації. Цей аналіз слугує застереженням проти надмірної політизації процесу. Висвітлено більш структуровані, проте часто політизовані та непрозорі репараційні механізми після Другої світової війни. Ці механізми включали реституцію, передачу промислових потужностей, демілітаризацію та економічне відновлення. Проте встановлено, що значна частина відшкодування відбувалася через фактичні вилучення (наприклад, діяльність Радянських Акціонерних Товариств), що демонструє відсутність уніфікованої правової бази та підкреслює ризик зловживань. З’ясовано механізми компенсації в конфліктах другої половини ХХ ст. (Корея, В’єтнам) та визначено, що вони набули рис політичного компромісу, а традиційні репараційні форми поступилися програмам економічної підтримки та міжнародної допомоги. Вивчено компенсаційні моделі ХХІ ст., розроблені після конфліктів у Югославії, Іраку, Афганістані, Сирії й Лівії (зокрема, Комісія ООН з компенсації – UNCC). Виокремлено роль міжнародних організацій у розробці інституцій для фіксації та оцінювання збитків, створенні компенсаційних фондів та реєстрів. Головний висновок цього розділу полягає у доведенні, що існуючі моделі компенсації є інституційно непридатними для українського кейсу, оскільки їхнє створення залежить від Резолюції Ради Безпеки ООН та згоди держави-агресора, що є політично нереалістичним. Правова прогалина безпосередньо обґрунтовує необхідність розробки автономного Міжнародного компенсаційного механізму (МКМ). Третій розділ розкриває сучасний стан нормативно-правового забезпечення фіксації та компенсації шкоди, завданої Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, та формує концептуальні засади нового міжнародного механізму. Встановлено, що чинна законодавча база України є фрагментованою, що не формує єдиного комплексного механізму відшкодування. Процес фіксації збитків здійснюється за участі різних державних органів і громадських ініціатив, що потребує уніфікації правових процедур та міжнародної верифікації зібраних доказів. Дано правову оцінку впливу міжнародної підтримки України, зокрема створення Міжнародного реєстру збитків (RD4U) у 2022 році, що є першим інституційним кроком. Особливу увагу приділено дискусіям щодо конфіскації заморожених суверенних активів рф та правовим підходам, зафіксованим у рішеннях Ради Європи, Європейського Союзу та країн «Великої сімки». На основі проведеного аналізу аргументовано необхідність переходу від традиційних репараційних моделей до автономного, багаторівневого Механізму компенсації (МКМ). Участь міжнародного співтовариства є ключовою умовою його формування, а його правова легітимність має ґрунтуватися на принципі контрзаходів (countermeasures). Це дозволяє теоретично обґрунтувати подолання суверенного імунітету активів держави-агресора в умовах, коли традиційні дипломатичні та судові засоби міжнародно-правової відповідальності є заблокованими через зловживання правом вето. На базі цього обґрунтування запропоновано комплексну архітектуру МКМ, що складається з: Компенсаційного Фонду (як юридичного власника конфіскованих активів), Міжнародного реєстру збитків та Міжнародної компенсаційної комісії (як незалежного органу для розгляду вимог та ухвалення рішень). Додатково удосконалено класифікацію шкоди та обґрунтовано пріоритетність відшкодування збитків, зокрема, для відновлення критичної інфраструктури та компенсації фізичним особам третій розділ розкриває сучасний стан нормативно-правового забезпечення фіксації та компенсації шкоди, завданої Україні внаслідок збройної агресії російської федерації. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що на основі комплексного історико-правового аналізу генезису механізмів відшкодування шкоди державі обґрунтовано концептуальні засади цілісної теоретичної моделі такого відшкодування в умовах сучасної збройної агресії. Обґрунтовано функціонування компенсаційного механізму як багаторівневої та гібридної системи, що охоплює і гармонізує міжнародні, національні, процедурні та доказові компоненти. Ключовим елементом новизни є теоретичне обґрунтування необхідності створення життєздатної інституційної архітектури, яка включає міжнародну компенсаційну комісію, реєстр збитків та, найважливіше, механізм конфіскації активів агресора. Обґрунтування базується на принципах міжнародно-правової відповідальності та застосуванні контрзаходів. Крім того, дисертація містить удосконалення класифікації форм компенсації, розширюючи її елементи з урахуванням сучасних викликів, пов’язаних з гібридною агресією та неможливістю застосування традиційних репараційних підходів. Практичне значення результатів полягає у можливості їх використання для розробки законодавчих актів України, формування державної політики післявоєнного відновлення, розбудови міжнародних компенсаційних механізмів, підготовки міжнародних позовів та захисту інтересів України на світовій арені. The dissertation substantiates the theoretical and legal foundations for compensation for damage caused to the state as a result of military operations and identifies the main patterns of its formation, development, and functioning in historical, legal, normative, institutional, and procedural dimensions. The work provides a systematic overview of the genesis of reparation mechanisms, their evolution from early interstate practices in the 19th and early 20th centuries to modern comprehensive compensation systems based on the activities of international organizations, specialized tribunals, intergovernmental commissions, and multinational post-conflict reconstruction structures. The issue of compensation for damage caused by military actions is presented as a multi-level legal phenomenon that includes normative, procedural, institutional, evidentiary, and political-legal components. The dissertation considers compensation as a component of international state responsibility and as an instrument for restoring violated rights, ensuring justice, reintegrating affected territories, and strengthening the international legal order. The methodological basis of the study is based on a comprehensive combination of philosophical, general scientific, and specialized legal methods of cognition, which ensured the integrity, systematicity, and comprehensiveness of the scientific analysis. At the philosophical level of methodology, the main method is dialectics, which allowed us to examine the institution of reparations in the process of its historical development, internal contradictions, and transformations—from classical forms of contributions to modern international legal mechanisms of compensatory liability of the aggressor state. 9 At the general scientific level, the study uses: - methods of analysis and synthesis to structure the mechanism of compensation for damage, identifying and comparing its main elements in different historical periods; - induction and deduction, which made it possible to move from the study of individual historical cases (post-war reconstruction, the activities of international commissions, reparation agreements) to the formation of generalized conceptual provisions; - a systemic-structural approach, which made it possible to consider the compensation mechanism as a holistic, multi-level construct combining political decisions, legal norms, institutional instruments, and procedures for recording and assessing the damage caused. At the specialized scientific level, the following were used: - the historical-legal method, which ensured the reconstruction of the genesis of reparations law, analysis of the legal consequences of World War I and World War II, the reparations policy of the Versailles, Yalta, and Potsdam systems, and the impact of armed conflicts in the second half of the 20th century and early 21st century on the formation of the modern model of international compensation liability; - the comparative legal method, applied to compare the approaches of different states (the US, France, Germany, Iraq, Yugoslavia, and Ukraine) to the regulation of compensation processes and to identify national characteristics of legal responses to war damage; - a formal legal method used to analyze the provisions of international treaties, decisions of the UN International Court of Justice, the International Criminal Court, special international tribunals, resolutions of the UN General Assembly, and legal acts of the Council of Europe and the European Union; - the method of legal modeling, which made it possible to formulate the author's proposals for the creation of an international compensation commission, a register of damages caused, and a mechanism for the confiscation of the aggressor state's assets; - the method of legal forecasting, which made it possible to assess the prospects for the development of Ukrainian legislation in the field of compensation for damage and to determine the directions for further institutionalization of compensation policy. The information base of the study includes international legal acts, national legislation, historical sources, documents of international organizations (UN, CoE, EU, OSCE, World Bank), court decisions, scientific works by leading experts, and electronic resources containing empirical data on the extent of damage and compensation mechanisms in different countries. The first chapter of the study defines the theoretical foundations of the mechanism of compensation for damage, classifies forms of compensation (reparation, restitution, satisfaction), and reveals their legal nature and historical features of application. The evolution of international legal norms on compensation for damage is studied, and the key factors that influenced the formation of the modern approach to compensation for damage to states are outlined. The second chapter is devoted to an in-depth historical and legal analysis of reparations practice in the 20th and 21st centuries. A critical review of the features of reparations is conducted, highlighting key legal lessons from the past that justify the need for a new mechanism. The features of reparations after World War I are examined, which were punitive in nature and led to political destabilization due to non-compliance with the principles of solvency and proportionality. This analysis serves as a warning against excessive politicization of the process. More structured, but often politicized and opaque, reparations mechanisms after World War II are highlighted. These mechanisms included restitution, transfer of industrial capacity, demilitarization, and economic recovery. However, it has been established that a significant part of the compensation took place through actual seizures (for example, the activities of Soviet Joint Stock Companies), which demonstrates the lack of a unified legal framework and highlights the risk of abuse. Compensation mechanisms in conflicts of the second half of the 20th century (Korea, Vietnam) were examined and found to have taken on the characteristics of political compromise, with traditional forms of reparations giving way to economic support and international aid programs. Compensation models of the 21st century, developed after the conflicts in Yugoslavia, Iraq, Afghanistan, Syria, and Libya (in particular, the UN Compensation Commission – UNCC), have been studied. The role of international organizations in developing institutions for recording and assessing damages, creating compensation funds and registries was highlighted. The main conclusion of this section is that existing compensation models are institutionally unsuitable for the Ukrainian case, as their creation depends on a UN Security Council resolution and the consent of the aggressor state, which is politically unrealistic. The legal gap directly justifies the need to develop an autonomous International Compensation Mechanism (ICM). The third section reveals the current state of regulatory and legal support for recording and compensating for damage caused to Ukraine as a result of armed aggression by the Russian Federation, and forms the conceptual basis for a new international mechanism. It has been established that Ukraine's current legislative framework is fragmented, which does not form a single comprehensive compensation mechanism. The process of recording damages involves various state bodies and public initiatives, which requires the unification of legal procedures and international verification of the evidence collected. A legal assessment is given of the impact of international support for Ukraine, in particular the creation of the International Register of Damages (RD4U) in 2022, which is the first institutional step. Particular attention is paid to discussions on the confiscation of frozen sovereign assets of the Russian Federation and legal approaches enshrined in the decisions of the Council of Europe, the European Union, and the G7 countries. Based on the analysis, the need to move from traditional reparation models to an autonomous, multi-level Compensation Mechanism (CMM) is argued. The participation of the international community is a key condition for its formation, and its legal legitimacy must be based on the principle of countermeasures. This allows for a theoretical justification for overcoming the sovereign immunity of the aggressor state's assets in situations where traditional diplomatic and judicial means of international legal responsibility are blocked due to abuse of the veto power. Based on this rationale, a comprehensive MCM architecture has been proposed, consisting of: a Compensation Fund (as the legal owner of confiscated assets), an International Register of Damages, and an International Compensation Commission (as an independent body for reviewing claims and making decisions). In addition, the classification of damage has been improved and the priority of compensation for losses has been substantiated, in particular for the restoration of critical infrastructure and compensation to individuals. The third section reveals the current state of the regulatory and legal framework for recording and compensating for damage caused to Ukraine as a result of the armed aggression of the Russian Federation. The scientific novelty of the study is comprehensive in nature and consists in the fact that, based on the first comprehensive historical and legal analysis of the formation of a mechanism for compensating damage to the state, a comprehensive theoretical model was developed. A significant contribution has been made to the justification of the theoretical model of the compensation mechanism as a multi-level and hybrid system that encompasses and harmonizes international, national, procedural, and evidentiary components. A key element of novelty is the theoretical justification of the need to create a viable institutional architecture that includes an international compensation commission, a register of damages, and, most importantly, a mechanism for confiscating the aggressor's assets. The justification is based on the principles of international legal responsibility and the application of countermeasures. In addition, the dissertation contains improvements to the classification of forms of compensation, expanding its elements to take into account contemporary challenges related to hybrid aggression and the impossibility of applying traditional reparations approaches. The practical significance of the results lies in the possibility of using them to develop Ukrainian legislation, shape post-war recovery policy, develop international compensation mechanisms, prepare international lawsuits, and protect Ukraine's interests on the world stage. Описание: Пинда Н.Т. Механізм відшкодування шкоди, заподіяної державі внаслідок ведення воєнних дій: історико-правовий вимір: дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» / Пинда Назарій Тарасович. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. - 187 с.

2026-01-01T00:00:00Z Ройко, А.І. Roiko, A.I. https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9678 2026-07-20T07:36:28Z 2026-01-01T00:00:00Z

Название: Організаційно-правове забезпечення реабілітації учасників українського націоналістичного руху 1929–сер.1950-х років (на прикладі членів ОУН та УПА): дисертація Авторы: Ройко, А.І.; Roiko, A.I. Краткий осмотр (реферат): Дисертацію присвячено комплексному теоретико-правовому та історико- правовому дослідженню процесів реабілітації учасників українського націоналістичного руху, зокрема членів Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії, у контексті протистояння радянському тоталітарному режиму та подальшого розвитку реабілітаційних процедур у незалежній Україні. Актуальність теми зумовлена низкою взаємопов’язаних історико- правових, соціально-політичних і правозастосовних чинників. Насамперед вона визначається значними масштабами політичних репресій щодо учасників українського національно-визвольного руху, а також відсутністю належного завершення процесів їх правової реабілітації. Значна частина репресованих осіб та їхніх нащадків не отримала повного відновлення прав, зокрема компенсаційних і реституційних, що зумовлює необхідність подальшого вдосконалення правового регулювання у цій сфері. У період існування СРСР повноцінна правова реабілітація фактично не здійснювалася, а застосовувалися переважно інститути амністії та помилування, які не передбачали визнання незаконності репресій і не забезпечували відновлення порушених прав. Лише з прийняттям Закону про реабілітацію у 1991 році започатковано формування реабілітації як самостійного правового інституту. Водночас питання організаційно-правового забезпечення реабілітації, зокрема процедур її здійснення, діяльності уповноважених органів та механізмів перегляду рішень, не отримали належного комплексного наукового осмислення, що свідчить про відсутність цілісних концептуальних підходів до їх системного дослідження. Важливим чинником актуальності є наявність у кримінальних справах щодо членів ОУН та УПА випадків формального визначення сукупності доказів без урахування способів їх отримання, зокрема із застосуванням насильства та тортур, що зумовлює необхідність їх повторного правового аналізу відповідно до сучасних стандартів доказування. Актуальність також посилюється зовнішньополітичним та інформаційним контекстом, зокрема протидією російським інформаційно- пропагандистським впливам, що зумовлює потребу у формуванні належної правової оцінки діяльності ОУН та УПА, підтвердженої судовою практикою. Водночас слід враховувати міжнародний аспект проблеми, зокрема позицію окремих держав, де діяльність ОУН та УПА має суперечливу оцінку, що зумовлює необхідність вироблення виважених правових аргументів на основі результатів проведених реабілітаційних процедур. Додатковим чинником актуальності є наявність системних недоліків у правозастосовній практиці, зокрема формалізованого підходу до оцінки сукупності доказів, вибіркового застосування критеріїв реабілітації, обмеження судового контролю, закритості реабілітаційних процедур та недосконалості компенсаційних механізмів, що зумовлює необхідність їх подальшого вдосконалення. Крім того, визнання ОУН та УПА борцями за незалежність України обумовлює необхідність перегляду підстав реабілітації як щодо раніше реабілітованих осіб, так і відмовних висновків із урахуванням сучасних підходів до правової оцінки їхньої діяльності, зокрема в умовах протидії російській агресії. Мета дисертації полягає у комплексному історико-правовому дослідженні реабілітації членів ОУН та УПА, що передбачає аналіз сучасного стану наукової розробки проблеми, джерельної бази та міжнародного досвіду політичних реабілітацій, відтворення етапів і особливостей її здійснення в СРСР і незалежній Україні, дослідження алгоритмів реалізації та рівня дотримання законодавства попередніх років, встановлення суб’єктивних чинників впливу на прийняття рішень, а також виявлення системних недоліків і неузгодженостей реабілітаційного процесу з обґрунтуванням необхідності його завершення. Методологічну основу дослідження становить сукупність загальнофілософських, загальнонаукових і спеціально-юридичних методів, що забезпечили комплексний історико-правовий аналіз реабілітації жертв політичних репресій. Використано діалектичний, хронологічний, системно- структурний методи, а також методи аналізу і синтезу, індукції та дедукції. Серед спеціально-юридичних застосовано історико-правовий, формально- юридичний, порівняльно-правовий, логіко-юридичний методи та метод тлумачення правових норм. Прийнятий у 1991 році Закон про реабілітацію у цілому відповідав вимогам забезпечення та захисту прав громадян і був спрямований на формування багаторівневого механізму перегляду рішень репресивних органів. Його положення передбачали комплексну, багатоетапну та багатофакторну перевірку обґрунтованості таких рішень, яка включала можливість їх перегляду в порядку нагляду та за нововиявленими обставинами, застосування судового контролю, а також реалізацію права заінтересованих осіб на оскарження. У межах цієї моделі була закладена трискладова система встановлення наявності або відсутності підстав для реабілітації відповідно до вимог ст. 2 Закону, що здійснювалася через послідовну участь органів Служби безпеки України, прокуратури та суду і мала забезпечити всебічність, повноту та об’єктивність прийнятих рішень. Разом з тим зазначена модель передбачала неможливість реабілітації осіб, які вчинили злочини проти людяності, зокрема пов’язані з масовими вбивствами, репресіями цивільного населення та іншими грубими порушеннями основоположних прав і свобод людини (перелік ст. 2 Закону про реабілітацію). У зв’язку з цим, під час розгляду відповідних справ законодавством встановлювався обов’язок здійснення детального та всебічного аналізу сукупності доказів, які підтверджують або спростовують причетність особи до вчинення таких діянь, із урахуванням обставин їх отримання та відповідності принципам законності й справедливості. Це свідчило про орієнтацію законодавця на дотримання високих стандартів захисту прав людини, спрямованих на відновлення прав незаконно засуджених із урахуванням критичної оцінки допустимості та законності отримання доказів. Водночас практична реалізація Закону про реабілітацію супроводжувалася процесуальними труднощами, зокрема відсутністю чіткого порядку судового розгляду відмовних висновків і необхідних змін до процесуальних нормативних актів. З метою часткового усунення цих прогалин на початку 1994 року було прийнято постанову Верховної Ради України про тлумачення Закону про реабілітацію, яка, попри це, фактично змінила процедуру перегляду рішень, виключивши суд із обов’язкової ланки та передбачивши його залучення лише за ініціативою особи. Такий підхід не лише не відповідав базовим принципам права, але й в умовах низького рівня правової обізнаності населення та відсутності належного інституційного забезпечення правової допомоги суттєво звужував гарантії ефективного захисту прав заінтересованих осіб. При цьому процес реабілітації відбувався у закритому режимі, а матеріали проваджень до 2012 року здебільшого мали гриф секретності. Крім того, істотний вплив на якість здійснення реабілітаційних процедур мав кадровий склад органів, уповноважених на їх проведення, та рівень професійної компетентності відповідних працівників. У 1991–2000 роках за умов значного навантаження (понад 10 тисяч справ щорічно) до цієї діяльності залучалися позаштатні працівники, серед яких були особи без належного практичного досвіду, а також колишні працівники правоохоронних, у тому числі репресивних, органів, що негативно позначалося на об’єктивності та якості прийнятих рішень. За таких умов норми права щодо визначення допустимості та належної оцінки сукупності доказів, а також встановлення вини у вчиненні злочинів, передбачених ст. 2 Закону про реабілітацію, застосовувалися не в повному обсязі, що призводило до прийняття необґрунтованих висновків. Окремою проблемою правозастосовної практики було неповідомлення осіб, щодо яких проводилася перевірка з питань реабілітації чи їхніх родичів про прийняті рішення, що позбавляло їх можливості реалізувати право на оскарження або отримання передбачених законом пільг. Така бездіяльність свідчить про неналежне виконання державою своїх обов’язків, що призводило до істотної шкоди та є підставою для її відшкодування відповідно до практики Європейського суду з прав людини. З прийняттям нової редакції Закону про реабілітацію та переходом до комісійної моделі актуалізувалися проблеми належної оцінки сукупності доказів і незавершеності процесу реабілітації, зокрема щодо повідомлення про результати розгляду справ, що зумовлює необхідність їх комплексного наукового осмислення, оскільки фактично розпочаті раніше процедури не були завершені, а механізм їх завершення не передбачений у перехідних положеннях законодавства. Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дисертація є першим комплексним історико-правовим дослідженням організаційно- правового забезпечення реабілітації учасників ОУН та УПА, здійсненим на основі значної архівної бази матеріалів Військової прокуратури ПрикВО/Військової прокуратури Західного регіону України, що дало змогу визначити етапи реабілітації, їх недоліки та причини невдач у відновленні історичної справедливості.Уперше введено до наукового обігу значний масив архівних матеріалів реабілітаційних проваджень 1990-х років; запропоновано концепцію трьохетапного процесу реабілітації учасників ОУН та УПА; визначено відмінності підходів до реабілітації у період пізнього СРСР та в незалежній Україні; здійснено комплексний аналіз процесу реабілітації у 1991–2018 роках; виявлено системні відхилення між нормативною моделлю та правозастосовною практикою; обґрунтовано вплив кадрового складу на результати реабілітації; запропоновано застосування компаративістського підходу до правової оцінки дій національно-визвольного руху; доведено необхідність завершення процесу реабілітації шляхом перегляду відмовних рішень. Удосконалено наукові підходи до обґрунтування необхідності вдосконалення законодавства про реабілітацію, а також знання про організаційно-правові чинники амністій і реабілітацій, крім того набули подальшого розвитку дослідження радянських амністій 1950-х років, початкового етапу реабілітації кінця 1980-х років, а також ознак геноцидної політики у репресіях радянського тоталітарного режиму. Узагальнення отриманих результатів обґрунтовує необхідність завершення процедури реабілітації шляхом системного перегляду раніше прийнятих рішень із урахуванням виявлених недоліків правозастосовної практики та сучасних стандартів доказування, що може бути використано для вдосконалення законодавства і практики перегляду реабілітаційних справ. The dissertation is devoted to a comprehensive theoretical-legal and historicallegal study of the processes of rehabilitation of the participants of the Ukrainian nationalist movement, in particular, members of the Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) and the Ukrainian Insurgent Army (UPA), in the context of their resistance to the Stalinist totalitarian regime and the subsequent development of rehabilitation procedures in independent Ukraine. The relevance of the research topic is determined by a set of interrelated historical-legal, socio-political, and law enforcement factors. First of all, it is determined by the large-scale political repressions against participants of the Ukrainian national liberation movement, as well as the lack of proper completion of their legal rehabilitation processes. A significant number of repressed persons and their descendants have not received full restoration of their rights, including compensation and restitution, which necessitates further improvement of the legal framework in this area. During the existence of the USSR, full legal rehabilitation was not actually carried out; instead, amnesty and pardon were predominantly applied, which did not provide for the recognition of the illegality of repressions and did not ensure the restoration of violated rights. Only with the adoption of the Law on Rehabilitation in 1991 was the establishment of rehabilitation as an independent legal institution initiated. At the same time, the issues of organizational and legal support for rehabilitation, including its procedures, the activities of authorized bodies, and mechanisms for reviewing decisions, have not received comprehensive scientific elaboration, which indicates the absence of holistic conceptual approaches to their systematic study. An important factor of relevance is the presence in criminal cases against members of the OUN and UPA of instances of formal assessment of the totality of evidence without taking into account the methods of its obtaining, including the use of violence and torture, which necessitates their legal re-evaluation in accordance with modern standards of proof. The relevance is also reinforced by the international and information context, in particular the need to counter Russian propaganda influences aimed at discrediting rehabilitation processes in Ukraine, which necessitates the formation of a proper legal assessment of the activities of the OUN and UPA, supported by judicial practice. At the same time, the international dimension of the problem should be taken into account, in particular the positions of certain states where the activities of the OUN and UPA are assessed controversially, which requires the development of wellreasoned legal arguments based on the results of rehabilitation procedures. An additional factor of relevance is the presence of systemic deficiencies in law enforcement practice, including a formalized approach to assessing the totality of evidence, selective application of rehabilitation criteria, limitation of judicial control, the closed nature of rehabilitation procedures, and deficiencies of compensation mechanisms, which necessitates their further improvement. Moreover, the recognition of the OUN and UPA as fighters for Ukraine’s independence necessitates the reconsideration of the grounds for rehabilitation both with regard to previously rehabilitated persons and refusal decisions, taking into account modern approaches to the legal assessment of their activities, particularly in the context of countering Russian aggression. The purpose of the dissertation is to conduct a comprehensive historical and legal study of the rehabilitation of members of the OUN and UPA, which includes an analysis of the current state of scientific research on the problem, the source base and international experience of political rehabilitation, the reconstruction of the stages and features of its implementation in the USSR and independent Ukraine, the analysis of procedural mechanisms and the level of compliance with legislation, the identification of subjective factors influencing decision-making, as well as the identification of systemic deficiencies and inconsistencies in the rehabilitation process with the substantiation of the need for its completion. The methodological basis of the research consists of a set of general philosophical, general scientific, and special legal methods, which ensured a comprehensive historical and legal analysis of the rehabilitation of victims of political repression. The dialectical, chronological, and system-structural methods were used, as well as methods of analysis and synthesis, induction and deduction. Among the special legal methods, the historical-legal, formal-legal, comparativelegal, and logical-legal methods, as well as the method of interpretation of legal norms, were applied. The Law on Rehabilitation adopted in 1991 generally met the requirements for ensuring and protecting citizens’ rights and was aimed at forming a multi-level mechanism for reviewing decisions of repressive bodies. Its provisions provided for a comprehensive, multi-stage, and multi-factor verification of the validity of such decisions, including the possibility of their review under supervisory procedures and newly discovered circumstances, the application of judicial control, and the right of interested persons to appeal. Within this model, a three-component system for determining the presence or absence of grounds for rehabilitation in accordance with Article 2 of the Law was established, involving the sequential participation of the Security Service of Ukraine, Prosecutor’s Office, and the court, aimed at ensuring the comprehensiveness, completeness, and objectivity of decisions. At the same time, this model provided for the prevention of the rehabilitation of persons who committed crimes against humanity, including those related to mass killings, repression of civilians, and other serious violations of fundamental human rights. In this regard, the legislation established an obligation, during the consideration of relevant cases, to conduct a thorough and comprehensive analysis of the totality of evidence confirming or refuting a person’s involvement in the commission of such acts, taking into account the circumstances under which the evidence was obtained and its compliance with the principles of legality and justice. This indicated the legislature’s orientation toward adherence to high standards of human rights protection aimed at restoring the rights of persons unlawfully convicted, with due regard to a critical assessment of the admissibility and lawfulness of the evidence obtained. However, the practical implementation of the Law on Rehabilitation was accompanied by procedural difficulties, including the lack of a clear procedure for judicial review of refusal decisions and the absence of necessary amendments to procedural legislation. In order to partially eliminate these gaps, a resolution of the Verkhovna Rada of Ukraine on the interpretation of the Law on Rehabilitation was adopted in 1994, which, however, in practice changed the review procedure by excluding the court from the mandatory mechanism and providing for its involvement only at the initiative of the individual. Such an approach did not only fail to comply with the fundamental principles of law but also significantly limited the guarantees of effective protection of rights, especially in conditions of a low level of legal awareness and a lack of proper access to legal aid. Moreover, rehabilitation processes were conducted in a closed manner, and the relevant materials remained classified until 2012. The quality of rehabilitation procedures was also significantly affected by the personnel composition of the authorized bodies and the level of professional competence of their staff. In 1991–2000, under conditions of excessive workload (more than 10,000 cases annually), temporary and external personnel were involved, including individuals without sufficient practical experience, as well as former employees of law enforcement, including repressive bodies, which negatively affected the objectivity and quality of decisions. Under such conditions, legal norms regarding the admissibility and proper assessment of the totality of evidence, as well as the establishment of guilt under Article 2 of the Law on Rehabilitation, were not fully applied, which led to unjustified conclusions. Another problem of law enforcement practice was the failure to notify individuals subject to rehabilitation review or their relatives of the decisions taken, which deprived them of the opportunity to exercise their right to appeal and to receive the benefits provided by law. Such inaction constitutes improper performance of state obligations, causing significant harm and may constitute grounds for state liability in accordance with the practice of the European Court of Human Rights. With the adoption of a new version of the Law on Rehabilitation and the transition to a commission-based model, the problems related to the independent assessment of the totality of evidence and the incompleteness of rehabilitation procedures were not resolved but were further exacerbated, as previously initiated cases were not completed and no mechanism for their completion was provided in the transitional provisions. The scientific novelty of the research lies in the fact that the dissertation constitutes the first comprehensive historical and legal study of the organizational and legal support for the rehabilitation of members of the OUN and UPA, based on an extensive archival source base, which made it possible to identify the stages of rehabilitation, their deficiencies, and the causes of failures in restoring historical justice. For the first time, a significant body of archival materials of rehabilitation proceedings from the 1990s has been introduced into scientific circulation; a threestage model of rehabilitation has been proposed; differences in approaches to rehabilitation in the late Soviet period and in independent Ukraine have been identified; a comprehensive analysis of the rehabilitation process in 1991–2018 has been carried out; systemic discrepancies between the legal model and law enforcement practice have been revealed; the influence of personnel composition on rehabilitation outcomes has been substantiated; the use of a comparative approach for the legal qualification of actions of national liberation movements has been proposed; and the necessity of completing the rehabilitation process through systematic review of refusal decisions has been substantiated. Scientific approaches to substantiating the need to improve rehabilitation legislation, as well as knowledge about organizational and legal factors of amnesties and rehabilitation, have been further developed. In addition, research on Soviet amnesties of the 1950s, the initial stage of rehabilitation in the late 1980s, and the characteristics of genocidal policy in the repressions of the Stalinist totalitarian regime have been further advanced. The generalization of the obtained results substantiates the necessity of completing the rehabilitation procedure through a systematic review of previously adopted decisions, taking into account identified deficiencies in law enforcement practice and modern standards of proof, which may be used to improve legislation and the practice of reviewing rehabilitation cases. Описание: Ройко А.І. Організаційно-правове забезпечення реабілітації учасників українського націоналістичного руху 1929–сер.1950-х років (на прикладі членів ОУН та УПА): дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії зі спеціальності 081 «Право» / Ройко Андрій Іванович. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. - 253 с.

2026-01-01T00:00:00Z