Criminal proceedings and criminalistics; forensic examination; operational search activity https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/33 2026-08-13T02:00:46Z 2026-08-13T02:00:46Z Меленчук, В.І. Melenchuk, V.I. https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9698 2026-07-27T07:40:39Z 2026-01-01T00:00:00Z

Название: Звернення стягнення на грошові кошти боржника у виконавчому провадженні: дисертація Авторы: Меленчук, В.І.; Melenchuk, V.I. Краткий осмотр (реферат): есів обох сторін виконавчого провадження. Розглянуто стан теоретичного дослідження звернення стягнення на грошові кошти боржника, що дало можливість виокремити дискусійні питання (чому саме законодавцем визначено право боржників здійснювати видаткові операції у розмірі двох мінімальних заробітних плат щомісячно; які виконавчі дії гуманно застосовувати до боржників-військовослужбовців; чому виконавчий напис нотаріуса не підлягає виконанню в період дії режиму воєнного стану, окрім тих, які вже перебувають на виконанні та на підставі яких виконавче провадження відкрите ще до повномасштабного вторгнення рф на територію нашої держави, тощо), а також ті, що залишаються невирішеними або досліджені та описані поверхнево. Здійснено огляд історичних джерел, у яких регламентувалося походження грошей. Встановлено, що впродовж століть люди використовували замість сучасних грошей різні товари, такі як хутро, зерно, худоба тощо, згодом почали використовувати метали, в тому числі дорогоцінні, як от золото чи срібло. Запропоновано власне розуміння поняття «звернення стягнення на грошові кошти боржника у виконавчому провадженні» (це дії приватного чи державного виконавця, які вчиняються в межах виконавчого провадження, відкритого на підставі виконавчого документа про стягнення коштів, - спрямовані на примусове списання грошових коштів боржника для задоволення законних вимог стягувача). Виокремлено основні ознаки звернення стягнення на грошові кошти боржника у виконавчому провадженні, серед яких: дія виконавця, примусовий характер, юридична підстава, суб’єктний склад, об’єкт стягнення та процесуальна форма. Визначено процедуру списання «депозитних коштів», які належать боржнику у виконавчому провадженні. Встановлено, що виконавець не може в будь-який момент списати кошти, які містяться на депозитному рахунку боржника, а лише в день завершення депозитного договору. Запропоновано внести зміни до «загальних правил укладення депозиту» та дозволити виконавцям списувати депозитні кошти боржника в будь-який момент, не чекаючи на день, коли закінчиться строк такого депозиту. Вивчено процедуру проникнення виконавцем до банківських сейфів, де боржник може зберігати дорогоцінні метали, цінні папери, готівкові кошти тощо. Констатовано, що з метою проникнення виконавцем до індивідуального банківського сейфу боржника слід звернутися із поданням до суду про надання такого дозволу. В контексті цього висунуто пропозицію щодо надання дозволу на безперешкодне примусове проникнення до банківської скриньки боржника, спростивши вимоги виконавцям. Проаналізовано законодавчі зміни на період дії режиму воєнного стану в Україні. З’ясовано, що встановлений законодавством розмір для здійснення боржниками – фізичними особами видаткових операцій щомісячно не відповідає бюджетному законодавству, адже немає жодної прив’язки ні до прожиткового мінімуму, ні до розміру мінімальної заробітної плати, яку людина фактично отримує. Виявлено, що після набрання чинності Законом № 2102-IX на період дії режиму воєнного стану не можна звертати стягнення на пенсію, стипендію та інші доходи боржника. Для вирішення зазначеної проблематики, висловлено пропозицію про повернення попереднього правового регулювання звернення стягнення на пенсію, стипендію та інші доходи боржника, надаючи можливість і в період дії режиму воєнного стану звертати стягнення на такі види доходів і встановленому законодавством розмірі. В роботі обґрунтовується необхідність диференційованого підходу до застосування заходів примусового виконання рішень на період дії режиму воєнного стану в залежності від правового статусу сторін виконавчого провадження та категорії стягнення як такої. Пропонується встановити, що у виконавчих провадженнях, у яких боржником є військовослужбовець, арешт коштів застосовується лише там, де стягувачами є фізичні особи або коли має місце стягнення коштів, що пов’язано з відшкодуванням шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Аргументовано також, що у всіх відмінних випадках (у виконавчих провадженнях, у яких стягувачами не є фізичні особи, або у яких категорія стягнення не належить до стягнення коштів, що пов’язано з відшкодуванням шкоди, завданої кримінальним правопорушенням) виконавцям необхідно обмежуватися лише зверненням стягнення на дохід боржника – військовослужбовця, не реалізовуючи будьяке належне останньому майно. Висвітлено необхідність запровадження спеціальних захищених банківських рахунків військовослужбовцям, на які зараховуватиметься грошове забезпечення, в тому числі бойові виплати, премії, грошові допомоги і т.д. із військових частин. Запровадження цього механізму дозволить усунути суттєві прогалини та не дозволить накласти арешт на кошти осіб, які останні отримують у зв’язку із захистом Вітчизни що, в свою чергу, гарантуватиме захисникам високий рівень довіри та їх моральнопсихологічного стану. The dissertation is a study in which a systematic reassessment of the enforcement of debtor's funds is carried out. The work is distinguished by a comprehensive approach to the system of norms on the procedure for arresting debtor's funds, their write-off from bank accounts, and the approximation of the institution of enforcement proceedings to European standards and maximum digitalization. Based on the results obtained, the content and scope of the concept of "money" were determined. A comprehensive system of legal norms aimed at protecting and balancing the rights and interests of both parties to enforcement proceedings was identified. The state of theoretical research on the enforcement of debtor's funds was considered, which made it possible to identify debatable issues (why the legislator determined the right of debtors to carry out expenditure operations in the amount of two minimum wages per month; what executive actions should be humanely applied to debtors-military personnel; why a notary's executive inscription is not subject to execution during the period of martial law, except for those that are already being executed and on the basis of which enforcement proceedings were opened even before the full-scale invasion of the Russian Federation into the territory of our state, etc.), as well as those that remain unresolved or have been investigated and described superficially. A review of historical sources regulating the origin of money was conducted. It was established that over the centuries people used various goods, such as fur, grain, livestock, etc., instead of modern money, and later began to use metals, including precious ones, such as gold or silver. The author proposes his own understanding of the concept of "forfeiture of debtor's funds in enforcement proceedings" (these are actions of a private or public enforcement officer, which are carried out within the framework of enforcement proceedings opened on the basis of an enforcement document on the collection of funds, aimed at the forced write-off of the debtor's funds to satisfy the legal claims of the collector). The main features of the enforcement of the debtor's funds in enforcement proceedings are identified, including: the action of the enforcement agent, coercive nature, legal basis, subject composition, object of enforcement, and procedural form. The procedure for writing off "deposit funds" belonging to the debtor in enforcement proceedings has been determined. It has been established that the executor cannot write off funds held in the debtor's deposit account at any time, but only on the day the deposit agreement is terminated. It is proposed to amend the "general rules for making a deposit" and allow executors to write off the debtor's deposit funds at any time, without waiting for the day when such a deposit expires. The procedure for the executor to penetrate bank safes where the debtor may store precious metals, securities, cash, etc. was studied. It was found that in order for the executor to penetrate the debtor's individual bank safe, an application should be made to the court for such permission. In this context, a proposal has been made to grant permission for unhindered forced entry into the debtor's bank box, simplifying the requirements for bailiffs. The legislative changes for the period of martial law in Ukraine are analyzed. It was found that the amount established by law for the monthly expenditure transactions of debtors - individuals - does not comply with budget legislation, as it has no connection to either the subsistence minimum or the amount of the minimum wage that a person actually receives. It was revealed that after the entry into force of Law No. 2102-IX, for the period of martial law, it is not possible to levy a penalty on the debtor's pension, scholarship, and other income. To address this issue, a proposal has been made to return the previous legal regulation of levying fines on a debtor's pension, scholarship, and other income, providing the opportunity to levy fines on such types of income and in the amount established by law during the martial law regime. The paper justifies the need for a differentiated approach to the application of measures of compulsory execution of decisions for the period of martial law, depending on the legal status of the parties to the enforcement proceedings and the category of enforcement as such. It is proposed to establish that in enforcement proceedings where the debtor is a military serviceman, the seizure of funds is applied only where the collectors are individuals or when the collection of funds takes place, which is related to the compensation for damage caused by a criminal offense. It is also argued that in all exceptional cases (in enforcement proceedings where the collectors are not individuals or where the category of collection does not relate to the collection of funds related to compensation for damage caused by a criminal offense) еxecutors must limit themselves to levying a lien on the income of the debtor – a military serviceman, without selling any property belonging to the latter. The need to introduce special protected bank accounts for military personnel, to which monetary support will be credited, including combat payments, bonuses, cash benefits, etc. from military units, is highlighted. The implementation of this mechanism will eliminate significant gaps and will not allow the seizure of funds received by individuals in connection with the defense of the Fatherland, which, in turn, will guarantee the defenders a high level of trust and their moral and psychological state. Описание: Меленчук В.І. Звернення стягнення на грошові кошти боржника у виконавчому провадженні: дисертація на здобуття освітньо-наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 - Право / Меленчук Володимир Ігорович. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. - 207 с

2026-01-01T00:00:00Z Тітова, Н.В. Titova, N.V. https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9689 2026-07-16T09:55:08Z 2026-01-01T00:00:00Z

Название: Подія кримінального правопорушення у кримінальному провадженні: дисертація Авторы: Тітова, Н.В.; Titova, N.V. Краткий осмотр (реферат): Дисертація є комплексним монографічним дослідженням теоретико- правових, кримінальних процесуальних та криміналістичних аспектів події кримінального правопорушення як фундаментальної категорії кримінального процесуального права України та першочергового елемента предмета доказування згідно із п. 1 ч. 1 ст. 91 КПК України. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю вдосконалення теоретичних засад і практики встановлення та доказування події в умовах реформування кримінальної юстиції, впровадження європейських стандартів доказування та цифровізації суспільних відносин. У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, розкрито методологію, сформульовано наукову новизну та практичне значення результатів. У першому розділі здійснено всебічний теоретико-правовий аналіз події кримінального правопорушення. Досліджено генезу наукових поглядів у вітчизняній та зарубіжній доктрині, встановлено еволюцію підходів від радянської процесуальної науки до сучасних концепцій. Встановлено, що у період до прийняття КПК України у 2012 році подія злочину розглядалася як об'єктивна реальність, а сучасні дослідники акцентують увагу на процесуальних аспектах доказування події, її співвідношенні зі складом кримінального правопорушення та стандартами доказування. Розкрито поняття, сутність та структурні елементи події як елемента предмета доказування. Обґрунтовано авторське визначення події кримінального правопорушення як об'єктивно існуючого факту реальної дійсності, що полягає у вчиненні діяння з ознаками кримінального правопорушення, передбаченого КК України, та характеризується конкретними координатами місця, часу, способу вчинення і настанням певних наслідків. Розкрито структуру події: фактична сторона, просторово-часові характеристики, спосіб вчинення, наслідки та причинний зв'язок. Проведено комплексний аналіз співвідношення події з суміжними кримінально-правовими категоріями (склад кримінального правопорушення, діяння, об'єктивна сторона, механізм кримінального правопорушення) та кримінальними процесуальними поняттями (предмет доказування, об'єктивна істина, межі доказування). Обґрунтовано, що подія є ширшим поняттям, ніж склад, оскільки включає не лише юридично значущі ознаки, а й фактичні обставини. Визначено місце події в системі предмета доказування як першочергового елемента, від встановлення якого залежить можливість доказування інших обставин ст. 91 КПК України. Запропоновано багатокритеріальну класифікацію подій кримінальних правопорушень: за характером суспільної небезпечності, формою вини, конструкцією складу, видовим об'єктом посягання, способом вчинення, кількістю епізодів, часовими характеристиками, місцем вчинення, складністю встановлення, ступенем латентності. Розкрито практичне значення класифікації для організації кримінального провадження, планування розслідування, визначення напрямів пошуку доказів та кваліфікації. У другому розділі досліджено процесуальний порядок та особливості встановлення події на різних стадіях кримінального провадження. Проаналізовано специфіку встановлення події під час внесення відомостей до ЄРДР, коли достатньо відомостей про ймовірне вчинення кримінального правопорушення. Обґрунтовано, що у цій ситуації подія встановлюється на рівні вірогідності, а не достовірності. Розкрито особливості встановлення події на стадії досудового розслідування, коли слідчий та прокурор зобов'язані зібрати достатні докази для пред'явлення підозри, а в подальшому підтримання обвинувачення. Проаналізовано процесуальний порядок встановлення події на стадії підготовчого провадження та детально досліджено особливості доказування на стадії судового розгляду, де докази досліджуються безпосередньо судом в умовах змагальності з дотриманням презумпції невинуватості та стандарту «поза розумним сумнівом». Розкрито специфіку перевірки встановлення події судами апеляційної та касаційної інстанцій. Систематизовано криміналістичні методи встановлення обставин події. Загальнонаукові методи: спостереження, вимірювання, експеримент, моделювання, математичні методи. Спеціальні криміналістичні методи: трасологічні, балістичні, вибухотехнічні, судово-медичні, судово-біологічні (ДНК-аналіз), почеркознавчі, технічного дослідження документів, одорологічні, акустичні. Обґрунтовано необхідність комплексного застосування різних методів для повного встановлення події. Проведено комплексний аналіз слідчих (розшукових) дій як основних процесуальних засобів встановлення події. Детально досліджено огляд місця події як невідкладну слідчу (розшукову) дію, обшук для виявлення знарядь та майна, допит свідків і підозрюваних для встановлення фактичних обставин, пред'явлення для впізнання, слідчий експеримент для перевірки можливості сприйняття певних фактів та вчинення певних дій. У третьому розділі досліджено проблемні питання доказування події та визначено шляхи вдосконалення законодавства. Розкрито особливості доказування події в теорії та практиці. Проаналізовано стандарти доказування та їх застосування. Встановлено, що доказування події має специфічні особливості, пов'язані з об'єктивним характером події та необхідністю встановлення з найвищим ступенем достовірності. Обґрунтовано підвищені вимоги до повноти та достовірності доказів, оскільки недоведеність події унеможливлює притягнення особи до відповідальності. На основі аналізу судової практики Верховного Суду виявлено типові помилки: недостатність доказів; суперечності між доказами; недоведеність часу, місця або способу вчинення; недоведеність причинного зв'язку; необґрунтоване визнання події доведеною на основі непрямих доказів; порушення процесуального порядку збирання доказів. Детально досліджено роль судової експертизи як засобу встановлення та доказування обставин події. Розкрито правову природу експертизи та процесуальний порядок призначення згідно зі ст. ст. 242-244 КПК України. Систематизовано види експертиз для встановлення події: судово-медична, трасологічна, балістична, вибухотехнічна, автотехнічна, товарознавча, економічна, комп'ютерно-технічна. Обґрунтовано необхідність розширення можливостей комплексних та комісійних експертиз. Визначено критерії оцінки висновку експерта судом. Проаналізовано використання інноваційних технологій та цифрових доказів в умовах цифровізації. Розкрито правову природу цифрових доказів як відомостей в електронній формі. До них віднесено: записи з камер відеоспостереження, дані геолокації, метадані файлів, електронну переписку, записи телефонних розмов, інформацію з соціальних мереж, дані банківських транзакцій, логи систем. Розкрито особливості збирання, фіксації, перевірки та оцінки цифрових доказів. Проаналізовано можливості використання штучного інтелекту, технологій розпізнавання облич і голосу, blockchain-технологій. Виявлено системні проблеми: недосконалість правового регулювання, недостатня визначеність критеріїв достатності доказів, відсутність єдиної судової практики, проблеми забезпечення допустимості доказів, складнощі встановлення латентних подій, недостатнє матеріально-технічне забезпечення органів досудового розслідування. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення законодавства: доповнити ст. 91 КПК України положенням про зміст події; удосконалити процесуальний порядок збирання цифрових доказів; розширити перелік невідкладних слідчих (розшукових) дій; удосконалити порядок призначення комплексних експертиз; передбачити можливість використання спеціальних технічних засобів фіксації слідчих (розшукових) дій; розробити методичні рекомендації щодо встановлення події різних видів кримінальних правопорушень. Наукова новизна полягає в тому, що дисертація є одним із перших комплексних досліджень події як самостійної процесуальної категорії в контексті КПК України. Запропоновано авторське визначення події з урахуванням сучасних підходів, розроблено багатокритеріальну класифікацію, систематизовано криміналістичні методи, визначено особливості доказування на різних стадіях провадження, обґрунтовано правові засади використання цифрових доказів та інноваційних технологій. Практичне значення полягає у можливості використання положень дисертації для вдосконалення законодавства, правозастосовної практики, викладання навчальних дисциплін та підготовки науково-методичних рекомендацій для практичних працівників. The dissertation is a comprehensive monographic study of the theoretical-legal, criminal procedural, and forensic aspects of the event of a criminal offense as a fundamental category of Ukrainian criminal procedural law and the primary element of the subject of proof under paragraph 1, part 1, Article 91 of the CPC of Ukraine. The relevance of the study is conditioned by the need to improve the theoretical foundations and practice of establishing and proving the event in the context of criminal justice reform, the implementation of European evidentiary standards, and the digitalization of social relations. The introduction substantiates the relevance of the topic, defines the purpose, objectives, object, and subject of the study, reveals the methodology, and formulates the scientific novelty and practical significance of the results. The first chapter provides a comprehensive theoretical-legal analysis of the event of a criminal offense. The genesis of scholarly views in domestic and foreign doctrine is examined, and the evolution of approaches from Soviet procedural science to contemporary concepts is established. It is found that prior to the adoption of the CPC of Ukraine in 2012, the event of a crime was regarded as an objective reality, while modern researchers emphasize the procedural aspects of proving the event, its relationship with the elements of a criminal offense, and evidentiary standards. The concept, essence, and structural elements of the event as an element of the subject of proof are disclosed. The author's definition of the event of a criminal offense is substantiated as an objectively existing fact of reality, consisting in the commission of an act bearing the characteristics of a criminal offense under the Criminal Code of Ukraine, and characterized by specific coordinates of place, time, manner of commission, and the occurrence of certain consequences. The structure of the event is revealed: the factual dimension, spatial-temporal characteristics, manner of commission, consequences, and causal relationship. A comprehensive analysis of the relationship between the event and adjacent criminal-law categories (elements of a criminal offense, act, objective element, mechanism of a criminal offense) and criminal procedural concepts (subject of proof, objective truth, limits of proof) is conducted. It is substantiated that the event is a broader concept than the elements of a criminal offense, since it encompasses not only legally significant features but also factual circumstances. The place of the event within the system of the subject of proof is determined as a primary element, the establishment of which conditions the possibility of proving other circumstances under Article 91 of the CPC of Ukraine. A multi-criteria classification of criminal offense events is proposed: by the nature of social danger, form of guilt, construction of elements, generic object of encroachment, manner of commission, number of episodes, temporal characteristics, place of commission, complexity of establishment, and degree of latency. The practical significance of the classification for organizing criminal proceedings, planning investigations, identifying directions for the search for evidence, and qualification is disclosed. The second chapter examines the procedural order and particularities of establishing the event at various stages of criminal proceedings. The specifics of establishing the event during the entry of information into the Unified Register of Pretrial Investigations (URPI) are analyzed, where information indicating the probable commission of a criminal offense is sufficient. It is substantiated that at this stage the event is established at the level of probability rather than certainty. The particularities of establishing the event at the pre-trial investigation stage are disclosed, at which the investigator and prosecutor are obliged to gather sufficient evidence to serve a notice of suspicion and subsequently to maintain the prosecution. The procedural order of establishing the event at the preparatory proceedings stage is analyzed, and the particularities of proof at the trial stage are studied in detail, where evidence is examined directly by the court in adversarial conditions with adherence to the presumption of innocence and the "beyond reasonable doubt" standard. The specifics of reviewing the establishment of the event by appellate and cassation courts are disclosed. Forensic methods for establishing the circumstances of the event are systematized. General scientific methods include observation, measurement, experiment, modelling, and mathematical methods. Special forensic methods include tracological, ballistic, explosive-technical, forensic medical, forensic biological (DNA analysis), handwriting, technical document examination, odorological, and acoustic methods. The necessity of the integrated application of various methods for the complete establishment of the event is substantiated. A comprehensive analysis of investigative (search) actions as the primary procedural means of establishing the event is conducted. The examination of the crime scene as an urgent investigative (search) action, search for the discovery of instruments and property, questioning of witnesses and suspects to establish factual circumstances, identification proceedings, and investigative experiment to verify the possibility of perceiving certain facts and performing certain actions are examined in detail. The third chapter examines problematic issues of proving the event and identifies ways to improve legislation. The particularities of proving the event in theory and practice are disclosed. Evidentiary standards and their application are analyzed. It is established that proving the event has specific features related to the objective nature of the event and the necessity of establishing it with the highest degree of certainty. Enhanced requirements for the completeness and reliability of evidence are substantiated, since failure to prove the event precludes holding a person liable. Based on analysis of the Supreme Court's judicial practice, typical errors are identified: insufficiency of evidence; contradictions between evidence; failure to prove the time, place, or manner of commission; failure to prove causal relationship; unjustified recognition of the event as proven on the basis of circumstantial evidence; violation of the procedural order for collecting evidence. The role of forensic examination as a means of establishing and proving the circumstances of the event is examined in detail. The legal nature of examination and the procedural order of appointment under Articles 242–244 of the CPC of Ukraine are disclosed. Types of expert examinations for establishing the event are systematized: forensic medical, tracological, ballistic, explosive-technical, automotive-technical, commodity, economic, and computer-technical. The necessity of expanding the possibilities of comprehensive and panel examinations is substantiated. Criteria for the court's evaluation of an expert's conclusion are determined. The use of innovative technologies and digital evidence in the context of digitalization is analyzed. The legal nature of digital evidence as information in electronic form is disclosed. This includes: CCTV footage records, geolocation data, file metadata, electronic correspondence, telephone conversation records, social media information, banking transaction data, and system logs. The particularities of collecting, recording, verifying, and evaluating digital evidence are disclosed. The possibilities of using artificial intelligence, facial and voice recognition technologies, and blockchain technologies are analyzed. Systemic problems are identified: imperfection of legal regulation, insufficient certainty of criteria for the sufficiency of evidence, absence of unified judicial practice, problems of ensuring the admissibility of evidence, difficulties in establishing latent events, and insufficient material and technical support for pre-trial investigation bodies. Proposals for improving legislation are formulated: to supplement Article 91 of the CPC with a provision on the content of the event; to improve the procedural order for collecting digital evidence; to expand the list of urgent investigative (search) actions; to improve the procedure for appointing comprehensive examinations; to provide for the possibility of using special technical means for recording investigative (search) actions; to develop methodological recommendations for establishing the event in various types of criminal offenses. The scientific novelty lies in the fact that the dissertation is one of the first comprehensive studies of the event as an independent procedural category in the context of the current CPC of Ukraine. For the first time, an author's definition of the event is proposed taking into account modern approaches, a multi-criteria classification is developed, forensic methods are systematized, the particularities of proof at various stages of proceedings are determined, and the legal foundations for the use of digital evidence and innovative technologies are substantiated. The practical significance lies in the possibility of using the dissertation's provisions to improve legislation, law enforcement practice, teaching academic disciplines, and preparing scientific-methodological recommendations for practitioners. Описание: Тітова Н.В. Подія кримінального правопорушення у кримінальному провадженні: дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» / Тітова Наталія віталіївна. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. - 277 с.

2026-01-01T00:00:00Z Романюк, М.Ф. Romaniuk, M.F. https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9683 2026-07-16T07:13:33Z 2026-01-01T00:00:00Z

Название: Спеціальне судове провадження (in absentia): дисертація Авторы: Романюк, М.Ф.; Romaniuk, M.F. Краткий осмотр (реферат): У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення наукового завдання, що має вагоме значення для подальшого розвитку спеціального судового провадження (in absentia). На підставі ретроспективного аналізу наукових джерел та досліджень зроблено висновок, що інститут in absentia має глибокі історичні корені та розвився протягом усього часу існування кримінального процесу, в межах обвинувального, розшукового (інквізиційного) та змішаного (слідчо-судового) типів. Виокремлено два періоди розвитку досліджуваного інституту: І період – зародження інституту здійснення кримінального провадження за відсутності особи, витоки формування його окремих елементів (з моменту зародження державності на теренах сучасних українських земель (ІХ – Х ст. ст.) до 1864 року); ІІ період – розвиток інституту здійснення кримінального провадження за відсутності особи (з 1864 року по теперішній час) із проходженням різних етапів його формування, закріпленням на нормативному рівні певного порядку здійснення. Сформульовано та охарактеризовано етапи регламентації спеціального судового провадження у період незалежності України з 1991 року. З’ясовано, що з 1991 року даний інститут піддавався неодноразовим законодавчим трансформаціям, і відповідно були різні етапи у реалізації процедури in absentia, як з позиції нормативної регламентації (від повної відсутності до регламентації у різних законодавчих редакціях) так і з позиції правозастосування (від відсутності будь-якої практики до поширеності по всій Україні, зокрема після 2022 року). Дослідження міжнародно-правової основи здійснення спеціального судового провадження засвідчило той факт, що забезпечуючи право особи на особисту присутність у судовому процесі міжнародно-правові акти допускають можливість здійснення кримінального провадження за відсутності підозрюваного, обвинуваченого, але за умови дотримання певних умов та процедур з метою забезпечення права особи на справедливий суд. Акцентовано, що у національному законодавстві мають бути враховані вимоги міжнародних механізмів in absentia та зокрема вимоги щодо забезпечення прав особи, відносно якої здійснюється спеціальне судове провадження. Доведено, що спеціальне судове провадження є засобом досягнення компромісу між забезпеченням своєчасного правосуддя та забезпеченням права особи на справедливий суд. Розкрито сутність спеціального судового провадження крізь призму прояву диференціації кримінальної процесуальної форми. Вказано, що спеціальне судове провадження слід віднеси до особливих порядків кримінального провадження, оскільки порядок його здійснення обумовлений наявністю відмінностей порівняно зі звичайним порядком. З’ясовано функціональне призначення спеціального судового провадження, яке полягає у таких аспектах: по-перше, дотриманні балансу прав потерпілого та обвинуваченого, який ухиляється від кримінальної відповідальності, по-друге, забезпеченні невідворотності притягнення особи, яка ухиляється, до кримінальної відповідальності та її покарання після з’явлення або доставлення до суду; по-третє, забезпеченні офіційного осуду держави осіб, які вчинили кримінальні правопорушення; по-четверте, забезпеченні розгляду кримінального провадження в розумні строки та збереженні доказів, які з плином часу можуть зникнути, втратити властивості. Розкрито зміст підстав та умов здійснення спеціального судового провадження. Аргументовано, що підставами здійснення спеціального судового провадження є основні правила, на яких базується здійснення даного виду провадження, водночас, умовами здійснення спеціального судового провадження є обставини, які роблять можливим здійснення спеціального судового провадження. Встановлено, що фактичними підставами здійснення спеціального судового провадження є: 1) ухилення обвинуваченого від явки на судовий виклик (неприбуття на виклик без поважної причини більш як два рази); 2) оголошення обвинуваченого у міжнародний розшук; 3) виїзд, перебування обвинуваченого на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором. Зазначено, що умови здійснення спеціального судового провадження чітко не визначені у законі як такі, але виокремлені нами як обставини, що роблять можливим здійснення спеціального судового провадження. Виокремлено й охарактеризовано такі умови здійснення спеціального судового провадження: 1) вік особи (обвинуваченим є неповнолітній); 2) обвинувачення особи у вчиненні певних видів злочинів, зазначених у ч. 2 ст. 297-1 КК України; 3) переховування обвинуваченого від органів суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності; 4) обізнаність обвинуваченого про розпочате кримінальне провадження. Запропоновано під порядком здійснення спеціального судового провадження розуміти сукупність виняткових процесуальних норм, які регламентують особливу процедуру судового розгляду кримінального провадження за відсутності обвинуваченого (in absentia). Виокремлено й охарактеризовано такі елементи порядку здійснення спеціального судового провадження: 1) ініціювання здійснення спеціального судового провадження: подання прокурором клопотання про здійснення спеціального судового провадження; надання прокурором доказів, що обвинувачений знав або повинен був знати про кримінальне провадження, а також ухилявся від явки до суду; 2) розгляд клопотання судом, перевірка обґрунтованості підстав для здійснення спеціального судового провадження, заслуховування сторін та ухвалення рішення щодо можливості його здійснення; 3) забезпечення обов’язкової участі захисника на всіх етапах провадження для гарантування права обвинуваченого на правничу допомогу; 4) інформування обвинуваченого про проведення процесуальних дій, рішення суду; 5) повне, всебічне й неупереджене дослідження судом усіх доказів у кримінальному провадженні; 6) здійснення судового розгляду з урахуванням можливості відновлення загального порядку провадження у випадку появи обвинуваченого або усунення причин його відсутності, що передбачає початок розгляду справи заново за загальними правилами. Визначено поняття судового рішення у спеціальному судовому провадженні, яким є процесуальне рішення, що приймається судом під час спеціального судового провадження у передбаченому законом порядку та яке має бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Виокремлено ознаки судових рішень у спеціальному судовому провадженні: 1) індивідуально-правовий характер; 2) законність; 3) обґрунтованість і вмотивованість; 4) правові наслідки; 5) обов’язковість виконання; 6) спрямованість на досягнення завдань кримінального провадження; 7) дотримання визначеної законом форми. Акцентовано, що у спеціальному судовому провадженні (in absentia) особливої ваги набуває обов’язок суду забезпечити підвищений стандарт обґрунтованості вироку. Судове рішення має містити чітке й переконливе підтвердження того, що сторона обвинувачення вжила всіх передбачених законом заходів для гарантування прав підозрюваного чи обвинуваченого на захист і доступ до правосуддя. Здійснено систематизацію судових рішень у спеціальному судовому провадженні за наступними критеріями: 1) за суб’єктами прийняття: а) одноособові та б) колегіальні судові рішення; 2) за функціональним призначенням: а) початкові, б) проміжні, в) підсумкові; 3) залежно від етапу судового провадження, зокрема, ті, що приймаються на підготовчому етапі; під час судового розгляду та дослідження доказів; на етапі ухвалення та проголошення судового рішення по суті; 4) за формою вираження: а) ухвали, б) постанови; в) вирок; 5) за характером питань, що вирішуються: а) рішення пізнавального характеру; б) рішення пізнавально-розпорядчого характеру; в) рішення організаційно-розпорядчого характеру; г) рішення по суті кримінального провадження. Констатовано, що забезпечення права на оскарження судових рішень, ухвалених у порядку спеціального судового провадження, є невід’ємною гарантією забезпечення права на справедливий суд та ключовим міжнародним стандартом, закріпленим у низці актів Ради Європи та ЄС. Акцентовано, що право засудженого in absentia на перегляд справи повинно бути ефективним і гарантувати усунення процесуальних порушень, зокрема неналежного повідомлення або об’єктивної неможливості участі у провадженні. Відтак, потребує законодавчого врегулювання порядок оскарження або повторного розгляду вироку, ухваленого у спеціальному судовому провадженні, що сприятиме посиленню гарантій справедливого суду та відповідності кримінального процесу України міжнародним стандартам. Проведений порівняльний аналіз законодавства Боснії і Герцеговини, Хорватії, Грузії, Німеччини, Румунії, Іспанії, Нідерландів, Республіки Молдова та Великобританії (Англії й Уельсу, Північної Ірландії, Шотландії) засвідчив про значну варіативність підходів до регламентації спеціального судового провадження (in absentia), що зумовлено різними правовими традиціями, моделями кримінального процесу, історичним досвідом та особливостями міжнародних зобов’язань держав. На підставі порівняльного аналізу законодавства окремих держав а також з урахуванням контексту російської загарбницької війни проти Україна, що порушує ряд правових і практичних питань, які, на сьогодні, не мають чіткого вирішення, сформульовано перспективи імплементації зарубіжних підходів у національне кримінальне процесуальне законодавство. Доведено, що підвищення ефективності здійснення спеціального судового провадження є багатовекторним процесом, що потребує комплексного підходу до вдосконалення законодавчої, організаційної та матеріально-технічної складових системи кримінальної юстиції. Встановлено, що основними напрямами підвищення ефективності здійснення спеціального судового провадження є: вдосконалення нормативно-правового регулювання, серед іншого гармонізація національного законодавства з міжнародними стандартами та правом ЄС; реформування організаційної структури системи кримінальної юстиції; модернізація матеріально-технічного забезпечення; підвищення рівня професійної підготовки суддів, працівників апарату суду та адвокатів, зокрема щодо міжнародних стандартів, етичних норм і особливостей спеціальних процедур; активізація просвітницької діяльності (проведення освітніх ініціатив, тренінгів, інформаційних кампаній для формування високого рівня правової культури серед учасників судового провадження і громадськості, залучення громадськості до контролю за прозорістю судового розгляду); створення Реєстру спеціалізованих захисників для залучення через регіональні/міжрегіональні центри з надання безоплатної правничої допомоги адвокатів із спеціальною підготовкою до проваджень in absentia, особливо у кримінальних провадженнях, що стосуються воєнних злочинів і злочинів проти основ національної безпеки. Thesis provides a theoretical generalization and proposes a new solution to a scientific problem that is of significant importance for the further development of the special court proceedings (in absentia). Based on a retrospective analysis of scholarly sources and research, it has been concluded that the institute of in absentia has deep historical roots and has developed throughout the entire existence of criminal proceedings, within accusatory, investigative (inquisitorial), and mixed (investigative-judicial) types. Two periods in the development of this institute have been identified: The first period – the emergence of the institute of conducting criminal proceedings in the absence of a person, the origins of the formation of its individual elements (from the beginning of statehood in the territories of present-day Ukrainian lands (9th–10th centuries) to 1864); The second period – the development of the institute of conducting criminal proceedings in the absence of a person (from 1864 to the present) through various stages of its formation, including the normative consolidation of certain procedural practices. The stages of regulation of special court proceedings during the period of Ukraine’s independence since 1991 have been formulated and characterized. It has been established that since 1991, this institute has undergone repeated legislative transformations, and accordingly, there have been different stages in the implementation of in absentia procedures, both from the perspective of normative regulation (from complete absence to regulation in various legislative editions) and from the perspective of law enforcement practice (from the absence of any practice to widespread application throughout Ukraine, especially after 2022). The study of the international legal foundation for special court proceedings has demonstrated that, while ensuring a person’s right to personal presence at trial, international legal instruments allow for the possibility of conducting criminal proceedings in the absence of the suspect or accused, provided certain conditions and procedures are met to guarantee the person’s right to a fair trial. It is emphasized that national legislation must take into account the requirements of international mechanisms for in absentia, particularly those concerning the protection of the rights of persons subject to special court proceedings. It has been proven that special court proceedings serve as a means of achieving a compromise between the provision of timely justice and the guarantee of the individual’s right to a fair trial. The essence of special court proceedings is disclosed through the prism of differentiation of criminal procedural forms. It is stated that special court proceedings should be classified as special types of criminal proceedings, as the procedure is determined by the presence of differences compared to the ordinary process. The functional purpose of special court proceedings has been clarified and consists of the following aspects: firstly, maintaining a balance of rights between the victim and the accused who evades criminal liability; secondly, ensuring the inevitability of bringing a person who evades justice to criminal liability and their punishment following their appearance or delivery to court; thirdly, ensuring official condemnation by the state of persons who have committed criminal offences; and fourthly, ensuring the consideration of criminal proceedings within reasonable timeframes and the preservation of evidence, which may disappear or lose their properties over time. The content of the grounds and conditions for conducting special court proceedings is disclosed. It is argued that the grounds for conducting special court proceedings are the primary rules on which this type of proceeding is based, while the conditions for conducting special court proceedings are the circumstances that make such proceedings possible. The factual grounds for conducting special court proceedings have been established as: 1) evasion by the accused of attending court summons (failure to appear without valid reason more than twice); 2) declaration of the accused on the international wanted list; 3) departure or residence of the accused on temporarily occupied territory of Ukraine or on the territory of a state recognized by the Verkhovna Rada of Ukraine as an aggressor state. It is noted that the conditions for conducting special court proceedings are not clearly defined in law, but have been identified as circumstances that enable special court proceedings. The following conditions for conducting special court proceedings have been distinguished and characterised: 1) age of the person (the accused is a minor); 2) accusation of the person for committing certain types of crimes specified in Part 2 of Article 297-1 of the Criminal Procedure Code of Ukraine; 3) concealment by the accused from court authorities with the purpose of evading criminal liability; 4) awareness by the accused of the initiation of criminal proceedings. It is proposed that the procedure for conducting special court proceedings should be understood as a set of exceptional procedural norms regulating a special procedure for judicial review of criminal proceedings in the absence of the accused (in absentia). The following elements of the procedure for conducting special court proceedings have been distinguished and characterised: 1) initiation of special court proceedings: submission by the prosecutor of a motion to conduct special court proceedings; provision by the prosecutor of evidence that the accused knew or should have known about the criminal proceedings and was evading appearance in court; 2) consideration of the motion by the court, verification of the validity of the grounds for conducting special court proceedings, hearing the parties and making a decision on the possibility of conducting such proceedings; 3) ensuring the mandatory participation of a defense counsel at all stages of the proceedings to guarantee the accused’s right to legal assistance; 4) informing the accused about procedural actions and court decisions; 5) full, comprehensive and impartial examination by the court of all evidence in the criminal proceedings; 6) conducting the trial with the possibility of restoring the general procedure in the event of the accused’s appearance or removal of the reasons for their absence, which involves a fresh hearing of the case according to the general rules. The concept of a court decision in special court proceedings has been defined as a procedural decision made by the court during special court proceedings in accordance with the procedure prescribed by law, which must be lawful, justified, and reasoned. The following features of court decisions in special court proceedings have been distinguished: 1) individual legal nature; 2) lawfulness; 3) justification and reasoning; 4) legal consequences; 5) mandatory enforcement; 6) focus on achieving the objectives of criminal proceedings; 7) compliance with the form prescribed by law. It is emphasised that in special court proceedings (in absentia), particular importance is attached to the obligation of the court to ensure an elevated standard of justification for the verdict. The court decision should contain clear and convincing confirmation that the prosecution has taken all measures prescribed by law to guarantee the rights of the suspect or accused to defence and access to justice. Court decisions in special court proceedings have been systematised according to the following criteria: 1) by subject of adoption: a) single-judge and b) collegiate court decisions; 2) by functional purpose: a) initial, b) intermediate, c) final; 3) depending on the stage of the trial, namely those adopted at the preparatory stage; during the trial and examination of evidence; at the stage of adoption and announcement of the substantive court decision; 4) by form of expression: a) rulings, b) orders, c) verdict; 5) by nature of the issues resolved: a) decisions of cognitive nature; b) decisions of cognitive-directive nature; c) decisions of organizational-directive nature; d) decisions on the substance of criminal proceedings. It is stated that guaranteeing the right to appeal against judicial decisions made in the course of special court proceedings is an essential safeguard of the right to a fair trial and a key international standard, enshrined in a number of acts of the Council of Europe and the European Union. It is emphasized that the right of a person convicted in absentia to have the case reviewed must be effective and ensure the elimination of procedural violations, such as improper notification or objective impossibility of participating in the proceedings. Therefore, legislative regulation is needed regarding the procedure for appealing or re-examining a verdict passed in special court proceedings, which would strengthen the guarantees of a fair trial and ensure the compliance of Ukraine’s criminal process with international standards. A comparative analysis of the legislation of Bosnia and Herzegovina, Croatia, Georgia, Germany, Romania, Spain, the Netherlands, the Republic of Moldova, and the United Kingdom (England and Wales, Northern Ireland, Scotland) has shown significant variability in approaches to the regulation of special court proceedings (in absentia), which is due to differing legal traditions, models of criminal procedure, historical experience, and the particular international obligations of the states concerned. Drawing upon the comparative analysis of certain countries’ legislation and considering the context of Russia’s war of aggression against Ukraine – which raises a range of legal and practical issues yet to be definitively resolved – prospects for the implementation of foreign approaches into the national criminal procedural legislation have been formulated. It has been demonstrated that increasing the effectiveness of special court proceedings is a multifaceted process requiring a comprehensive approach to improving the legislative, organizational, and material-technical components of the criminal justice system. The main directions for enhancing the effectiveness of special court proceedings are: improving regulatory and legal frameworks, including harmonizing national legislation with international standards and EU law; reforming the organizational structure of the criminal justice system; modernizing material and technical support; raising the level of professional training for judges, court staff, and lawyers – especially regarding international standards, ethical norms, and the specifics of special procedures; intensifying educational activities (conducting educational initiatives, trainings, and information campaigns to foster a high level of legal culture among participants in court proceedings and the public, involving the public in monitoring the transparency of judicial reviews); and establishing a Register of Specialist Defense Counsels for recruiting lawyers with specialized training via regional/interregional centers for the provision of free legal assistance to in absentia proceedings, especially in criminal cases related to war crimes and crimes against the foundations of national security. Описание: Романюк М.Ф. Спеціальне судове провадження (in absentia): дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» / Романюк Михайло Феодосійович. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. - 227 с.

2026-01-01T00:00:00Z Плюсква, А.В. Pliuskva, A.V. https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9682 2026-07-16T06:52:12Z 2026-01-01T00:00:00Z

Название: Організація та тактика підтримання публічного обвинувачення щодо привласнення майна, вчиненого шляхом зловживання службовим становищем, в суді першої інстанції: дисертація Авторы: Плюсква, А.В.; Pliuskva, A.V. Краткий осмотр (реферат): Дисертація спрямована на вирішення теоретичних, організаційних та тактичних питань підтримання публічного обвинувачення щодо привласнення чужого майна, шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, у суді першої інстанції. В роботі на підставі вивчення літературних джерел, нормативно-правових актів констатовано, що еволюція прокуратури в Україні розвивається в напрямі європейської моделі публічного обвинувачення, за якої прокурор розглядається як незалежний суб’єкт кримінального процесу, відповідальний за об’єктивність, законність та справедливість кримінального переслідування. З урахуванням результатів проведеного дослідження та з метою дотримання принципу єдності законодавчої термінології, вектор якої в цій частині заданий п. 4 ч. 1 ст. 129, п. 1 ч. 1. ст. 131-1 Конституції України, підтримано пропозицію та додатково обґрунтовано доцільність заміни у ч. 3 та 4 ст. 22, ч. 2 ст. 26, п. 15 ч. 2 ст. 36, п. 2 ч. 2 ст. 284 КПК, п. 2, 4 ч. 2 ст. 322, ч. 2 ст. 337, ст. 340, 341 КПК України та ст. 22 Закону України «Про прокуратуру» терміну «державне обвинувачення» на «публічне обвинувачення». Визначено, що функція підтримання публічного обвинувачення в суді першої інстанції є ключовим елементом кримінального процесу та центральною складовою конституційно визначеної діяльності органів прокуратури України. Її реалізація безпосередньо пов’язана з виконанням державою позитивних зобов’язань у сфері захисту прав і свобод людини, забезпечення справедливості, верховенства права та довіри суспільства до правосуддя, що відповідає європейським стандартам прокурорської діяльності та концепції «Human Security». Зазначено, що підтримання прокурором публічного обвинувачення не може зводитися виключно до доведення винуватості особи, оскільки прокурор в суді є не тільки представником держави в притягненні винної особи до відповідальності, а й одним з гарантів забезпечення процесуальної рівності сторін, недопущення безпідставного кримінального переслідування та дотримання прав усіх учасників кримінального провадження. Ця функція за своєю правовою природою має багатоаспектний, комплексний характер і має об’єднувати правозахисну та обвинувальну складові. Запропоновано функцію підтримання прокурором публічного обвинувачення в суді розуміти як представлення інтересів особи, суспільства та держави шляхом доведення перед судом вини обвинуваченого доказами, одержаними відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства, та формування позиції щодо застосування заходів кримінально-правового впливу з урахуванням суспільної небезпечності кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила. Для забезпечення на системній основі реалізації права потерпілого на підтримання обвинувачення у випадках передбачених ч. 3 ст. 338, ч. 2 ст. 340 КПК України, пропонуємо доповнити ч. 1 ст. 14 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу» п. 23-1, який передбачає право потерпілих від кримінальних правопорушень у випадках, передбачених ч. 3 ст. 338, ч. 2 ст. 340 КПК України – на правничі послуги, передбачені пунктами 2 і 3 частини другої статті 13 цього Закону. Декомпозиція функції підтримання публічного обвинувачення через призму забезпечення виконання завдань кримінального провадження дозволила виділити в ній такі компоненти: захист прав і свобод людини, суспільства та держави; доведення вини; взаємодія з судом та стороною захисту в умовах змагального кримінального провадження; забезпечення справедливості. Визначено структуру підтримання публічного обвинувачення в суді як системну сукупність взаємопов’язаних етапів діяльності прокурора, спрямованих на ефективне, послідовне та обґрунтоване доведення обвинувачення з дотриманням засад справедливого судочинства. До таких етапів віднесено: підготовку до судового розгляду; участь у підготовчому судовому засіданні; пояснення суті та меж обвинувачення; подання та дослідження доказів; участь у судових дебатах; моніторинг законності, обґрунтованості та виконання судового рішення. Підтримання публічного обвинувачення в суді розглянуто у функціональному взаємозв’язку з процесуальним керівництвом досудовим розслідуванням. Акцентовано на тому, що обвинувачення та докази, якими воно обґрунтовується, є продуктом спільної діяльності прокурора (групи прокурорів), слідчого (слідчої групи), оперативних підрозділів. Визначено проблеми взаємодії прокурора, слідчого та оперативного підрозділу: недостатній рівень інформаційного обміну між її учасниками; обмеженість процесуальних інструментів прокурора щодо залучення слідчого, оперативних підрозділів для підготовки та проведення процесуальних дій під час судового розгляду; відсутність єдиного нормативно визначеного координаційного механізму взаємодії на судовій стадії; недостатня підготовка кадрів у частині міжвідомчої комунікації. Для усунення цих проблем запропоновано розробити та затвердити міжвідомчу інструкцію з організації взаємодії між прокурором, слідчим та оперативними підрозділами у кримінальному провадженні, ключовими компонентами якої є визначення алгоритмів такої взаємодії. У справах щодо привласнення майна, одержаного шляхом зловживання службовим становищем, ключовим етапом є підготовче судове засідання, яке визначає подальший хід судового розгляду. Основними тактичними завданнями прокурора визначено: перевірку законності та обґрунтованості обвинувального акту відповідно до вимог статті 291 КПК України; аргументоване реагування на клопотання сторін та ініціювання власних процесуальних дій; забезпечення представлення інтересів потерпілих і цивільних позивачів; ініціювання розгляду питань щодо запобіжних заходів, які пов’язані із продовженням, зміною або скасуванням запобіжних заходів з урахуванням існування ризиків, передбачених статтею 177 КПК України; ініціювання розгляду питання щодо обрання, заміни, продовження чи скасування заходів забезпечення кримінального провадження; забезпечення підготовки до судового розгляду, що передбачає обрання форми підтримання обвинувачення, планування порядку дослідження доказів та аналіз позиції сторони захисту. Щодо доказування прокурором під час судового розгляду фактів привласнення майна, вчиненого шляхом зловживання службовим становищем, зазначено, що воно є складним процесом, який передбачає представлення одержаних стороною обвинувачення джерел доказів з демонстрацією причинно-наслідкових зв’язків між діями службової особи та настанням злочинного результату. Визначено, що ефективність тактики підтримання публічного обвинувачення під час судового розгляду у таких кримінальних справах забезпечується: різноманітністю джерел доказів; фокусом на доведення суб’єктивної сторони злочину; підвищеною увагою до інтерпретації документів; обов’язковістю акценту на експертизи; вибудовою цілісної доказової конструкції; систематизацією матеріалів кримінального провадження за наявністю в них прямих та непрямих доказів протиправної діяльності обвинуваченого; оцінкою імовірної лінії захисту та підготовкою до її спростування; плануванням участі прокурора у проведенні судових процесуальних дій; візуалізацією механізму вчинення злочину у формі його схеми з демонстрацією послідовності вчинення протиправних дій, осіб, які їх вчиняли та документів, у яких такі дії одержали своє відображення. Розглянуто особливості короткого викладу публічним обвинувачем обвинувального акта. Визначено, що використання ч. 4 ст. 347 КПК України, щодо обмеження тривалості оголошення обвинувального акта, є доцільним і допустимим, за умови дотримання принципу процесуальної рівності і з’ясування позицій сторін судового процесу, що має одержати своє втілення у відповідних змінах у цій частині статті 347 КПК України. Аналіз практики показав, що у кримінальних провадженнях по ст. 191 КК України, вступна промова, у якій відповідно до ст. 349 КК України, сторона обвинувачення, захисту мають зазначити порядок дослідження доказів, не в повній мірі може забезпечити сприйняття судом позицій сторін з цього питання. У зв’язку з цим, для створення сприятливих умов для суду в частині визначення послідовності дослідження доказів пропонується передбачити у абзаці другому частини 1 статті 349 КПК України обов’язок сторін подавати клопотання про порядок та обсяг дослідження доказів. У такому клопотанні прокурор має зазначити послідовний перелік доказів, які сторона обвинувачення вважає за доцільне дослідити, з його обґрунтуванням, а також пропозиції щодо обсягу дослідження доказів (оголошення змісту процесуальних документів повністю чи в частині, яка містить відомості, які мають значення для доказування у справі, наприклад, тільки заключної частини висновку експертизи, тощо). Встановлено, що найбільшу ефективність в підтриманні публічного обвинувачення забезпечує група прокурорів у кримінальному провадженні. Чинне кримінальне процесуальне законодавство не містить достатньо чітких положень щодо функціонального розподілу повноважень між прокурорами під час судового розгляду. Центральна роль в організації діяльності групи прокурорів належить старшому групи, який має забезпечувати координацію, планування, формування єдиної стратегії підтримання публічного обвинувачення, розподіл обов’язків та формування процесуально-правової позиції у суді. При формуванні складу групи прокурорів слід враховувати спеціалізацію прокурорів, їх професійний досвід. Для підвищення ефективності діяльності групи прокурорів під час підтримання публічного обвинувачення, зокрема, у справах щодо привласнення майна, вчиненого службовою особою шляхом зловживання своїм службовим становищем, запропоновано нормативно на рівні Офісу Генерального прокурора: врегулювати порядок створення та функціонального розподілу ролей у межах роботи групи прокурорів під час судового розгляду; запровадити стандартизовані алгоритми роботи групи прокурорів процесуальних керівників; упровадити автоматизовану інформаційно-телекомунікаційну систему робочого місця прокурора «іПрокурор»; забезпечити підвищення кваліфікації прокурорів за спеціалізацією кримінальних проваджень. Описана тактика підтримання публічного обвинувачення в суді реалізовується на рівні участі прокурора у проведенні окремих процесуальних дій, під час яких здійснюється представлення та дослідження доказів в ході судового розгляду. Зазначено, що ключове місце серед таких процесуальних дій займає судовий допит (свідків, експертів), дослідження документів та речових доказів. Приділена увага судовим дебатам як кульмінаційному етапу реалізації функції підтримання публічного обвинувачення, в ході якого учасники процесу виступають з обвинувальними промовами. Зазначено, що обвинувальна промова прокурора має узагальнювати результати судового розгляду, зокрема містити: повний і об’єктивний виклад фактичних обставин справи з узагальненим аналізом досліджених в ході судового розгляду доказів; акцент на істотні деталі і вмотивоване обґрунтування обвинувальної позиції; юридичне обґрунтування кваліфікації дій обвинуваченого та вмотивовані пропозиції щодо покарання, дотримуючись принципів змагальності, допустимості доказів і професійної етики. The dissertation is aimed at solving theoretical, organizational and tactical issues of maintaining a public prosecution for misappropriation of someone else's property by abuse of official position by an official in the court of first instance. The work, based on the study of literary sources and regulatory legal acts, states that the evolution of the prosecutor's office in Ukraine is developing in the direction of the European model of public prosecution, in which the prosecutor is considered an independent subject of the criminal process, responsible for the objectivity, legality and fairness of criminal prosecution. Taking into account the results of the conducted research and in order to comply with the principle of unity of legislative terminology, the vector of which in this part is set by clause 4 part 1 of article 129, clause 1 part 1. article 131-1 of the Constitution of Ukraine, the proposal was supported and additionally substantiated the expediency of replacing the term “state prosecution” with “public prosecution” in parts 3 and 4 of article 22, part 2 of article 26, clause 15 part 2 of article 36, clause 2 part 2 of article 284 of the Code of Criminal Procedure, clause 2, 4 part 2 of article 322, part 2 of article 337, articles 340, 341 of the Code of Criminal Procedure of Ukraine and article 22 of the Law of Ukraine “On the Prosecutor's Office”. It is determined that the function of maintaining public prosecution in the court of first instance is a key element of the criminal process and a central component of the constitutionally defined activities of the prosecutor's office of Ukraine. Its implementation is directly related to the state's fulfillment of positive obligations in the field of protecting human rights and freedoms, ensuring justice, the rule of law and public trust in justice, which meets European standards of prosecutorial activity and the concept of "Human Security". It is noted that the prosecutor's maintenance of public prosecution cannot be reduced solely to proving the guilt of a person, since the prosecutor in court is not only a representative of the state in bringing the guilty person to justice, but also one of the guarantors of ensuring procedural equality of the parties, preventing groundless criminal prosecution and respecting the rights of all participants in criminal proceedings. This function, by its legal nature, has a multifaceted, complex nature and should combine human rights and prosecution components. It is proposed to understand the function of the prosecutor's support of public prosecution in court as representing the interests of the individual, society and the state by proving the guilt of the accused before the court with evidence obtained in accordance with the requirements of criminal procedure legislation, and forming a position on the application of measures of criminal law influence, taking into account the social danger of the criminal offense and the person who committed it. To ensure the systematic implementation of the victim's right to support the prosecution in cases provided for in Part 3 of Article 338, Part 2 of Article 340 of the Criminal Procedure Code of Ukraine, we propose to supplement Part 1 of Article 14 of the Law of Ukraine "On Free Legal Aid" with Clause 23-1, which provides for the right of victims of criminal offenses in cases provided for in Part 3 of Article 338, Part 2 of Article 340 of the Criminal Procedure Code of Ukraine - to legal services provided for in Clauses 2 and 3 of Part Two of Article 13 of this Law. The decomposition of the function of maintaining public prosecution through the prism of ensuring the fulfillment of the tasks of criminal proceedings allowed us to distinguish the following components in it: protection of the rights and freedoms of man, society and the state; proving guilt; interaction with the court and the defense in the conditions of adversarial criminal proceedings; ensuring justice. The structure of maintaining public prosecution in court is defined as a systematic set of interrelated stages of the prosecutor's activity aimed at effective, consistent and substantiated proof of the accusation in compliance with the principles of fair trial. Such stages include: preparation for trial; participation in the preparatory court session; explanation of the essence and limits of the accusation; submission and study of evidence; participation in court debates; monitoring the legality, validity and execution of the court decision. The maintenance of public prosecution in court is considered in functional relationship with the procedural management of pre-trial investigation. It is emphasized that the prosecution and the evidence on which it is based are the product of the joint activities of the prosecutor (group of prosecutors), the investigator (investigation group), and the operational units. Problems of interaction between the prosecutor, the investigator, and the operational unit are identified: insufficient level of information exchange between its participants; limited procedural tools of the prosecutor regarding the involvement of the investigator, operational units for the preparation and conduct of procedural actions during the trial; lack of a single normatively defined coordination mechanism for interaction at the trial stage; insufficient training of personnel in terms of interdepartmental communication. To eliminate these problems, it is proposed to develop and approve interdepartmental instructions on the organization of interaction between the prosecutor, the investigator, and the operational units in criminal proceedings, the key components of which are the definition of algorithms for such interaction. In cases of misappropriation of property obtained through abuse of office, the key stage is the preparatory court hearing, which determines the further course of the trial. The main tactical tasks of the prosecutor are defined as: checking the legality and validity of the indictment in accordance with the requirements of Article 291 of the CPC of Ukraine; reasoned response to the parties' motions and initiation of their own procedural actions; ensuring the representation of the interests of victims and civil plaintiffs; initiating consideration of issues regarding preventive measures related to the continuation, change or cancellation of preventive measures, taking into account the existence of risks provided for in Article 177 of the CPC of Ukraine; initiating consideration of the issue of choosing, replacing, continuing or canceling measures to secure criminal proceedings; ensuring preparation for the trial, which involves choosing the form of supporting the accusation, planning the procedure for examining evidence and analyzing the position of the defense. Regarding the prosecutor's proof during the trial of the facts of misappropriation of property committed by abuse of office, it is noted that it is a complex process that involves the presentation of the sources of evidence obtained by the prosecution with the demonstration of the causal relationships between the actions of the official and the occurrence of the criminal result. It has been determined that the effectiveness of the tactics of maintaining public prosecution during the trial in such criminal cases is ensured by: a variety of sources of evidence; a focus on proving the subjective side of the crime; increased attention to the interpretation of documents; a mandatory emphasis on expertise; the construction of a holistic evidentiary structure; systematization of criminal proceedings materials according to the presence of direct and indirect evidence of the accused's illegal activities; assessment of the probable line of defense and preparation for its refutation; planning the prosecutor's participation in conducting judicial procedural actions; visualization of the mechanism of committing a crime in the form of its scheme with a demonstration of the sequence of committing illegal actions, the persons who committed them, and the documents in which such actions were reflected. The features of the public prosecutor's brief presentation of the indictment are considered. It is concluded that the use of Part 4 of Article 347 of the Criminal Procedure Code of Ukraine, regarding the limitation of the duration of the announcement of the indictment, is expedient and permissible, provided that the principle of procedural equality is observed and the positions of the parties to the trial are clarified, which should be embodied in the relevant changes to this part of Article 347 of the Criminal Procedure Code of Ukraine. The analysis of practice has shown that in criminal proceedings under Article 191 of the Criminal Procedure Code of Ukraine, the opening speech, in which, in accordance with Article 349 of the Criminal Procedure Code of Ukraine, the prosecution and defense must specify the procedure for examining evidence, cannot fully ensure the court's acceptance of the parties' positions on this issue. In this regard, in order to create favorable conditions for the court in determining the sequence of examining evidence, it is proposed to provide in paragraph two of Part 1 of Article 349 of the Criminal Procedure Code of Ukraine the obligation of the parties to submit a motion on the procedure and scope of examining evidence. In such a request, the prosecutor must indicate a sequential list of evidence that the prosecution considers it appropriate to investigate, with its justification, as well as proposals for the scope of the investigation of evidence (announcement of the content of procedural documents in full or in the part that contains information that is important for proving the case, for example, only the final part of the expert opinion, etc.). It has been established that the greatest efficiency in supporting public prosecution is provided by a group of prosecutors in criminal proceedings. The current criminal procedural legislation does not contain sufficiently clear provisions on the functional distribution of powers between prosecutors during the trial. The central role in organizing the activities of a group of prosecutors belongs to the senior of the group, who must ensure coordination, planning, the formation of a single strategy for supporting public prosecution, the distribution of responsibilities and the formation of a procedural and legal position in court. When forming the composition of a group of prosecutors, the specialization of prosecutors and their professional experience should be taken into account. To increase the efficiency of the work of a group of prosecutors when supporting a public prosecution, in particular, in cases of misappropriation of property committed through abuse of office, it is proposed to regulate the procedure for creating and functional distribution of roles within the work of a group of prosecutors during a trial; to introduce standardized algorithms for the work of a group of prosecutors and procedural managers; to introduce an automated information and telecommunications system for the prosecutor's workplace "iProsecutor"; to ensure the training of prosecutors specializing in criminal proceedings. The described tactics of maintaining public prosecution in court are implemented at the level of the prosecutor's participation in conducting individual procedural actions, during which evidence is presented and examined during the trial. It is noted that the key place among such procedural actions is occupied by judicial interrogation (of witnesses, experts), examination of documents and material evidence. Attention is paid to judicial debates as the culminating stage of the implementation of the function of maintaining public prosecution, during which the participants in the process make accusatory speeches. It is noted that the prosecutor's accusatory speech should summarize the results of the trial, in particular, contain: a complete and objective statement of the factual circumstances of the case with a generalized analysis of the evidence examined during the trial; an emphasis on essential details and a reasoned justification of the accusatory position; legal justification of the qualification of the accused's actions and motivated proposals for punishment, adhering to the principles of adversarial nature, admissibility of evidence and professional ethics. Описание: Плюсква А.В. Організація та тактика підтримання публічного обвинувачення щодо привласнення майна, вчиненого шляхом зловживання службовим становищем, в суді першої інстанції: дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» / Плюскавка Анастасія Володимирівна. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. - 260 с.

2026-01-01T00:00:00Z