Thesis https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/40 2025-12-31T13:55:24Z 2025-12-31T13:55:24Z Йосифович, Н-Л.Д. Yosyfovych, N-L.D. https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/8630 2025-03-11T09:25:50Z 2025-01-01T00:00:00Z

Название: Теорія і практика застосування електронних доказів у адміністративному судочинстві: дисертація Авторы: Йосифович, Н-Л.Д.; Yosyfovych, N-L.D. Краткий осмотр (реферат): У дисертації досліджено сучасний стан застосування електронних доказів у адміністративному судочинстві, висвітлено існуючі проблеми подання, забезпечення, дослідження, оцінки, зберігання та повернення електронних доказів у адміністративному судочинстві України та сформульовано пропозиції щодо їх вирішення. Виявлено, що ефективному застосуванню електронних доказів у адміністративному процесі перешкоджають такі фактори: технічні труднощі; прогалини в нормативному регулюванні; недостатній рівень кваліфікації суддів та учасників процесу; низький рівень довіри до електронних доказів з боку учасників судочинства. Розв’язання цих проблем вимагає удосконалення технічних систем, розробку відповідних законодавчих актів, підвищення кваліфікації учасників судового процесу та забезпечення рівного доступу до цифрових технологій. Встановлено, що процес доказування в адміністративному судочинстві відіграє ключову роль у забезпеченні правосуддя та вирішенні суперечок шляхом об’єктивного та компетентного визначення фактів і застосування відповідних правових норм. З’ясовано значення процесу доказування в адміністративному судочинстві, яке полягає у його здатності забезпечити логічний та ефективний хід подій, який призведе до належного результату. Висвітлено, що основними аспектами, на яких ґрунтується процес доказування є: забезпечення справедливості; визначення фактів; оцінка доказів; захист прав та інтересів сторін; встановлення відповідальності. Сформульовано ключові критерії допустимості доказів в адміністративному судочинстві до яких віднесено: належне джерело отримання доказів; дотримання встановленої законом процедури збирання, фіксування, оформлення та подання доказів; відсутність обмежень на використання певних відомостей як доказів; безпосередній зв’язок доказу з обставинами адміністративної справи; повага до основоположних прав і свобод людини під час отримання доказів. Виокремлено основні ознаки достовірності доказів в адміністративному судочинстві, якими є: об’єктивність; консистентність; повнота; ідентифікація; верифікація; надійність джерела; відповідність процедурі; засвідчення. Виявлено, що сукупність належних, допустимих і достовірних доказів створює в свідомості судді цілісну картину доказової бази і вирішує питання про її достатність. Достатність доказів у адміністративному судочинстві формується трьома елементами: сукупністю доказів; їх переконливістю; відношенням до певної обставини. Розглянуто судову практику та з’ясовано, що електронні докази стали важливою складовою процесу доказування в адміністративних судах. Всі закріплені в Кодексі адміністративного судочинства України види електронних доказів (за виключенням мультимедійних повідомлень) активно використовуються для підтвердження чи спростування широкого спектру фактів та обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Встановлено, що деякі види електронних доказів набули широкого застосування і стали типовими засобами доказування в окремих категоріях адміністративних справ. Обґрунтовано, що поява спеціалізації доказів у відповідних категоріях справ може сприяти розвитку прецедентних підходів у вітчизняній судовій практиці й суттєво спростити процес подання та оцінки електронних доказів. Виявлено недоцільність розширення визначеного у статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України переліку електронних доказів. Виявлено необхідність запровадження в Україні такого способу фіксації електронних доказів, як нотаріальне посвідчення. Для чого пропонується внести зміни до Законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про нотаріат». Виявлено необхідність надання суддям прямого доступу до більшої кількості публічних електронних реєстрів ніж вони мають зараз, що може значно спростити та прискорити встановлення об’єктивної істини при розгляді адміністративних справ. Розкрито зміст поняття «оцінка електронних доказів», який полягає у розумовій і процесуальній діяльності суду та учасників адміністративної справи, спрямованій на формування остаточного висновку щодо підтвердження або спростування фактів, які підлягають доказуванню за допомогою електронних доказів. Виявлено, що критеріями оцінки електронних доказів є сукупність правових вимог та стандартів, які застосовуються для перевірки належності, допустимості, достатності, достовірності електронних доказів та їх взаємозв’язку для прийняття справедливого судового рішення. Кожен з цих критеріїв у свою чергу складається зі специфічних елементів, які можуть різнитися у залежності від виду електронного доказу, що підлягає оцінці. Запропоновано доповнити статтю 100 Кодексу адміністративного судочинства України частиною 3 такого змісту: «Електронні докази, надані суду на матеріальних носіях, підлягають поверненню сторонам на тих самих носіях або у форматі, затвердженому судом, після завершення судового розгляду, за умови перевірки їхньої автентичності шляхом використання цифрових підписів чи інших криптографічних засобів». Запропоновано внести зміни до Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», додавши до Розділу II статтю 8-1 «Стандарти переведення паперових документів в електронний формат», наступного змісту: «Паперові документи, що підлягають оцифровці, повинні скануватися з мінімальною роздільною здатністю 300 dpi та зберігатися у форматі PDF з використанням метаданих, що ідентифікують дату і час створення електронної копії, а також особу, що здійснила оцифровку. Усі електронні копії повинні бути засвідчені кваліфікованим електронним підписом». Встановлено, що обмежена функціональність Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи ускладнює зберігання та опрацювання великих обсягів електронних доказів. Поточні технічні обмеження, такі як неможливість відкрити декілька файлів одночасно та обмеження щодо розміру файлів, перешкоджають ефективному поводженню з електронними доказами. Запропоновано підвищити масштабованість та автоматизацію системи. Розглянуто міжнародний досвід використання електронних доказів у адміністративному судочинстві. Виявлено, що більшість держав надали електронним даним статус доказів, визначивши їх базову структуру відповідно до особливостей національних правових систем. Проте в багатьох державах досі немає чітких правил щодо автентифікації та прийняття електронних доказів, що змушує суди покладатися на загальні норми та прецеденти. З’ясовано, що Кодекс адміністративного судочинства України, на відміну від законодавства деяких інших держав, не встановлює конкретного переліку доказів, достовірність яких не потребує доведення. У зв’язку з чим запропоновано доповнити Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» поняттям «офіційний електронний документ», яким слід вважати: «електронний документ, створений, підписаний та/або засвідчений уповноваженою особою або органом у встановленому законом порядку, що має юридичну силу та ознаки автентичності, цілісності й незмінності, підтверджені електронним підписом або іншими відповідними механізмами автентифікації». З’ясовано, що у деяких розвинених державах використовується технологія блокчейн для захисту даних в електронних доказах та підвищення рівня довіри до них. З урахуванням чого запропоновано запозичити цей позитивний досвід, створивши механізм, за яким електронні документи, складені (видані) суб’єктом владних повноважень, підлягатимуть хешуванню. Цей процес створюватиме унікальний цифровий підпис документа, який буде змінюватися при будь-якому втручанні. Захищені блокчейном документи мають набути статус офіційних і не підлягати у суді перевірці на достовірність. The current state of use of electronic evidence in administrative proceedings is examined, highlighting the existing problems of submission, provision, research, evaluation, storage and return of electronic evidence in administrative proceedings in Ukraine. The proposals for their solution are formulated. It is revealed that the effective use of electronic evidence in administrative proceedings is hindered by the following factors: technical difficulties; gaps in regulatory framework; insufficient qualifications of judges and participants to the proceedings; and low level of trust in electronic evidence on the part of participants to the proceedings. Addressing these challenges requires improving technical systems, developing relevant legislation, training for litigants and ensuring equal access to digital technologies. The author determines that the process of proof in administrative proceedings plays a key role in ensuring justice and resolving disputes through objective and competent determination of facts and application of relevant legal provisions. The author clarifies the significance of the process of proof in administrative proceedings, which lies in its ability to ensure a logical and efficient course of events which will lead to an appropriate result. The author highlights that the main aspects on which the process of proof is based are: ensuring fairness; determination of facts; evaluation of evidence; protection of rights and interests of the parties; and imposing liability. The key criteria for the admissibility of evidence in administrative proceedings are formulated, which include: a proper source of evidence; compliance with the procedure established by law for collecting, recording, processing and presenting evidence; no restrictions on the use of certain information as evidence; direct connection of evidence with the circumstances of an administrative case; respect for fundamental human rights and freedoms during the receipt of evidence. The main features of the reliability of evidence in administrative proceedings are highlighted, namely: objectivity; consistency; completeness; identification; verification; reliability of the source; compliance with the procedure; and certification. It is found that the combination of appropriate, admissible and reliable evidence creates a holistic picture of the evidence base in the mind of a judge and resolves the issue of its sufficiency. The sufficiency of evidence in administrative proceedings is formed by three elements: the totality of evidence; its persuasiveness; and its relevance to a particular circumstance. The author examines the case law and finds out that electronic evidence has become an important component of the proof process in administrative courts. All types of electronic evidence enshrined in the Code of Administrative Procedure of Ukraine (with the exception of multimedia messages) are actively used to confirm or refute a wide range of facts and circumstances which are relevant for the correct resolution of a case. It is proved that some types of electronic evidence have become widely used and have become typical means of proof in certain categories of administrative cases. It is substantiated that the emergence of specialisation of evidence in the relevant categories of cases may contribute to the development of precedent-setting approaches in the national court practice and significantly simplify the process of submission and evaluation of electronic evidence. The author identifies the inexpediency of expanding the list of electronic evidence set out in Article 99 of the Code of Administrative Procedure of Ukraine. The necessity of introducing such a method of recording electronic evidence as notarisation in Ukraine is identified. For this purpose, it is proposed to amend the Laws of Ukraine ‘On Electronic Documents and Electronic Document Management’ and ‘On Notaries’. The author identifies the need to provide judges with direct access to a greater number of public electronic registers than they currently have, which can significantly simplify and accelerate the establishment of objective truth in administrative cases. The content of the concept of ‘evaluation of electronic evidence’ is revealed, which consists in the mental and procedural activities of the court and participants to an administrative case aimed at forming a final conclusion on confirmation or refutation of the facts to be proved by means of electronic evidence. It is found that the criteria for evaluating electronic evidence are a set of legal requirements and standards used to verify the relevance, admissibility, sufficiency, reliability of electronic evidence and their interconnection for making a fair court decision. Each of these criteria, in turn, consists of specific elements that may differ depending on the type of electronic evidence to be evaluated. It is recommended to supplement Article 100 of the Code of Administrative Procedure of Ukraine with part 3 as follows: ‘Electronic evidence provided to the court on physical media shall be returned to the parties on the same media or in a format approved by the court after the court proceedings, subject to verification of their authenticity by using digital signatures or other cryptographic means.’ It is proposed to amend the Law of Ukraine ‘On Electronic Documents and Electronic Document Management’ by adding Article 8-1 ‘Standards for Converting Paper Documents into Electronic Format’ to Section II, which reads as follows: ‘Paper documents to be digitised shall be scanned at a minimum resolution of 300 dpi and stored in PDF format using metadata identifying the date and time of creation of the electronic copy, as well as the person who made the digitisation. All electronic copies must be certified by a qualified electronic signature.’ It is found that the limited functionality of the Unified Judicial Information and Telecommunication System makes it difficult to store and process large volumes of electronic evidence. Current technical limitations, such as the inability to open multiple files at the same time and file size restrictions, impede the efficient handling of electronic evidence. It is proposed to increase the scalability and automation of the system. The author examines the international experience of using electronic evidence in administrative proceedings. It is found that most states have granted electronic data the status of evidence, defining their basic structure in accordance with the specifics of national legal systems. However, many states still do not have clear rules for authentication and admission of electronic evidence, which forces courts to rely on general rules and precedents. It is found that the Code of Administrative Procedure of Ukraine, unlike the legislation of some other countries, does not establish a specific list of evidence the authenticity of which does not require proof. In this regard, it is proposed to supplement the Law of Ukraine ‘On Electronic Documents and Electronic Document Management’ with the concept of ‘official electronic document’, which should be considered ‘an electronic document created, signed and/or certified by an authorised person or body in accordance with the procedure established by law, which has legal force and signs of authenticity, integrity and immutability, confirmed by an electronic signature or other appropriate authentication mechanisms’. It is found that some developed countries use blockchain technology to protect data in electronic evidence and increase the level of trust in it. With this in mind, the author proposes to borrow this positive experience by creating a mechanism whereby electronic documents drawn up (issued) by an authority will be subject to hashing. This process will create a unique digital signature of the document, which will change in case of any interference. Blockchain-protected documents should acquire the status of official documents and not be subject to verification in court. Описание: Йосифович Н-Л. Д. Теорія і практика застосування електронних доказів у адміністративному судочинстві: дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» / Йосифович Назарій-Лев Данилович. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2025. - 240 с.

2025-01-01T00:00:00Z Пилип, В.В. Pylyp, V.V. https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/8321 2024-11-08T15:07:12Z 2024-01-01T00:00:00Z

Название: Адміністративно-правовий механізм участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні: дисертація Авторы: Пилип, В.В.; Pylyp, V.V. Краткий осмотр (реферат): У дослідженні розроблено доктринальні положення та отримано наукові результати, що сукупно вирішують важливу наукову проблему адміністративно-правового механізму участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні. Охарактеризовано теоретико-методологічні основи дослідження адміністративно-правового механізму участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні. З’ясовано, що феномен права громадян України брати участь в управлінні державними справами у адміністративному праві виявляється в його подвійній правовій природі права-принципу. Як право воно є правовими можливостями громадян щодо участі в управлінні державними справами, а як принцип – має вигляд керівних правил і норм поведінки, що відповідають цілям діяльності системи публічного управління та визначають вимоги до організації і процесу управління, які покладають на органи публічної адміністрації обов’язок сприяти реалізації громадянами цих правових можливостей. Обґрунтовано, що право брати участь в управлінні державними справами є самостійним суб’єктивним правом громадянина України, яке не інтегрує інші політичні права, визначені статтею 38 Конституції України, та має такі найсуттєвіші ознаки: 1) суб’єктом права є громадянин України, який може самостійно реалізовувати це право в індивідуальній формі або через інститути громадянського суспільства – у колективній формі; 2) змістом права є певні визначені законодавством України можливості громадян бути залученими до публічного управління, впливати на поліпшення діяльності органів публічної адміністрації та вимагати належної поведінки від інших осіб, насамперед органів публічного адміністрування; 3) не всі можливості права можна реалізувати в індивідуальній формі, визначені законодавством можливості можна реалізувати виключно у колективній формі – через інститути громадянського суспільства; 4) є елементом правового статусу громадянина України, належить до суб’єктивного публічного права, спрямованого на досягнення публічного інтересу, який полягає у врахуванні, дотриманні та забезпеченні інтересів суспільства під час прийняття та виконання рішень державного значення; 5) встановлюється та регламентується нормами публічного права (зокрема конституційного та адміністративного). Зроблено періодизацію становлення громадянського суспільства незалежної України, визначено п’ять періодів: період реформування правової системи, закладення фундаментальних підвалин для формування та легалізації інституцій громадянського суспільства (1991–1996 рр.); період становлення та організаційного зміцнення інститутів громадянського суспільства (1996–2005 рр.); період збільшення ролі інститутів громадянського суспільства в процесах державотворення та реалізації загального суспільного інтересу (2005–2014 рр.); період реформування взаємовідносин органів публічної адміністрації з інститутами громадянського суспільства у зв’язку із визначенням європейського курсу розвитку державної політики (2014–2022 рр.); період воєнного стану та формування безпекового середовища, зокрема із розширенням сфер залучення інститутів громадянського суспільства (лютий 2022 р. – до сьогодні). Досліджено інтеграцію інститутів громадянського суспільства у процес формування та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні. Запропоновано власну класифікацію функцій інститутів громадянського суспільства щодо формування та реалізації державної політики в сфері правоохоронної діяльності, а саме: консультативна, інформативна, контрольно-наглядова, правоохоронна, правозахисна, просвітницько-виховна, кадрова. Проаналізовано сутність і зміст, сформульовано авторську дефініцію та охарактеризовано елементи адміністративно-правового механізму участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики в сфері правоохоронної діяльності. Сформульовано наукове визначення «адміністративно-правового механізму участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики в сфері правоохоронної діяльності» як системи адміністративно-правових засобів, які організовані відповідно до свого нормативного закріплення та сукупно впливають на суб’єктів та суспільні відносини шляхом створення легітимних умов реальної можливості інститутів громадянського суспільства впливати на формування та реалізацію державної політики у сфері правоохоронної діяльності. Визначено структуру адміністративно-правового механізму участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики в сфері правоохоронної діяльності в Україні, яка охоплює три структурно-функціональні блоки: нормативно-правову складову (норми права, правовідносини й акти застосування норм права), суб’єктну складову (учасники правовідносин щодо реалізації права громадян брати участь у публічному управлінні правоохоронною діяльністю: інститути громадянського суспільства, які реалізують свої суб’єктивні права через передбачені національним законодавством форми, і правоохоронні органи, які сприяють у забезпеченні реалізації прав інститутів громадянського суспільства), функціональна складова (адміністративно-правові інструменти: принципи, форми та процедури реалізації права інститутів громадянського суспільства брати участь в публічному управлінні правоохоронною діяльністю, а також правові гарантії реалізації цього права). Розкрито генезу нормативно-правового забезпечення участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні та запропоновано систематизацію нормативно-правового забезпечення участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні шляхом виокремлення двох груп нормативно-правових актів: 1) нормативно-правові акти, що мають загальний характер і є загальнообов’язковими для всієї системи органів державної влади в процесі участі громадян в управлінні державними справами; 2) нормативно-правові акти, які належать до законодавства України з питань правоохоронної діяльності та сфера регулювання відносин участі інститутів громадянського суспільства яких обмежується суто державною політикою у сфері правоохоронної діяльності. Окреслено фундаментальні недоліки сучасного стану нормативно-правового забезпечення участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні. Зроблено висновок про необхідність формування єдиного нормативно-правового документа, який би регулював функціонування громадянського суспільства та безпосередньо роботи його інститутів. Виокремлено та проаналізовано міжнародні стандарти громадської участі. Сформульовано авторське визначення поняття «міжнародні стандарти громадської участі», під яким запропоновано розуміти визнані державамипідписантами та закріплені у міжнародно-правових документах принципи і норми права, що мають бути покладені в основу діяльності цих держав щодо сприяння участі громадян та інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики. Запропоновано класифікацію міжнародних стандартів у сфері громадської участі у правоохоронній політиці держави зa кpитepiєм ïx iєpapxiï нa види: 1) базові універсальні міжнародні стандарти, закріплені в основоположних документах, що визначають стандарти правової держави, зокрема щодо участі громадськості у державних і муніципальних справах; 2) міжнародні стандарти взаємодії органів публічної влади з інститутами громадянського суспільства; 3) міжнародні стандарти правового статусу неурядових організацій; 4) міжнародні стандарти взаємодії правоохоронних органів із населенням. Охарактеризовано інститути громадянського суспільства як суб’єктів адміністративного права та учасників адміністративних правовідносин у сфері правоохоронної політики держави. Виокремлено ключову ознаку інститутів громадянського суспільства, яка свідчить про їхню специфічність та відрізняє їх від інших приватних колективних суб’єктів адміністративного права, а саме: можливість забезпечувати реалізацію права громадян брати участь в управлінні державними справами. Сформульовано ознаки інститутів громадянського суспільства як суб’єктів адміністративного права та учасників адміністративних правовідносин у сфері державної правоохоронної політики: створюються на добровільних засадах; мають організаційну єдність юридичної особи, самостійно створюють органи управління організацією і є незалежними від органів публічної адміністрації у виборі напрямів та методів діяльності; легалізація діяльності відбувається відповідно до встановленого законодавством порядку державної реєстрації юридичних осіб; діють відповідно до зареєстрованого у законному порядку статуту, який приймається самими організаціями; є непідприємницькими товариствами, тобто не мають на меті одержання прибутку для його подальшого розподілу між учасниками; мають адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність як властивості адміністративної правосуб’єктності інституту громадянського суспільства; їх участь в адміністративних правовідносинах опосередковується впровадженням публічного інтересу, оскільки у своїй діяльності реалізують право членів організації брати участь в управлінні державними справами; мета діяльності не передбачає оволодіння політичною владою в державі та участь у виборах або інших політичних заходах; мають адміністративну процесуальну правосуб’єктність – здатність інституту громадянського суспільства бути позивачем в адміністративному суді; мають різні організаційно-правові форми: громадські об’єднання, благодійні та релігійні організації, професійні та творчі спілки, асоціації та інші об’єднання, органи самоорганізації населення, громадські формування, волонтерські організації, медіа тощо. Запропоновано власний загальнотеоретичний поділ інститутів громадянського суспільства за такими критеріями: 1) організаційно-правова форма (громадські об’єднання; благодійні організації; волонтерські організації; релігійні організації; професійні та творчі спілки; органи самоорганізації населення; медіа; громадські формування з охорони громадського порядку; громадські формування з охорони державного кордону); 2) сфера діяльності (загальної компетенції – без чітко визначеної сфери діяльності; спеціальної компетенції (правозахисні, молодіжні, громадські формування, бізнес-асоціації тощо); 3) територія діяльності (всеукраїнські; місцеві); 4) функції, які виконують у правоохоронній сфері (інститути громадянського суспільства, які мають загальну мету і завдання, створюються без будь-яких спеціальних особливостей відповідно до законодавства України; інститути громадянського суспільства, які мають спеціальну мету і функції у правоохоронній сфері (правозахисні, правоохоронні, благодійні, волонтерські організації); 5) наявність публічних (адміністративних) повноважень у правоохоронній сфері (інститути громадянського суспільства – носії публічних повноважень (громадські формування з охорони громадського порядку; громадські формування з охорони державного кордону); інститути громадянського суспільства, які не мають публічних (адміністративних) повноважень у правоохоронній сфері). Визначено базовий критерій класифікації інститутів громадянського суспільства як учасників адміністративних правовідносин у сфері правоохоронної політики держави, а саме здатність інституту громадянського суспільства здійснювати адміністративний вплив на об’єкти правоохоронної сфери задля виконання ними законодавчо закріплених завдань і функцій, тобто бути носіями публічних (адміністративних) повноважень у правоохоронній сфері. Визначено зміст адміністративно-правового статусу інститутів громадянського суспільства у сфері правоохоронної політики держави. Залежно від ступеня персоніфікації запропоновано розрізняти три види адміністративно-правового статусу інститутів громадянського суспільства: загальний, спеціальний та особливий. Встановлено, що адміністративноправовий статус інститутів громадянського суспільства у сфері правоохоронної політики держави є особливим адміністративно-правовим статусом, який характеризує інститут громадянського суспільства через його права, правообмеження, обов’язки та вимоги як суб’єкта адміністративного права і забезпечує участь в суспільних відносинах, які виникають у зв’язку із забезпеченням формування та реалізацією правоохоронними органами державної політики в сфері правоохоронної діяльності. Зміст адміністративно-правового статусу інституту громадянського суспільства становлять: права, правообмеження, обов’язки та вимоги. Сформульовано авторське визначення поняття «правообмеження інституту громадянського суспільства в сфері правоохоронної діяльності», під яким запропоновано розуміти індивідуально-визначене, залежно від адміністративної правосуб’єктності інституту громадянського суспільства та виду організаційно-правової форми, звуження обсягу і (або) змісту дозволеної правової поведінки інституту громадянського суспільства шляхом установлення зобов’язання утримуватися від учинення певних варіантів поведінки у сфері правоохоронної діяльності, яке у передбачених законом випадках може забезпечуватися юридичною відповідальністю та/або примусовою ліквідацією інституту громадянського суспільства за рішенням суду. Визначено, що вимога як елемент адміністративно-правового статусу інституту громадянського суспільства є одностороннім владним приписом кількісного або якісного характеру, якому має відповідати таке публічне утворення, як інститут громадянського суспільства. Виокремлено основні вимоги до інститутів громадянського суспільства: добровільність, відсутність управління з боку органів публічної адміністрації, неприбутковий характер діяльності, не може бути політичною партією. З’ясовано, що адміністративна правоздатність інститутів громадянського суспільства виникає та припиняється з моменту внесення відповідного запису до Реєстру неприбуткових установ та організацій, оскільки метою діяльності інституту громадянського суспільства не є отримання прибутку. Визначено, що момент виникнення та припинення адміністративної дієздатності інститутів громадянського суспільства не збігається в часі з моментом виникнення та припинення правоздатності, оскільки адміністративна дієздатність інституту громадянського суспільства в деяких випадках виникає після вчинення додаткових дій, пов’язаних із певними адміністративними процедурами. Проаналізовано адміністративно-правовий статус інститутів громадянського суспільства в умовах воєнного та надзвичайного стану, визначено їх особливості. Зроблено висновок, що під час дії цих правових режимів сталим залишається доктринальний компонент розвитку та функціонування громадянського суспільства, а засадничий, правозахисний, функціональний та інституційний компоненти можуть зазнавати суттєвих змін. Визначено принципи участі інститутів громадянського суспільства у сфері державної правоохоронної політики в Україні. Сформульовано авторське визначення поняття «принципи участі інститутів громадянського суспільства у сфері державної правоохоронної політики», під яким запропоновано розуміти найбільш загальні та стабільні вимоги, об’єктивно зумовлені засади, на яких базується залучення інститутів громадянського суспільства до процесу формування та реалізації публічно-владних рішень правоохоронних органів із метою створення нормального функціонування громадянського суспільства та держави завдяки забезпеченню врахування інтересів суспільства під час досягнення цілей державної політики в сфері правоохоронної діяльності. Запропоновано власну класифікацію принципів участі інститутів громадянського суспільства у сфері державної правоохоронної політики: 1) інституційні принципи (принцип пріоритету прав і свобод людини і громадянина, який ґрунтується на конституційних принципах верховенства права та законності; принцип включеності; принцип рівних можливостей; принцип інклюзивності); 2) принципи автономії громадянського суспільства та співпраці з правоохоронними органами (принцип самоврядності громадянського суспільства, принцип незалежності інститутів громадянського суспільства, принцип невтручання, принцип партнерства); 3) процедурні принципи (принцип відкритості та підзвітності, принцип прозорості процедур прийняття публічно-владних рішень, принцип врахування громадської думки, принцип достатнього часу, принцип взаємної відповідальності). Установлено коло та зміст адміністративно-правових форм участі інститутів громадянського суспільства у сфері державної правоохоронної політики в Україні. Сформульовано авторське визначення адміністративноправової форми участі інститутів громадянського суспільства, під якою слід розуміти зовнішнє вираження дій інститутів громадянського суспільства у публічному управлінні, які визначені адміністративно-правовими нормами, здійснюються в межах адміністративно-правового статусу інституту громадянського суспільства, спрямовані на реалізацію громадянами України права брати участь в управлінні державними справами. Запропоновано використовувати класифікацію форм громадської участі за рівнями участі, визначеними в європейських стандартах громадської участі, зокрема це: доступ до публічної інформації, консультація, діалог, партнерство. Проаналізовано адміністративно-правове забезпечення партнерства інститутів громадянського суспільства та правоохоронних органів в Україні. Сформульовано авторське визначення «партнерства», яке являє собою зовнішні відносини у сфері публічного управління між органами публічного адміністрування і зовнішнім соціальним середовищем, уособленим інститутами громадянського суспільства, змістом яких є добровільна співпраця сторін на засадах самостійності, незалежності, рівності та взаємної довіри задля досягнення спільної мети. Визначено головні ознаки, які відрізняють партнерство від взаємодії у публічному управлінні: 1) партнерство відбувається в межах зовнішніх відносин публічного управління між суб’єктами, які не належать до однієї системи – апарату публічного управління; водночас взаємодія є співпрацею між суб’єктами, які є частинами єдиного апарату публічного управління – органами публічної влади та публічного адміністрування; 2) партнерство передбачає співпрацю сторін на засадах добровільності та рівності, а взаємодія відбувається відповідно до норм законодавства України і виключає наявність волі у органу публічної адміністрації при виконанні ним публічно-владних повноважень; 3) під час взаємодії співпраця зазвичай має абстрактний, адміністративний, рутинний характер і реалізується всередині публічного управління на рівні з іншими напрямами та завданнями діяльності органу публічної адміністрації; партнерство ж будується на засадах довіри, яка створює відкриті взаємини задля реалізації спільної мети, від досягнення якої кожен із партнерів отримує важливий для себе результат. Виокремлено головні ознаки партнерства як форми участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації правоохоронної політики: 1) самостійність інститутів громадянського суспільства і їх незалежність від правоохоронних органів; 2) добровільна співпраця інститутів громадянського суспільства з правоохоронними органами; 3) наявність спільної мети партнерства – створення безпечного суспільства, досягнення якої рівно забезпечує інтереси громадянського суспільства й правоохоронних органів; 4) існування зацікавленості у спільному вирішенні проблем та довірі партнерів. Проаналізовано сучасні тенденції залучення громадян та інститутів громадянського суспільства до правоохоронної політики у зарубіжних країнах, на підставі чого виокремлено чотири основні напрями активізації громадської участі у формуванні та реалізації державної політики в сфері правоохоронної діяльності в Україні: 1) об’єднання зусиль правоохоронних органів та інститутів громадянського суспільства щодо протидії організованій злочинності, зокрема протидії тероризму; 2) посилення співпраці правоохоронців і громадськості у протидії торгівлі людьми; 3) подальше партнерство у сфері запобігання корупції та протидії злочинності корупційної спрямованості; 4) створення безпекового інформаційного простору в соціальних мережах. Теоретичне та практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що викладені в дисертаційній роботі положення застосовано та в майбутньому може бути використано в науково-дослідній, правотворчій, правозастосовній сфері, а також в освітньому процесі та громадській діяльності. The thesis provides doctrinal provisions and scientific results that collectively solve an important scientific problem of the administrative and legal mechanism for the participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine. Theoretical and methodological foundations of the study of administrative and legal mechanism of participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine are characterized in the research paper. It is proved that the phenomenon of the right of Ukrainian citizens to participate in the management of public affairs in administrative law is reflected in its dual legal nature of a law principle. As a law, it is a legal opportunity for citizens to participate in the management of public affairs, and as a principle, it is a set of guidelines and norms of behavior which correspond to the objectives of the public administration system and define the requirements for the organization and process of management, and which impose on public administration bodies the obligation to facilitate the exercise of these legal opportunities by citizens. It is substantiated that the right to participate in the administration of public affairs is an independent subjective right of a citizen of Ukraine which does not integrate other political rights defined by Article 38 of the Constitution of Ukraine and has the following essential features: 1) the subject of the right is a citizen of Ukraine who can independently exercise this right in an individual form or through civil society institutions - in a collective form; 2) the content of the right consists of certain opportunities for citizens to be involved in public administration, to influence the improvement of the activities of public administration bodies and to demand proper behavior from other persons, primarily public administration bodies; 3) not all legal possibilities can be realized in an individual form, the possibilities defined by law can be realized only in a collective form - through civil society institutions; 4) is an element of the legal status of a citizen of Ukraine, belongs to subjective public law aimed at achieving the public interest, which consists in taking into account, observing and ensuring the interests of society in the adoption and implementation of decisions of national importance; 5) is established and regulated by the norms of public law (in particular, constitutional and administrative). The author periodizes the formation of civil society in independent Ukraine, identifying five periods: the period of reforming the legal system, laying the fundamental foundations for the formation and legalization of civil society institutions (1991–1996); the period of formation and organizational strengthening of civil society institutions (1996-2005); the period of increasing the role of civil society institutions in the processes of state-building and realization of the general public interest (2005–2014); the period of reforming the interaction between public administration bodies and civil society institutions in connection with the determination of the European course of state policy development (2014–2022); the period of martial law and the formation of the security environment, including the expansion of the areas of engagement of civil society institutions (February 2022 – to date). The integration of civil society institutions into the process of formulation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine is examined in the thesis. The author proposes her own classification of functions of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement, namely: advisory, informative, control and supervision, law enforcement, human rights protection, educational and HR. The author analyzes the essence and content, formulates the definition and characterizes the elements of the administrative and legal mechanism for participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement. The author formulates a scientific definition of “administrative and legal mechanism for participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement” as a system of administrative and legal means which are organized in accordance with their regulatory framework and which collectively affect subjects and social relations by creating legitimate conditions for the real possibility of civil society institutions to influence the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement. The paper defines the structure of the administrative and legal mechanism for participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine, which covers three structural and functional blocks: the regulatory and legal component (legal norms, legal relations and acts of application of legal norms), the subjective component (participants to legal relations concerning the exercise of the right of citizens to participate in public administration of law enforcement: civil society institutions that exercise their subjective rights through the forms provided for by national legislation, and law enforcement agencies that assist in ensuring the exercise of the rights of civil society institutions), functional component (administrative and legal instruments: principles, forms and procedures for exercising the right of civil society institutions to participate in public administration of law enforcement activities, as well as legal guarantees for the exercise of this right). The research reveals the genesis of the legal framework for participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine and proposes to systematize the legal framework for participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine by distinguishing two groups of legal acts: 1) regulatory legal acts which are of a general nature and are binding for the entire system of public authorities in the process of citizens' participation in the administration of public affairs; 2) regulatory legal acts which are part of the law enforcement legislation of Ukraine and the scope of which regulates the interaction of civil society institutions and which are limited solely to the state policy in the field of law enforcement. The fundamental shortcomings of the current state of legal and regulatory framework for participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine are outlined. The author concludes that it is necessary to form a single legal document which would regulate the functioning of civil society and the work of its institutions. International standards of public participation are identified and analyzed. The author's definition of the concept of “international standards of public participation” is formulated, which is considered as the principles and norms of law recognized by the signatory states and enshrined in international legal documents which should form the basis of the activities of these states to promote the participation of citizens and civil society institutions in the formation and implementation of public policy. The classification of international standards in the field of public participation in the law enforcement policy of the state according to the following hierarchy is suggested: 1) basic universal international standards enshrined in the fundamental documents defining the standards of the rule of law, in particular, regarding public participation in state and municipal affairs; 2) international standards of interaction between public authorities and civil society institutions; 3) international standards of the legal status of non-governmental organizations; 4) international standards of interaction between law enforcement agencies and the public. The author characterizes civil society institutions as subjects of administrative law and participants to administrative legal relations in the field of law enforcement policy of the state. The author identifies a key feature of civil society institutions which indicates their specificity and distinguishes them from other private collective subjects of administrative law, namely, the ability to ensure the exercise of the right of citizens to participate in the management of public affairs. The author identifies the features of civil society institutions as subjects of administrative law and participants to administrative legal relations in the field of state law enforcement policy: are created on a voluntary basis; have the organizational unity of a legal entity, independently create management bodies of the organization and are independent from public administration bodies in choosing directions and methods of activity; legalization of activity takes place in accordance with the procedure for state registration of legal entities established by law; act in accordance with the legally registered charter adopted by the organizations themselves; are non-profit organizations, that is, they do not aim to make a profit for its further distribution among participants; have administrative legal capacity and administrative capacity as properties of administrative legal personality of a civil society institution; their participation in administrative legal relations is mediated by the implementation of the public interest, since in their activities they exercise the right of members of the organization to participate in the management of public affairs; the purpose of the activity does not involve the acquisition of political power in the state and participation in elections or other political events; have administrative procedural legal status - the ability of a civil society institution to be a plaintiff in an administrative court; have different organizational and legal forms: public associations, charitable and religious organizations, professional and creative unions, associations and other entities, self-organization bodies, community groups, volunteer organizations, media, etc. The author proposes her own general theoretical division of civil society institutions according to the following criteria: 1) organizational and legal form (public associations; charitable organizations; volunteer organizations; religious organizations; professional and creative unions; bodies of self-organization of the population; media; public associations for the protection of public order; public associations for the protection of the state border); 2) field of activity (general competence - without a clearly defined field of activity; special competence (human rights, youth, public associations, business associations, etc.); 3) the area of activity (all-Ukrainian; local); 4) functions performed in the law enforcement sector (civil society institutions that have a common goal and objectives, are established without any special features in accordance with the legislation of Ukraine; civil society institutions that have a special goal and functions in the law enforcement sector (human rights, law enforcement, charitable, volunteer organizations); 5) availability of public (administrative) powers in the law enforcement sphere (civil society institutions – holders of public powers (public organizations for the protection of public order; public organizations for the protection of the state border); civil society institutions that do not have public (administrative) powers in the law enforcement sphere). The research defines the basic criterion for classification of civil society institutions as participants of administrative legal relations in the field of law enforcement policy of the state, namely, the ability of a civil society institution to exercise administrative influence on law enforcement objects with a view to fulfilling their legally enshrined tasks and functions, i.e. to be the holders of public (administrative) powers in the law enforcement sphere. The content of the administrative and legal status of civil society institutions in the field of law enforcement policy of the state is defined. Depending on the degree of personification, it is proposed to distinguish three types of administrative and legal status of civil society institutions: general, special and particular. The author establishes that the administrative and legal status of civil society institutions in the field of law enforcement policy of the state is a particular administrative and legal status which characterizes a civil society institution through its rights, legal restrictions, obligations and requirements as a subject of administrative law and ensures participation in public relations arising in connection with ensuring the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement by law enforcement agencies. The content of the administrative and legal status of a civil society institution includes: rights, legal restrictions, obligations and requirements. The author's definition of the concept of “legal restrictions of a civil society institution in the field of law enforcement” is formulated, under which it is proposed to understand an individually determined, depending on the administrative legal personality of a civil society institution and the type of organizational and legal form, narrowing of the scope and (or) content of permitted legal behavior of a civil society institution by establishing an obligation to refrain from certain types of behavior in the field of law enforcement, which, in cases stipulated by law, may be enforced by legal liability and/or forced liquidation of a civil society institution by a court decision. It is determined that a requirement as an element of the administrative and legal status of a civil society institution is a unilateral power prescription of a quantitative or qualitative nature which must be implemented by such a public entity as a civil society institution. The author identifies the main requirements for civil society institutions: voluntariness, absence of management by public administration bodies, non-profit nature of activities, and inability to be a political party. It is established that the administrative legal capacity of civil society institutions arises and terminates from the moment of making a relevant entry in the Register of Non-Profit Institutions and Organizations, since the purpose of a civil society institution is not to make a profit. It is determined that the moment of occurrence and termination of administrative capacity of civil society institutions does not coincide in time with the moment of occurrence and termination of legal capacity, since the administrative capacity of a civil society institution in some cases arises after additional actions related to certain administrative procedures. The research analyzes the administrative and legal status of civil society institutions under martial law and the state of emergency, and identifies their specific features. It is concluded that during the operation of these legal regimes, the doctrinal component of the development and functioning of civil society remains stable, while the fundamental, human rights, functional and institutional components may undergo significant changes. The principles of participation of civil society institutions in the field of state law enforcement policy in Ukraine are defined. The author's own definition of the concept of “principles of participation of civil society institutions in the field of state law enforcement policy” is provided, under which it is proposed to understand the most general and stable requirements, objectively determined principles on which the involvement of civil society institutions in the process of formation and implementation of public-power decisions of law enforcement agencies is based with a view to creating a normal functioning of civil society and the state by ensuring that the interests of society are taken into account when achieving the goals of state policy in the field of law enforcement. The author proposes her own classification of the principles of participation of civil society institutions in the field of state law enforcement policy: 1) institutional principles (the principle of priority of human and civil rights and freedoms based on the constitutional principles of the rule of law and legality; the principle of inclusion; the principle of equal opportunities; the principle of inclusiveness); 2) principles of autonomy of civil society and cooperation with law enforcement agencies (principle of self-governance of civil society, principle of independence of civil society institutions, principle of non-interference, principle of partnership); 3) procedural principles (principle of openness and accountability, principle of transparency of public decision-making procedures, principle of consideration of public opinion, principle of sufficient time, principle of mutual responsibility). The scope and content of administrative and legal forms of participation of civil society institutions in the field of state law enforcement policy in Ukraine are determined. The author formulates the author's own definition of the administrative and legal form of participation of civil society institutions, which should be understood as an external expression of actions of civil society institutions in public administration which are defined by administrative and legal norms, and which are carried out within the administrative and legal status of a civil society institution and are aimed at exercising the right of Ukrainian citizens to participate in the management of public affairs. It is proposed to use the classification of forms of public participation according to the levels of participation defined in the European standards of public participation, in particular, access to public information, consultation, dialogue, and partnership. The administrative and legal support for partnership between civil society institutions and law enforcement agencies in Ukraine is analyzed. The author formulates the author's own definition of “partnership”, which is an external relationship in the field of public administration between public administration bodies and the external social environment, personified by civil society institutions, the content of which is voluntary cooperation of the parties on the basis of autonomy, independence, equality and mutual trust in order to achieve a common goal. The author identifies the main features that distinguish partnership from interaction in public administration: 1) partnership takes place within the framework of external relations of public administration between entities which do not belong to the same system – the public administration apparatus; at the same time, interaction is cooperation between entities which are parts of a single public administration apparatus – public authorities and public administration bodies; 2) partnership involves cooperation of the parties on the basis of voluntariness and equality, and interaction takes place in accordance with the norms of Ukrainian legislation and excludes the will of the public administration body in the exercise of its public authority; 3) in the course of interaction, cooperation is usually abstract, administrative, and routine in nature and is implemented within public administration along with other areas and tasks of the public administration body; partnership is built on the basis of trust, which creates open relationships for the realization of a common goal, from which each partner receives an important result. The author identifies the main features of partnership as a form of participation of civil society institutions in the formation and implementation of law enforcement policy: 1) autonomy of civil society institutions and their independence from law enforcement agencies; 2) voluntary cooperation of civil society institutions with law enforcement agencies; 3) a common goal of partnership - creation of a safe society, which equally ensures the interests of civil society and law enforcement agencies; 4) interest in joint problem solving and trust of partners. The author analyzes the current trends of involvement of citizens and civil society institutions in law enforcement policy in foreign countries, and on this basis, four main areas of intensification of public participation in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine are identified: 1) combining the efforts of law enforcement agencies and civil society institutions to combat organized crime, in particular, countering terrorism; 2) strengthening cooperation between law enforcement agencies and the public in combating human trafficking; 3) further partnership in the field of preventing corruption and combating corruption-related crime; 4) creating a secure information space in social networks. The theoretical and practical significance of the results obtained resides in the fact that the provisions set forth in the thesis have been applied and may be used in the further research, lawmaking, law enforcement, as well as in the educational process and public activities. Описание: Пилип В. В. Адміністративно-правовий механізм участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні: доктринальні положення: дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право / Пилип Вікторія Василівна. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2024. - 586 с.

2024-01-01T00:00:00Z Сербин, Р.А. Serbyn, R.A. https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/8016 2024-08-08T08:20:13Z 2016-01-01T00:00:00Z

Название: Публічно-правове адміністрування благодійництва в Україні: дисертація Авторы: Сербин, Р.А.; Serbyn, R.A. Краткий осмотр (реферат): У дисертації здійснено комплексне та системне дослідження публічно-правового регулювання благодійництва в Україні. Проаналізовано методологію дослідження публічного адміністрування благодійництва в Україні. Розкрито генезис становлення та розвитку цього інституту й еволюцію теоретичних підходів до сутності детермінанти «благодійництво». Охарактеризовано контроль та нагляд за благодійною діяльністю, адміністративну й інші види відповідальності за порушення відповідного регулятивного законодавства. Розглянуто міжнародний досвід публічного адміністрування благодійництва, його спільні та відмінні риси з державною політикою, законодавством і практикою на національному рівні. This dissertation contains the integrating and systematic research of public law administration of charity in Ukraine. Research methodology of public law administration of charity institute in Ukraine has been analyzed. Control and supervision of charity as well as administrative and other kinds of responsibility for violation of legislation which regulates such activity have been characterized. The international experience of public law administration of charity has been considered along with its common and different features to government policy, legislation and national practice. Описание: Сербин Р. А. Публічно-правове адміністрування благодійництва в Україні: дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право / Сербин Руслан Андрійович. – Харків: Харківський національний університет внутрішніх справ, 2016. - 433 с.

2016-01-01T00:00:00Z Гуцуляк, О.А. Hutsuliak, O.A. https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/7908 2024-07-18T09:28:59Z 2024-01-01T00:00:00Z

Название: Адміністративно-правове регулювання превентивної діяльності підрозділів національної поліції щодо забезпечення безпеки територіальних громад в Україні: дисертація Авторы: Гуцуляк, О.А.; Hutsuliak, O.A. Краткий осмотр (реферат): У дисертації проведено комплексний адміністративно-правовий аналіз розвитку Національної поліції України та місцевого самоврядування, з особливим акцентом на реформах, що спрямовані на підвищення ефективності правозастосування та розвитку самоврядних інституцій в Україні. В дослідженні аналізується, як історичні зміни у правовому регулюванні вплинули на сучасний стан правоохоронних органів та їх взаємодію з громадськістю і територіальними громадами. Робота включає три основні розділи: історичний огляд розвитку Національної поліції, аналіз сучасного стану її діяльності та місцевого самоврядування, та рекомендації щодо подальшого вдосконалення взаємодії між поліцією та місцевими громадами. Особлива увага приділяється впливу міжнародних стандартів на правову практику в Україні та ролі місцевого самоврядування у забезпеченні публічної безпеки. Дисертація висвітлює, як правові ініціативи та зміни у законодавстві впливали на формування поліцейських структур і методи їх роботи, включаючи розширення повноважень і засобів взаємодії з населенням. Розкрито проблеми та виклики, з якими зіткнулася поліція в процесі реформ та модернізації, та подано аналіз впливу цих процесів на загальну стабільність і безпеку в країні. Здійснено ґрунтовний аналіз ґенези становлення та розвитку органів місцевого самоврядування і поліцейських структур в Україні крізь призму забезпечення безпеки територіальних громад. Виявлено історично детерміновані ознаки самоврядного характеру правоохоронної діяльності, що слугували запорукою її ефективності. Акцентовано на необхідності врахування цього досвіду в ході муніципальної та поліцейської реформ. Сформульовано авторську дефініцію «безпека територіальної громади» як динамічної системи забезпечення захищеності первинного суб’єкта місцевого самоврядування від загроз його самореалізації, розвитку та реалізації прав й інтересів. Розкрито комплексну правову природу адміністративно-правового статусу підрозділів превенції поліції у забезпеченні цієї безпеки, обґрунтовано доцільність його структурування за цільовим, структурно-організаційним та компетенційнофункціональним блоками. Окреслено особливості адміністративно-правового регулювання діяльності дільничних офіцерів поліції та поліцейських офіцерів громади як комплексного правового інституту забезпечення публічної безпеки у співпраці з територіальними громадами. Підкреслено його динамічний характер та вказано на необхідність перманентної адаптації до викликів сьогодення на засадах сервісно-партнерської моделі «Community Policing». Детально проаналізовано сучасну проблематику профілактичної діяльності підрозділів ювенальної превенції в умовах воєнного стану. Констатовано суттєве ускладнення реалізації прав дитини та зниження ефективності існуючих механізмів їх захисту. Аргументовано доцільність розробки та законодавчого закріплення комплексної стратегії профілактики правопорушень серед дітей, розширення компетенції ювенальної превенції, вдосконалення її кадрового, матеріальнотехнічного забезпечення та міжвідомчої взаємодії з урахуванням найкращих світових практик. Наголошено на необхідності імплементації захисту прав дітей до політики національної безпеки, розробки спеціального протоколу дій державних інституцій в умовах збройного конфлікту. На підставі виявлених недоліків та колізій правового регулювання обґрунтовано пропозиції щодо розширення повноважень та підвищення інституційної спроможності підрозділів ювенальної превенції, посилення профілактики наркоманії та протидії втягненню неповнолітніх у злочинну діяльність, вдосконалення механізмів запобігання домашньому насильству, особливо стосовно дітей та в умовах воєнного стану, забезпечення належного інформування про спеціальні заходи щодо кривдників. Системно обґрунтовано, що ефективна взаємодія між поліцією та органами місцевого самоврядування є визначальною детермінантою безпеки територіальних громад. Запропоновано законодавчо унормувати порядок такої взаємодії, закріпивши її форми, методи та процедури. Доведено доцільність законодавчої регламентації муніципальних поліцейських формувань, визначення їх правового статусу, завдань, повноважень, фінансування та механізмів взаємодії з Національною поліцією. Розроблено комплекс змін до чинного законодавства, спрямованих на імплементацію сервісно-партнерської моделі взаємодії поліції з громадою. Вони охоплюють врегулювання співпраці під час масових заходів, реалізації безпекових програм, діяльності громадських формувань з охорони правопорядку, розширення форм громадського контролю. Запропоновано усунення колізій у механізмі висловлення недовіри керівникам поліції. Концептуально обґрунтовано доцільність розробки та прийняття базового Закону України «Про партнерство поліції і громади». Розкрито його ключові положення: цілі та принципи партнерства, дефініції безпекових потреб громади і поліцейської послуги, механізми взаємодії та комунікації, повноваження керівників поліції щодо партнерства, напрями сприяння муніципалітетів, нормативне закріплення рівня довіри населення як основного критерію оцінки ефективності поліції. Зазначено, що імплементація цієї моделі вимагатиме системних змін до суміжних законодавчих актів. Резюмовано, що розбудова партнерства поліції та громади на якісно новому рівні є стратегічним пріоритетом реформування правоохоронної системи України. Розроблені законодавчі новації покликані створити комплексний правовий фундамент для реалізації сервісно-партнерської моделі. Водночас, наголошено, що їх практичне втілення потребуватиме консолідованих зусиль держави, поліції та інститутів громадянського суспільства, трансформації філософії поліцейської діяльності. Лише системний підхід здатен забезпечити досягнення кінцевої мети партнерства - побудови безпечного суспільства, в якому поліція і громада виступають єдиною командою для забезпечення сталого розвитку та реалізації спільних інтересів. The dissertation provides a comprehensive administrative and legal analysis of the development of the National Police of Ukraine and local self-government, with a particular emphasis on reforms aimed at improving law enforcement efficiency and developing self-governing institutions in Ukraine. The study analyzes how historical changes in legal regulation have influenced the current state of law enforcement agencies and their interaction with the public and territorial communities. The work includes three main sections: a historical overview of the development of the National Police, an analysis of the current state of its activities and local selfgovernment, and recommendations for further improving the interaction between the police and local communities. Special attention is paid to the impact of international standards on legal practice in Ukraine and the role of local self-government in ensuring public safety. The dissertation highlights how legal initiatives and changes in legislation have influenced the formation of police structures and their working methods, including the expansion of powers and means of interaction with the population. The problems and challenges faced by the police in the process of reforms and modernization are revealed, and an analysis of the impact of these processes on the overall stability and security in the country is presented. A thorough analysis of the genesis of the formation and development of local selfgovernment bodies and police structures in Ukraine through the prism of ensuring the security of territorial communities has been carried out. Historically determined signs of the self-governing nature of law enforcement activities, which served as a guarantee of its effectiveness, have been identified. Emphasis is placed on the need to take this experience into account during municipal and police reforms. The author’s definition of «security of the territorial community» as a dynamic system of ensuring the protection of the primary subject of local self-government from threats to its self-realization, development and realization of rights and interests is formulated. The complex legal nature of the administrative and legal status of police prevention units in ensuring this security is revealed, the expediency of its structuring according to the target, structural-organizational and competence-functional blocks is substantiated. The peculiarities of the administrative and legal regulation of the activities of district police officers and community police officers as a complex legal institution for ensuring public safety in cooperation with territorial communities are outlined. Its dynamic nature is emphasized and the need for permanent adaptation to the challenges of today on the basis of the service-partnership model «Community Policing» is indicated. The current issues of preventive activities of juvenile prevention units in the conditions of martial law are analyzed in detail. A significant complication of the realization of children’s rights and a decrease in the effectiveness of existing mechanisms for their protection have been stated. The expediency of developing and legislatively enshrining a comprehensive strategy for the prevention of offenses among children, expanding the competence of juvenile prevention, improving its personnel, material and technical support and interdepartmental cooperation, taking into account the best world practices, is argued. The need to implement the protection of children’s rights in the national security policy and develop a special protocol for the actions of state institutions in conditions of armed conflict was emphasized. Based on the identified shortcomings and conflicts of legal regulation, proposals are substantiated regarding the expansion of powers and increasing the institutional capacity of juvenile prevention units, strengthening the prevention of drug addiction and counteracting the involvement of minors in criminal activities, improving mechanisms for preventing domestic violence, especially against children and in conditions of martial law, ensuring proper informing about special measures regarding offenders. It is systematically substantiated that effective interaction between the police and local self-government bodies is a determining factor in the security of territorial communities. It is proposed to legislate the procedure for such interaction, fixing its forms, methods and procedures. The expediency of legislative regulation of municipal police formations, determining their legal status, tasks, powers, financing and mechanisms of interaction with the National Police has been proved. A set of changes to the current legislation has been developed aimed at implementing a service-partnership model of police-community interaction. They cover the regulation of cooperation during mass events, the implementation of security programs, the activities of public formations for the protection of law and order, and the expansion of forms of public control. The elimination of conflicts in the mechanism of expressing no confidence in police chiefs is proposed. The expediency of developing and adopting the basic Law of Ukraine «On PoliceCommunity Partnership» is conceptually substantiated. Its key provisions are revealed: goals and principles of partnership, definitions of community security needs and police services, mechanisms of interaction and communication, powers of police chiefs regarding partnership, directions of assistance to municipalities, normative consolidation of the level of public trust as the main criterion for evaluating police effectiveness. It is noted that the implementation of this model will require systemic changes to related legislative acts. It is summarized that building police-community partnerships at a qualitatively new level is a strategic priority for reforming the law enforcement system of Ukraine. The developed legislative innovations are designed to create a comprehensive legal foundation for the implementation of the service-partner model. At the same time, it was emphasized that their practical implementation will require consolidated efforts of the state, police and civil society institutions, transformation of the philosophy of policing. Only a systematic approach can ensure the achievement of the ultimate goal of partnership - building a safe society in which the police and the community act as a single team to ensure sustainable development and the realization of common interests Описание: Гуцуляк О.А. Адміністративно-правове регулювання превентивної діяльності підрозділів національної поліції щодо забезпечення безпеки територіальних громад в Україні: дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 ‒ Право / Гуцуляк Ольга Анатоліївна. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2024. - 228 с.

2024-01-01T00:00:00Z