https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/20 Law sciences 2026-08-23T23:42:50Z https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9707 Название: Communication as a means of influence on public opinion regarding the assessment of the National Police activities Авторы: Бондаренко, В.А.; Bondarenko, V.A.; ORCID ID: 0000-0003-2326-4394 Краткий осмотр (реферат): The article examines communication as a means of influencing public opinion regarding the assessment of the National Police activities. The Roadmap on the Rule of Law in the context of Ukraine’s accession to the European Union under Cluster 1 «Fundamentals of the EU Accession Process» provides for reforming the National Police activities with a focus on increasing public trust in the police. One way to strengthen police cooperation with civil society institutions and citizens is to communicate between representatives of the National Police and relevant departments to align police activities with the public need to ensure public safety and order under the legal framework of martial law. This determines the relevance of the research topic. The object of the study is the social relations in the field of communication between departments and officials of the National Police and citizens and civil society institutions in the context of the National Strategy for the Promotion of Civil Society Development in Ukraine for 2021–2026. The subject matter of the study is the legal provisions that regulate communication between the police and civil society institutions. The article analyses the impact of public opinion regarding police activities on the effectiveness of the performance of police duties under the legal regime of martial law, as well as the means and methods of communication of the National Police departments and officials to create a positive public opinion of police activities. Under martial law, the issue of effective communication between departments and officials of the National Police takes on significant importance, requiring the use of new forms and methods of informing the public. It is noted that national legislation lacks provisions setting out possible courses of action when assessing public opinion, particularly in the event of positive or negative public opinion, and, consequently, the effectiveness of the forms and methods of communication used. It is important to counter russia’s information expansion. У статті розглянуто комунікацію як напрям впливу на громадську думку щодо оцінки діяльності Національної поліції. Дорожня карта з питань верховенства права у контексті вступу України до Європейського Союзу за кластером 1 «Основи процесу вступу до ЄС» передбачає реформування діяльності Національної поліції з погляду на посилення довіри громадян до діяльності поліції. Одним із напрямів посилення взаємодії поліції з інститутами громадянського суспільства та громадянами є комунікації представників Національної поліції, відповідних підрозділів з питань відповідності діяльності поліції суспільним потребам забезпечення публічної безпеки та порядку в умовах правового режиму воєнного стану. Зазначене зумовлює актуальність теми дослідження. Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері комунікації підрозділів і посадових осіб Національної поліції з громадянами та інститутами громадянського суспільства у контексті Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2021–2026 роки. Предметом дослідження є правові норми, які регулюють комунікацію поліції і інститутів громадянського суспільства. Проаналізовано вплив інституту громадської думки про діяльність поліції на ефективність службової діяльності Національної поліції в умовах правового режиму воєнного стану та засоби і способи комунікації підрозділів Національної поліції та посадових осіб з метою формування позитивної громадської думки щодо діяльності поліції. У зв’язку з тим, що у разі введення на всій території України воєнного чи надзвичайного стану оцінка на загальнодержавному рівні тимчасово не проводиться питання ефективної комунікацію підрозділів і посадових осіб Національної поліції набирають суттєвого значення, що вимагає застосування нових форм і методів інформування населення. Вказано, що у національному законодавстві відсутні норми, що вказують на можливі варіанти дій при оцінці громадської думки, зокрема при позитивній або негативній громадській думці та, відповідно, ефективності форм і методів комунікації, які застосовуються. Важливим є протидія інформаційній експансії росії. Описание: Bondarenko V.A. Communication as a means of influence on public opinion regarding the assessment of the National Police activities / Bondarenko Viktoriia // Visegrad Journal on Human Rights. - 2026. - № 1. - Pp. 22-28. - DOI: https://doi.org/10.61345/1339-7915.2026.1.3 2026-01-01T00:00:00Z https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9704 Название: Комунікація поліції та інститутів громадянського суспільства Авторы: Бондаренко, В.А.; Bondarenko, V.A.; ORCID ID: 0000-0003-2326-4394 Краткий осмотр (реферат): У статті розглянуто особливості комунікації поліції та інститутів громадянського суспільства. Актуальність теми зумовлена необхідністю підвищення ефективності розв’язання покладених на поліцію завдань забезпечення публічної безпеки та правопорядку в умовах правового режиму воєнного стану, потребою у нових доктринальних підходах, що відображають сучасний рівень знань про громадянське суспільство, його взаємодію з державою. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, зумовлені комунікацією між поліцією та інститутами громадянського суспільства у зв’язку з організацією та здійсненням взаємодії. Предметом виступають правові засади та організація комунікації поліції з інститутами громадянського суспільства. Методологічну основу дослідження складають формально-юридичні, структурно-функціональні, історико-правові, порівняльно- правові методи наукового пізнання соціально-правових явищ. Для комунікації поліції з інститутами громадянського суспільства є об’єктивні підстави – це взаємний інтерес у забезпеченні законності та правопорядку. Комунікація поліції з інститутами громадянського суспільства – це особлива правова форма здійснення встановлених законом повноважень поліції щодо досягнення спільної з громадянським суспільством мети, а також особливий метод правозастосовної діяльності поліції. Визначено організаційно-структурні аспекти комунікації поліції та інститутів громадянського суспільства, зокрема: мотиваційно-цільовий, спрямований на забезпечення публічної безпеки; морально-психологічний, що реалізується у вигляді активності, цілеспрямованості спільних дій у протидії злочинності; соціально-орієнтований, який полягає у бажанні домагатися цілей щодо забезпечення рівня і якості життя; предметно-діяльний, пов’язаний з набуттям знань, досвіду, методів професійної та суспільної протидії злочинній діяльності; духовно-моральний, пов’язаний з вихованням моральної подоби людини, почуттям відповідальності перед суспільством, активної громадянської позиції; формування єдиного соціокультурного простору, в якому різноманітні професійні та суспільні практики є відкритими та доступними. The article examines communication features between the police and civil society institutions. The relevance of the topic is determined by the need to enhance the effectiveness of the police in ensuring public safety and law and order under martial law, as well as the necessity to develop updated doctrinal approaches reflecting the current state of knowledge regarding civil society and its interaction with the State. The object of the study comprises social relations arising from communication between the police and civil society institutions in the context of organising and implementing their interaction. The subject of the study is the legal framework and organisational foundations of such communication. The methodological basis of the research includes formal-legal, structural-functional, historical-legal, and comparative-legal methods for the scientific cognition of socio-legal phenomena. There are objective grounds for communication between the police and civil society institutions, namely their mutual interest in ensuring legality and maintaining law and order. Communication between the police and civil society institutions is a special legal form of exercising the police powers established by law to achieve common goals with civil society, as well as a particular method of law enforcement activity. The organisational and structural aspects of communication between the police and civil society institutions are identified as follows: motivational and goal-oriented, aimed at ensuring public safety; moral and psychological, realised through active, purposeful joint efforts to combat crime; socially oriented, focused on achieving objectives related to maintaining standards and quality of life; subjectoriented, associated with the acquisition of knowledge, experience, and methods of professional and social counteraction to criminal activity; spiritual and moral, aimed at fostering moral character, social responsibility, and active citizenship; the formation of a unified sociocultural space in which various professional and social practices are open and accessible. Описание: Бондаренко В.А. Комунікація поліції та інститутів громадянського суспільства / Бондаренко В.А. // Аналітично-порівняльне правознавство. - 2026. - Випуск 2.- Частина 2. - С. 69-73. 2026-01-01T00:00:00Z https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9701 Название: Відповідальність за пособництво державі-агресору за кримінальним правом України: дисертація Авторы: Ковальчук, М.Р.; Hyrych, O.S. Краткий осмотр (реферат): У результаті комплексного дослідження кримінальної відповідальності за пособництво державі-агресору, передбаченої статтею 111-2 Кримінальний кодекс України, сформовано цілісне бачення теоретичних засад, нормативної конструкції, проблем кваліфікації та караності відповідного складу кримінального правопорушення, а також його місця у системі кримінально-правового захисту основ національної безпеки України в умовах триваючої збройної агресії. Узагальнення результатів, отриманих у межах трьох розділів роботи, дає підстави для формулювання таких системних висновків. Стан наукової розробки проблеми характеризується високою інтенсивністю, але концептуальною незавершеністю. Запровадження статті 111-2 КК України стало реакцією законодавця на трансформацію форм співпраці з державою-агресором після початку повномасштабної фази збройної агресії. Упродовж 2022-2024 років у науковому середовищі сформувався значний масив публікацій, присвячених аналізу новели. Водночас ці дослідження переважно мають фрагментарний і догматичний характер, зосереджуючись на елементах складу кримінального правопорушення та питаннях відмежування від суміжних норм. Попри інтенсивність наукового обговорення, єдності щодо правової природи статті 111-2 КК, меж її застосування та співвідношення з іншими складами злочинів проти основ національної безпеки не досягнуто. Це свідчить про перехідний стан доктринального осмислення відповідної норми та необхідність подальшого системного узагальнення. Поява статті 111-2 КК України є проявом диференціації кримінальної відповідальності, а не класичної криміналізації нової поведінки. Аналіз ознак криміналізації дозволяє дійти висновку, що поведінка, пов’язана з наданням допомоги іноземній державі у підривній діяльності проти України, вже була охоплена положеннями про державну зраду. Відтак запровадження окремої норми не означає встановлення відповідальності за якісно новий вид суспільно небезпечного діяння. Йдеться про нормативне виокремлення окремих форм сприяння державі-агресору з метою більш гнучкої оцінки їх суспільної небезпечності, розширення кола суб’єктів та уточнення санкцій. Соціальна обумовленість цієї норми полягає у зміні політико-правових акцентів у період воєнного стану та прагненні держави адаптувати кримінально-правові механізми до нових форм внутрішніх загроз. Об’єкт пособництва державі-агресору має комплексний характер і зосереджується передусім на воєнній безпеці як складовій національної безпеки. Методологічно виправданим є розуміння об’єкта складу як охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин. Родовим об’єктом є відносини у сфері забезпечення національної безпеки, тоді як безпосереднім – воєнна безпека, що охоплює обороноздатність, військову спроможність та здатність держави протидіяти збройній агресії. Водночас залежно від конкретної форми діяння можуть порушуватися й додаткові факультативні об’єкти – життя і здоров’я осіб, власність, громадська безпека, функціонування органів державної влади чи критичної інфраструктури. Такий багатовекторний характер суспільної небезпечності обумовлює підвищену цінність об’єкта та виправдовує суворість санкції, але водночас вимагає високого рівня правової визначеності. Законодавча конструкція об’єктивної сторони є формальною, превентивною за своєю природою, але містить ризики розширеного тлумачення. Склад кримінального правопорушення сконструйовано як формальний: для настання відповідальності достатнім є сам факт вчинення передбачених дій без необхідності доведення конкретних шкідливих наслідків. Такий підхід відповідає завданню запобігання загрозам на ранніх стадіях. Водночас використання оціночних категорій, зокрема поняття «підтримка» чи «інша допомога», створює небезпеку надмірно широкого тлумачення. Відсутність чітких критеріїв істотності або мінімального порогу суспільної небезпечності може призводити до криміналізації діянь, що не становлять реальної загрози воєнній безпеці. Тому підвищення якості нормативної техніки та конкретизація диспозиції є об’єктивною потребою подальшого вдосконалення законодавства. Особливості суб’єкта та суб’єктивної сторони формують ключові розмежувальні критерії та водночас породжують складнощі доказування. Суб’єкт визначений як загальний із негативною ознакою – виключення громадян держави-агресора. Така модель спрямована на притягнення до відповідальності осіб, які перебувають у правовому зв’язку з Україною або діють на її території. Разом із тим абсолютне виключення всіх громадян держави-агресора не є беззаперечним і може потребувати уточнення. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом та спеціальною метою завдання шкоди Україні. Саме наявність цілеспрямованої антидержавної орієнтації відмежовує пособництво від інших суміжних складів. Проте встановлення такої мети у практичній площині пов’язане з істотними труднощами, особливо в умовах окупації, коли поведінка особи може бути зумовлена примусом, страхом або міркуваннями виживання. Отже, проблема доказування умислу та добровільності набуває особливої ваги для забезпечення справедливості кримінального переслідування. Співвідношення статті 111-2 із нормами про державну зраду та колабораційну діяльність характеризується елементами колізійності та нормативного дублювання. Перетин ознак із положеннями про державну зраду та колабораційну діяльність зумовлює складні проблеми кваліфікації. У низці випадків однакові фактичні обставини можуть підпадати під декілька норм із різними санкціями, що ставить під загрозу принцип правової визначеності та пропорційності. Застосування формальних правил конкуренції не усуває змістовних суперечностей. Відсутність універсальних критеріїв розмежування підвищує ризик неоднакової судової практики. Тому системний перегляд співвідношення норм розділу І Особливої частини КК України є необхідною умовою внутрішньої узгодженості кримінального законодавства. Караність пособництва державі-агресору загалом відповідає підвищеній суспільній небезпечності діяння, проте потребує корекції з огляду на принцип індивідуалізації. Віднесення діяння до категорії особливо тяжких злочинів та встановлення суворого основного покарання у виді позбавлення волі від десяти до дванадцяти років є виправданим з огляду на характер посягання на воєнну безпеку. Водночас обов’язковість додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не завжди узгоджується з принципом індивідуалізації. Санкційна асиметрія у співвідношенні з іншими злочинами проти основ національної безпеки також свідчить про потребу системного перегляду шкали покарань для забезпечення пропорційності та логічної узгодженості кримінально-правової політики. Дослідження виявило істотні прогалини у кримінологічному, емпіричному та компаративному вимірах проблеми. Незважаючи на активність доктринальних досліджень, недостатньо розкритими залишаються соціальні детермінанти пособництва державі-агресору, психологічні механізми залучення до співпраці з ворогом, вплив умов окупації на формування поведінкових моделей. Бракує систематизованих узагальнень судової практики щодо тенденцій кваліфікації та призначення покарання. Обмеженим є й аналіз зарубіжного досвіду кримінальноправового реагування на співпрацю з окупаційними режимами. Розвиток емпіричних та компаративних досліджень є необхідним для формування обґрунтованої та збалансованої моделі кримінально-правового впливу. Подальше вдосконалення законодавства має здійснюватися шляхом системної уніфікації норм про злочини проти основ національної безпеки. Ефективність кримінально-правового реагування залежить від внутрішньої узгодженості законодавства. Необхідним є уточнення диспозицій із дотриманням принципу правової визначеності, конкретизація оціночних понять, чітке нормативне розмежування суміжних складів, а також перегляд санкцій із позицій пропорційності. Важливу роль у забезпеченні єдності правозастосування повинні відігравати узагальнення судової практики та формування стабільних правових позицій найвищої судової інстанції. Сформована кримінально-правова модель відповідальності за пособництво державі-агресору відіграє ключову роль у захисті української державності, але потребує подальшого концептуального осмислення. Стаття 111-2 КК України стала важливим інструментом протидії внутрішнім проявам сприяння зовнішній агресії. Її значення полягає у превентивному характері, розширенні кола суб’єктів та можливості диференційованої оцінки форм допомоги ворогу. Водночас збереження балансу між інтересами національної безпеки та правами людини вимагає чіткості, передбачуваності та пропорційності кримінально-правових механізмів. Лише за умов поєднання науково обґрунтованого законодавчого вдосконалення, сталої судової практики та дотримання принципів законності й справедливості можливо забезпечити стабільну, внутрішньо узгоджену та ефективну модель кримінально-правового захисту України в умовах триваючої збройної агресії. As a result of a comprehensive study of criminal liability for aiding an aggressor state, as provided for in Article 111-2 of the Criminal Code of Ukraine, a holistic view of the theoretical foundations, normative construction, problems of qualification and punishability of the relevant criminal offense, as well as its place in the system of criminal law protection of the foundations of Ukraine's national security in the context of ongoing armed aggression. A summary of the results obtained in the three sections of the work provides grounds for formulating the following systemic conclusions. The state of scientific development of the problem is characterized by high intensity but conceptual incompleteness. The introduction of Article 111-2 of the Criminal Code of Ukraine was the legislator's response to the transformation of forms of cooperation with the aggressor state after the start of the full-scale phase of armed aggression. Between 2022 and 2024, a significant body of publications devoted to the analysis of the novelty was formed in the scientific community. At the same time, these studies are predominantly fragmentary and dogmatic in nature, focusing on the elements of a criminal offense and issues of demarcation from related norms. Despite the intensity of scientific discussion, no consensus has been reached on the legal nature of Article 111-2, the limits of its application, and its relationship to other crimes against national security. This indicates a transitional state of doctrinal understanding of the relevant norm and the need for further systematic generalization. The appearance of Article 111-2 of the Criminal Code of Ukraine is a manifestation of the differentiation of criminal liability, rather than the classic criminalization of new behavior. An analysis of the signs of criminalization leads to the conclusion that behavior related to providing assistance to a foreign state in subversive activities against Ukraine was already covered by the provisions on high treason. Therefore, the introduction of a separate provision does not mean establishing liability for a qualitatively new type of socially dangerous act. It is about the normative separation of certain forms of assistance to an aggressor state in order to more flexibly assess their social danger, expand the circle of subjects, and clarify sanctions. The social conditioning of this provision lies in the change in political and legal priorities during the period of martial law and the state's desire to adapt criminal law mechanisms to new forms of internal threats. The object of aiding an aggressor state is complex in nature and focuses primarily on military security as a component of national security. Methodologically, it is justified to understand the object of the composition as social relations protected by criminal law. The generic object is relations in the sphere of national security, while the immediate object is military security, which encompasses the state's defense capability, military capability, and ability to counter armed aggression. At the same time, depending on the specific form of the act, additional optional objects may be violated — the life and health of individuals, property, public safety, the functioning of state authorities or critical infrastructure. This multi-vector nature of public danger determines the increased value of the object and justifies the severity of the sanction, but at the same time requires a high level of legal certainty. The legislative construction of the objective side is formal and preventive in nature, but carries the risk of broad interpretation. The composition of the criminal offense is constructed as formal: for liability to arise, the mere fact of committing the acts provided for is sufficient, without the need to prove specific harmful consequences. This approach is consistent with the goal of preventing threats at an early stage. At the same time, the use of evaluative categories, in particular the concepts of “support” or “other assistance,” creates the danger of overly broad interpretation. The absence of clear criteria for materiality or a minimum threshold of public harm. The absence of clear criteria for materiality or a minimum threshold for public danger may lead to the criminalization of acts that do not pose a real threat to military security. Therefore, improving the quality of regulatory techniques and specifying the disposition is an objective requirement for further improvement of legislation. The characteristics of the subject and the subjective side form key distinguishing criteria and, at the same time, give rise to difficulties in proving the case. The subject is defined as general with a negative feature — the exclusion of citizens of the aggressor state. This model is aimed at bringing to justice persons who are in a legal relationship with Ukraine or act on its territory. At the same time, the absolute exclusion of all citizens of the aggressor state is not unquestionable and may need to be clarified. The subjective side is characterized by direct intent and a specific goal of causing harm to Ukraine. It is the presence of a purposeful anti-state orientation that distinguishes aiding and abetting from other related offenses. However, establishing such an objective in practice is associated with significant difficulties, especially in conditions of occupation, when a person's behavior may be determined by coercion, fear, or considerations of survival. Therefore, the problem of proving intent and voluntariness becomes particularly important for ensuring the fairness of criminal prosecution. The relationship between Article 111-2 and the provisions on high treason and collaboration is characterized by elements of conflict and regulatory duplication. The overlap between the characteristics of high treason and collaboration causes complex problems of classification. In a number of cases, the same factual circumstances may fall under several provisions with different sanctions, which jeopardises the principles of legal certainty and proportionality. The application of formal rules of competition does not eliminate substantive contradictions. The absence of universal criteria for differentiation increases the risk of inconsistent judicial practice. Therefore, a systematic review of the relationship between the provisions of Section I of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine is a necessary condition for the internal consistency of criminal legislation. The punishment for aiding an aggressor state generally corresponds to the increased social danger of the act, but needs to be adjusted in view of the principle of individualisation. Classifying the act as a particularly serious crime and establishing a severe basic punishment in the form of imprisonment for ten to twelve years is justified given the nature of the threat to military security. At the same time, the mandatory nature of additional punishment in the form of deprivation of the right to hold certain positions or engage in certain activities is not always consistent with the principle of individualization. The asymmetry of sanctions in relation to other crimes against national security also indicates the need for a systematic review of the scale of penalties to ensure proportionality and logical consistency in criminal law policy. The study revealed significant gaps in the criminological, empirical, and comparative dimensions of the problem. Despite active doctrinal research, the social determinants of aiding an aggressor state, the psychological mechanisms of involvement in cooperation with the enemy, and the impact of occupation conditions on the formation of behavioral patterns remain insufficiently explored. There is a lack of systematic generalizations of judicial practice regarding trends in qualification and sentencing. The analysis of foreign experience in criminal law responses to cooperation with occupation regimes is also limited. The development of empirical and comparative studies is necessary for the formation of a sound and balanced model of criminal law enforcement. Further improvement of legislation should be carried out through systematic unification of norms on crimes against national security. The effectiveness of criminal law response depends on the internal consistency of legislation. It is necessary to clarify the provisions in accordance with the principle of legal certainty, specify evaluative concepts, clearly distinguish between related offences, and review sanctions from the perspective of proportionality. The generalization of judicial practice and the formation of stable legal positions of the highest court should play an important role in ensuring the unity of law enforcement. The established criminal law model of liability for aiding an aggressor state plays a key role in protecting Ukrainian statehood, but requires further conceptual elaboration. Article 111-2 of the Criminal Code of Ukraine has become an important tool for countering internal manifestations of aiding external aggression. Its significance lies in its preventive nature, the expansion of the circle of subjects, and the possibility of a differentiated assessment of forms of assistance to the enemy. At the same time, maintaining a balance between national security interests and human rights requires clarity, predictability, and proportionality of criminal law mechanisms. Only through a combination of scientifically sound legislative improvements, consistent judicial practice, and adherence to the principles of legality and justice is it possible to ensure a stable, internally consistent, and effective model of criminal law protection for Ukraine in the context of ongoing armed aggression. Описание: Ковальчук М.Р. Відповідальність за пособництво державі-агресору за кримінальним правом України: дисертація на здобуття освітньо-наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 - Право / Ковальчук Микола Романович. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. - 217 с. 2026-01-01T00:00:00Z https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9700 Название: Кримінально-правова охорона енергетичної безпеки України: дисертація Авторы: Гирич, О.С.; Hyrych, O.S. Краткий осмотр (реферат): Дисертацію присвячено комплексному дослідженню теоретичних і практичних засад кримінально-правової охорони енергетичної безпеки України в умовах трансформації енергетичного сектору, збройної агресії та інтеграції до європейського правового простору. У роботі здійснено системний аналіз енергетичної безпеки як складової національної безпеки держави, визначено її кримінально-правові виміри та окреслено місце відповідних норм у системі Особливої частини Кримінального кодексу України. Кримінально-правова охорона енергетичної безпеки України мала вагоме значення для забезпечення національної безпеки упродовж усього періоду існування незалежної України, проте в умовах збройної агресії ця сфера стала максимально значущою. Попри низку кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за посягання на об’єкти енергетики в положеннях КК України, вважати їх кримінально-правове регулювання оптимальним немає підстав. Відповідно, дослідження ґрунтується на комплексному аналізі системи кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за посягання на об’єкти енергетики у різних їх проявах. У дисертації проаналізовано стан дослідження відповідальності за посягання на енергетичну безпеку України, а також сутність енергетичної безпеки, виявлено елементи цього феномену та визначено норми Кримінального кодексу України, які забезпечують кримінально-правову охорону відповідних елементів енергетичної безпеки. Здійснено характеристику складів кримінальних правопорушень, що посягають на енергетичну безпеку України, визначено проблеми та перспективи удосконалення законодавства щодо відповідальності за посягання у цій сфері. У вступі дисертації обґрунтовано вибір теми дослідження, визначено його мету та завдання, наведено використані методи, окреслено наукову новизну отриманих результатів. У першому розділі здійснено узагальнення стану наукової розробленості проблеми кримінально-правової охорони енергетичної безпеки України у правовій доктрині з метою виявлення дискусійних аспектів, щодо яких немає одностайності у підходах, а також щодо яких простежується різноманітність позицій і неоднозначність їх інтерпретації. Аналіз доктринальних напрацювань з цієї тематики засвідчив, що, попри активну наукову розробку проблематики безпеки загалом, слід констатувати недостатню кількість фундаментальних досліджень, спеціально присвячених саме енергетичній безпеці як самостійному явищу. У науковому дискурсі більшість праць зосереджена на питаннях екологічної, економічної, публічної, політичної, соціальної безпеки та кібербезпеки, або ж національна безпека аналізується інтегровано – як цілісна система взаємопов’язаних елементів без виокремлення її енергетичної складової. Водночас дослідження проблем енергетичної безпеки у правовому (надто в кримінально-правовому) вимірі залишається фрагментарним, що істотно ускладнює комплексне опрацювання окресленого в дисертації предмета. Дефіцит спеціалізованих праць у галузі права зумовлює необхідність поглибленого теоретичного осмислення та формування належної наукової бази для подальшого розвитку цього напряму. Обґрунтовано, що через недостатність системних досліджень, присвячених кримінально-правовому забезпеченню охорони енергетичної безпеки держави як складової національної безпеки України, постає необхідність звернення до різнопланових наукових джерел задля глибшого осмислення відповідної категорії суспільно небезпечних посягань. Водночас ґрунтовний аналіз будь-якого кримінально-правового феномену неможливий без базових теоретичних концепцій та доктринальних підходів. Саме такі загальні положення становлять методологічне підґрунтя дослідження, виконують роль орієнтира й визначають вектор подальших наукових пошуків. Встановлено, що в кримінальному законодавстві України не передбачено норм, які б конкретно встановлювали відповідальність за посягання на енергетичну безпеку. Водночас у Кримінальному кодексі містяться окремі статті, що передбачають відповідальність за правопорушення у певних сегментах енергетичної сфери, хоча й не формують цілісного механізму кримінально-правової охорони енергетичної безпеки як самостійного об’єкта. Обґрунтовано, що кримінально-правову охорону енергетичної безпеки безпосередньо забезпечують норми, що передбачають відповідальність за знищення або пошкодження майна або окремих типів об’єктів, що можуть відноситися до критичної енергетичної інфраструктури (ст.ст. 113, 194, 1941, 258, 2701, 292 КК України); окремі кримінальні правопорушення у сфері службової діяльності (ст.ст. 191 (в частині привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем), 364, 3641, 367 КК України); окремі кримінальні правопорушення, що полягають у порушенні спеціальних правил (ст.ст. 197, 236, 253, 267, 270, 272, 273, 274 КК України); окремі кримінальні правопорушення у сфері використання електронно-обчислювальних машин, автоматизованих систем, комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку (ст.ст. 361 та 363 КК України); а також воєнні злочини (ст. 438 КК України). У другому розділі дисертації здійснено ґрунтовний аналіз складів кримінальних правопорушень, якими передбачено відповідальність за посягання на об’єкти енергетики. Досліджено зміст елементів складів цих кримінальних правопорушень та їх обов’язкових та факультативних ознак. Проаналізовано доктринальні підходи до визначення їх змісту. Обґрунтовано, що посягання на енергетичну безпеку держави здебільшого визначаються виключно через активну поведінку суб’єкта, тобто у формі дії, і це слід вважати проблемою правового регулювання. Наголошено на непослідовності законодавчого підходу до формування переліку кримінальних правопорушень, за які відповідальність може наставати з 14-річного віку. Так, у низці складів, що передбачають посягання на об’єкти енергетичної інфраструктури, вік кримінальної відповідальності знижено, тоді як до інших, подібних за характером діянь і таких, що відрізняються переважно предметом посягання, застосовується загальний віковий ценз. З урахуванням збільшення кількості кримінальних правопорушень, учинених неповнолітніми, зокрема тяжких і особливо тяжких злочинів, а також беручи до уваги практику деяких іноземних держав і тенденцію до більш раннього соціального та інтелектуального формування молоді, обґрунтовується необхідність перегляду вікових меж кримінальної відповідальності, а саме за вчинення суспільно небезпечних діянь проти енергетичної безпеки держави, у бік їх зниження. З’ясовано, що в більшості складів кримінальних правопорушень, пов’язаних із посяганнями на об’єкти енергетики, суб’єкт є загальним. Винятки становлять випадки, коли особа набуває ознак спеціального суб’єкта, зокрема при вчиненні державної зради в певних її проявах. Також встановлено, що такі посягання здебільшого характеризуються умисною формою вини. Водночас знищення або пошкодження об’єктів енергетики у межах складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 196 КК України, а також пошкодження нафто-, газо-, конденсато- та нафтопродуктопроводів може бути вчинене з необережності. При цьому у випадку, передбаченому ст. 292 КК України, відповідне діяння можливе і в умисній, і в необережній формі. Кримінальне правопорушення, визначене ст. 270-1 КК України, а також кваліфіковані склади досліджуваних посягань вирізняються складною (змішаною) формою вини. Обґрунтовано, що такі факультативні ознаки суб’єктивної сторони, як мотив і мета, мають кримінально-правове значення під час кваліфікації посягань на об’єкти енергетики лише у тих випадках, коли вчинене охоплюється ознаками диверсії чи терористичного акту, насамперед з огляду на наявність спеціальної мети. З’ясовано, що нормативне закріплення відповідальності за посягання на об’єкти енергетики, як і практика застосування відповідних положень кримінального законодавства, супроводжується низкою системних проблем. Зокрема, простежується недостатньо обґрунтоване визначення об’єкта окремих складів кримінальних правопорушень, які за змістом є близькими, проте розміщені у різних розділах Особливої частини КК України. Виявлено також певну некоректність у формулюванні предмета низки кримінальноправових норм: використання множини у законодавчій конструкції унеможливлює їх буквальне застосування у випадках посягання на один конкретний об’єкт. Непослідовність спостерігається й при визначенні наслідків як обов’язкової ознаки об’єктивної сторони – за подібних посягань їх зміст окреслюється по-різному, хоча відмінність між складами фактично зводиться до виду енергетичного об’єкта. Істотні труднощі (і в доктрині, і в правозастосуванні) виникають при встановленні моменту закінчення окремих складів кримінальних правопорушень. Аналіз об’єктивної сторони засвідчив, що в більшості випадків КК України не передбачає можливості притягнення до відповідальності за посягання на об’єкти енергетики шляхом бездіяльності, хоча така форма вчинення є можливою не лише теоретично, а й на практиці. Дискусійним є й використання законодавцем множини при описі діянь, що характеризують об’єктивну сторону відповідних складів. Також проблемою є неможливість застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб за знищення чи пошкодження об’єктів енергетики та інші посягання на них, за винятком окремих випадків. Водночас у КК України відсутня диференціація відповідальності залежно від виду об’єкта енергетики, попри те, що посягання, наприклад на об’єкти атомної енергетики, мають значно вищий рівень суспільної небезпеки. Проблемним є й визначення віку кримінальної відповідальності за такі посягання з огляду на відсутність послідовності у встановленні зниженого вікового порогу для деяких складів. Виявлено недоліки й у характеристиці суб’єктивної сторони відповідних кримінальних правопорушень, особливо у межах складів, передбачених ст.ст. 113, 258 та 296 КК України. У практиці кваліфікації таких діянь виникають труднощі, зокрема через порушення принципу non bis in idem. Крім того, кримінальне законодавство фактично не містить спеціальної норми щодо відповідальності за захоплення чи утримання об’єкта енергетики. Існують також теоретичні та практичні труднощі щодо притягнення до відповідальності за незаконне припинення функціонування енергетичного об’єкта без його знищення чи пошкодження. Нарешті, проведене дослідження дало змогу виявити недоліки у санкціях відповідних статей КК України, а також проблеми, що виникають у судовій практиці під час призначення покарання за такі кримінальні правопорушення. У третьому розділі обґрунтовано, що вдосконалення нормативного регулювання відповідальності за посягання на об’єкти енергетики можливе за кількома напрямами. По-перше, йдеться про коригування чинних норм Особливої частини КК України шляхом уточнення ознак складу кримінального правопорушення або кваліфікуючих обставин. По-друге, доцільним є запровадження нових складів кримінальних правопорушень із метою усунення наявних прогалин у правовому регулюванні відповідальності за такі діяння. По-третє, можливим є застосування декриміналізації окремих форм або складів правопорушень у випадках надмірної конкуренції чи колізій кримінально-правових норм. По-четверте, потребують перегляду положення Загальної частини КК України в частині застосування заходів кримінальноправового характеру до юридичних осіб за вчинення посягань на об’єкти енергетики. По-п’яте, актуальним постає переосмислення санкцій та рівня караності кримінальних правопорушень, що створюють загрозу енергетичній безпеці держави. The dissertation is devoted to a comprehensive study of the theoretical and practical foundations of criminal law protection of Ukraine's energy security in the context of the transformation of the energy sector, armed aggression, and integration into the European legal space. The paper provides a systematic analysis of energy security as a component of national security, defines its criminal law dimensions, and outlines the position of relevant norms in the Special Part of the Criminal Code of Ukraine. Criminal law protection of Ukraine's energy security played an essential role in ensuring national security throughout the entire period of Ukraine's independence, but in circumstances of armed aggression, this field has become of utmost importance. Despite a number of criminal law regulations that establish liability for encroachment on energy facilities in the provisions of the Criminal Code of Ukraine, there is no grounds for considering their criminal law regulation to be optimal. Therefore, the study is based on a comprehensive analysis of the system of criminal law provisions that provide for liability for encroachment on energy facilities in their various forms. The dissertation analyzes the state of research on liability for encroachments on the energy security of Ukraine, analyzes the essence of energy security, identifies the elements of this phenomenon and determines the range of norms of the Criminal Code of Ukraine that provide criminal legal protection of the relevant elements of energy security. The composition of criminal offenses encroaching on the energy security of Ukraine is characterized, problems and prospects for improving legislation on liability for encroachments in this area are identified. The dissertation introduction justifies the research topic, defines its aim and objectives, outlines the methods, and highlights the scientific novelty. Chapter one summarizes the state of scholarly research on the criminal law protection of Ukraine’s energy security, identifying controversial issues marked by a lack of consensus, diverse viewpoints, and ambiguous interpretations. The first chapter’s doctrinal analysis shows that, despite extensive research on security in general, energy security as a n independent phenomenon remains insufficiently studied. Academic discourse predominantly addresses environmental, economic, public, political, social security, or treats national security as an integrated system without isolating its energy dimension. Legal (especially criminal law) research on energy security is fragmentary, hindering comprehensive analysis. This gap necessitates deeper theoretical elaboration and the development of a solid scientific foundation for further research. It has been substantiated that the lack of systematic research devoted to criminal law safeguarding the State's energy security as a component of Ukraine's national security necessitates recourse to diverse scientific sources capable of promoting a deeper understanding of the relevant category of socially dangerous encroachments. Meanwhile, comprehensive analysis of any criminal law phenomenon is impossible without relying on basic theoretical concepts and doctrinal approaches. Such general provisions form the methodological basis of the study, serve as a guideline, and determine the vector of further scientific research. It has been established that the criminal legislation of Ukraine does not contain norms that specifically establish liability for encroachment on energy security. At the same time, the Criminal Code include certain articles that provide for liability for offenses in certain segments of the energy sector, although they do not form a coherent mechanism of criminal law protection of energy security as an independent object. It is substantiated that criminal law protection of energy security is directly ensured by norms establishing liability for the destruction or damage of property or certain types of objects that may be classified as critical energy infrastructure (Articles 113, 194, 1941, 258, 2701, 292 of the Criminal Code of Ukraine); certain criminal offenses in the field of official activity (Articles 191 (in terms of misappropriation, embezzlement or unlawful appropriation of property through abuse of official position by an official), 364, 3641, 367 of the Criminal Code of Ukraine); certain criminal offenses consisting in violation of special rules (Articles 197, 236, 253, 267, 270, 272, 273, 274 of the Criminal Code of Ukraine); certain criminal offenses in the field of the use of electronic computing machines, automated systems, computer networks and telecommunications networks (Articles 361 and 363 of the Criminal Code of Ukraine); as well as war crimes (Article 438 of the Criminal Code of Ukraine). The second chapter of the dissertation focuses on a fundamental analysis of the constituent elements of criminal offenses establishing liability for encroachment on energy facilities. It examines their essential and optional features and analyzes doctrinal approaches to their interpretation. It is substantiated that encroachments against the energy security of the state are mostly determined exclusively through the active conduct of the subject, that is, in the form of action, and this should be considered a problem of legal regulation. It is emphasized that the legislative approach to forming the list of criminal offences for which liability may arise from the age 14 is inconsistent. Thus, in a number of cases involving attacks on energy infrastructure facilities, the age of criminal responsibility has been reduced, while in other cases that are similar in nature but differ mainly in the object of the attack, the general age limit applies. Considering the increase in the number of criminal offenses committed by minors, in particular serious and especially serious crimes, and taking into account the practice of certain foreign states and the trend towards earlier social and intellectual development of young people, there is a need to review the age limits for criminal responsibility, in particular for committing socially dangerous acts against the energy security of the state, with a view to reducing them. It was found that in the vast majority of criminal offenses related to attacks on energy facilities, the subject is general. Exceptions are certain cases where a person acquires the characteristics of a special subject, in particular when committing treason in certain forms. It has also been found that such encroachments are mostly characterized by intentional guilt. At the same time, the destruction or damage of energy facilities within the context of a criminal offense under Article 196 of the Criminal Code of Ukraine, as well as damage to oil, gas, condensate, and petroleum product pipelines, may be committed through negligence. Therefore, in the case provided for in Article 292 of the Criminal Code of Ukraine, the relevant act is possible in both intentional and negligent forms. The criminal offense defined in Article 270-1 of the Criminal Code of Ukraine, as well as the qualified elements of the offenses under investigation, are characterized by a complex (mixed) form of guilt. It has been substantiated that such optional characteristics of the subjective side, such as motive and purpose, have criminal law significance when qualifying attacks on energy facilities only in cases where the act committed is classified as diversion or a terrorist act, primarily due to the presence of a specific purpose. It was found that the regulatory establishment of liability for encroachment on energy facilities, as well as the practice of applying the relevant provisions of criminal law, is accompanied by a number of systemic problems. Particularly, there is an insufficiently substantiated definition of the object of certain criminal offenses, which are similar in essence but are placed in different sections of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine. Certain inaccuracies were also identified in the formulation of a number of criminal law norms: the use of the plural form in legislative constructions makes it impossible to apply them literally in cases of encroachment on one specific object. Inconsistency is also found in determining consequences as a key part of the objective side ̶ for similar offenses, their meaning is defined differently, even though the difference between the elements basically comes down to the type of energy facility. Significant difficulties arise in both doctrine and law enforcement when determining the moment of termination of certain criminal offenses. An analysis of the objective side has shown that in most cases, the Criminal Code of Ukraine does not provide for the possibility of prosecution for encroachment on energy facilities through inaction, although this form of commission is possible not only in theory but also in practice. The use of the plural form by the legislator when describing acts that characterize the objective side of the relevant compositions is also debatable. Another problem is the inability to apply criminal law measures to legal entities for the destruction or damage of energy facilities and other encroachments on them, with the exception of certain cases. In the meantime, the Criminal Code of Ukraine does not differentiate liability depending on the type of energy facility, despite the fact that attacks on nuclear energy facilities, for example, pose a significantly higher level of public danger. The age of criminal responsibility for such offenses is also problematic, due to the lack of consistency in setting a reduced age threshold for certain offenses. Shortcomings were also identified in the characterization of the subjective aspect of the relevant criminal offenses, especially within the scope of the provisions of Articles 113, 258, and 296 of the Criminal Code of Ukraine. In practice, difficulties arise in qualifying such acts, in particular in view of the violation of the principle of non bis in idem. Besides, criminal law essentially does not have any specific rules on liability for seizing or holding an energy facility. There are also theoretical and practical complications in prosecuting the illegal shutdown of an energy facility without its destruction or damage. Finally, the conducted study made it possible to identify shortcomings in the sanctions of the relevant articles of the Criminal Code of Ukraine, as well as problems arising in judicial practice when imposing penalties for such criminal offenses. It has been substantiated that the improvement of the regulatory framework governing liability for attacks on energy facilities is possible in several directions. Firstly, this involves amending the current provisions of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine by clarifying the elements of a criminal offense or the qualifying circumstances. Secondly, it is advisable to introduce new categories of criminal offenses in order to eliminate existing gaps in the legal regulation of liability for such acts. Thirdly, the decriminalization of certain forms or types of offenses is possible in cases of excessive competition or conflicts between criminal law norms. Fourth, the provisions of the General Part of the Criminal Code of Ukraine should be revised in terms of applying criminal law measures to legal entities for committing offences against energy facilities. Fifth, it is necessary to reconsider sanctions and the severity of punishment for criminal offenses that pose a threat to the state's energy security. Описание: Гирич О.С. Кримінально-правова охорона енергетичної безпеки України: дисертація на здобуття освітньо-наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 - Право / Гирич Олександр Сергійович. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. - 256 с. 2026-01-01T00:00:00Z