https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/32 Criminal law and Criminology; criminal enforcement law 2026-07-31T12:15:16Z https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9701 Название: Відповідальність за пособництво державі-агресору за кримінальним правом України: дисертація Авторы: Ковальчук, М.Р.; Hyrych, O.S. Краткий осмотр (реферат): У результаті комплексного дослідження кримінальної відповідальності за пособництво державі-агресору, передбаченої статтею 111-2 Кримінальний кодекс України, сформовано цілісне бачення теоретичних засад, нормативної конструкції, проблем кваліфікації та караності відповідного складу кримінального правопорушення, а також його місця у системі кримінально-правового захисту основ національної безпеки України в умовах триваючої збройної агресії. Узагальнення результатів, отриманих у межах трьох розділів роботи, дає підстави для формулювання таких системних висновків. Стан наукової розробки проблеми характеризується високою інтенсивністю, але концептуальною незавершеністю. Запровадження статті 111-2 КК України стало реакцією законодавця на трансформацію форм співпраці з державою-агресором після початку повномасштабної фази збройної агресії. Упродовж 2022-2024 років у науковому середовищі сформувався значний масив публікацій, присвячених аналізу новели. Водночас ці дослідження переважно мають фрагментарний і догматичний характер, зосереджуючись на елементах складу кримінального правопорушення та питаннях відмежування від суміжних норм. Попри інтенсивність наукового обговорення, єдності щодо правової природи статті 111-2 КК, меж її застосування та співвідношення з іншими складами злочинів проти основ національної безпеки не досягнуто. Це свідчить про перехідний стан доктринального осмислення відповідної норми та необхідність подальшого системного узагальнення. Поява статті 111-2 КК України є проявом диференціації кримінальної відповідальності, а не класичної криміналізації нової поведінки. Аналіз ознак криміналізації дозволяє дійти висновку, що поведінка, пов’язана з наданням допомоги іноземній державі у підривній діяльності проти України, вже була охоплена положеннями про державну зраду. Відтак запровадження окремої норми не означає встановлення відповідальності за якісно новий вид суспільно небезпечного діяння. Йдеться про нормативне виокремлення окремих форм сприяння державі-агресору з метою більш гнучкої оцінки їх суспільної небезпечності, розширення кола суб’єктів та уточнення санкцій. Соціальна обумовленість цієї норми полягає у зміні політико-правових акцентів у період воєнного стану та прагненні держави адаптувати кримінально-правові механізми до нових форм внутрішніх загроз. Об’єкт пособництва державі-агресору має комплексний характер і зосереджується передусім на воєнній безпеці як складовій національної безпеки. Методологічно виправданим є розуміння об’єкта складу як охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин. Родовим об’єктом є відносини у сфері забезпечення національної безпеки, тоді як безпосереднім – воєнна безпека, що охоплює обороноздатність, військову спроможність та здатність держави протидіяти збройній агресії. Водночас залежно від конкретної форми діяння можуть порушуватися й додаткові факультативні об’єкти – життя і здоров’я осіб, власність, громадська безпека, функціонування органів державної влади чи критичної інфраструктури. Такий багатовекторний характер суспільної небезпечності обумовлює підвищену цінність об’єкта та виправдовує суворість санкції, але водночас вимагає високого рівня правової визначеності. Законодавча конструкція об’єктивної сторони є формальною, превентивною за своєю природою, але містить ризики розширеного тлумачення. Склад кримінального правопорушення сконструйовано як формальний: для настання відповідальності достатнім є сам факт вчинення передбачених дій без необхідності доведення конкретних шкідливих наслідків. Такий підхід відповідає завданню запобігання загрозам на ранніх стадіях. Водночас використання оціночних категорій, зокрема поняття «підтримка» чи «інша допомога», створює небезпеку надмірно широкого тлумачення. Відсутність чітких критеріїв істотності або мінімального порогу суспільної небезпечності може призводити до криміналізації діянь, що не становлять реальної загрози воєнній безпеці. Тому підвищення якості нормативної техніки та конкретизація диспозиції є об’єктивною потребою подальшого вдосконалення законодавства. Особливості суб’єкта та суб’єктивної сторони формують ключові розмежувальні критерії та водночас породжують складнощі доказування. Суб’єкт визначений як загальний із негативною ознакою – виключення громадян держави-агресора. Така модель спрямована на притягнення до відповідальності осіб, які перебувають у правовому зв’язку з Україною або діють на її території. Разом із тим абсолютне виключення всіх громадян держави-агресора не є беззаперечним і може потребувати уточнення. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом та спеціальною метою завдання шкоди Україні. Саме наявність цілеспрямованої антидержавної орієнтації відмежовує пособництво від інших суміжних складів. Проте встановлення такої мети у практичній площині пов’язане з істотними труднощами, особливо в умовах окупації, коли поведінка особи може бути зумовлена примусом, страхом або міркуваннями виживання. Отже, проблема доказування умислу та добровільності набуває особливої ваги для забезпечення справедливості кримінального переслідування. Співвідношення статті 111-2 із нормами про державну зраду та колабораційну діяльність характеризується елементами колізійності та нормативного дублювання. Перетин ознак із положеннями про державну зраду та колабораційну діяльність зумовлює складні проблеми кваліфікації. У низці випадків однакові фактичні обставини можуть підпадати під декілька норм із різними санкціями, що ставить під загрозу принцип правової визначеності та пропорційності. Застосування формальних правил конкуренції не усуває змістовних суперечностей. Відсутність універсальних критеріїв розмежування підвищує ризик неоднакової судової практики. Тому системний перегляд співвідношення норм розділу І Особливої частини КК України є необхідною умовою внутрішньої узгодженості кримінального законодавства. Караність пособництва державі-агресору загалом відповідає підвищеній суспільній небезпечності діяння, проте потребує корекції з огляду на принцип індивідуалізації. Віднесення діяння до категорії особливо тяжких злочинів та встановлення суворого основного покарання у виді позбавлення волі від десяти до дванадцяти років є виправданим з огляду на характер посягання на воєнну безпеку. Водночас обов’язковість додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не завжди узгоджується з принципом індивідуалізації. Санкційна асиметрія у співвідношенні з іншими злочинами проти основ національної безпеки також свідчить про потребу системного перегляду шкали покарань для забезпечення пропорційності та логічної узгодженості кримінально-правової політики. Дослідження виявило істотні прогалини у кримінологічному, емпіричному та компаративному вимірах проблеми. Незважаючи на активність доктринальних досліджень, недостатньо розкритими залишаються соціальні детермінанти пособництва державі-агресору, психологічні механізми залучення до співпраці з ворогом, вплив умов окупації на формування поведінкових моделей. Бракує систематизованих узагальнень судової практики щодо тенденцій кваліфікації та призначення покарання. Обмеженим є й аналіз зарубіжного досвіду кримінальноправового реагування на співпрацю з окупаційними режимами. Розвиток емпіричних та компаративних досліджень є необхідним для формування обґрунтованої та збалансованої моделі кримінально-правового впливу. Подальше вдосконалення законодавства має здійснюватися шляхом системної уніфікації норм про злочини проти основ національної безпеки. Ефективність кримінально-правового реагування залежить від внутрішньої узгодженості законодавства. Необхідним є уточнення диспозицій із дотриманням принципу правової визначеності, конкретизація оціночних понять, чітке нормативне розмежування суміжних складів, а також перегляд санкцій із позицій пропорційності. Важливу роль у забезпеченні єдності правозастосування повинні відігравати узагальнення судової практики та формування стабільних правових позицій найвищої судової інстанції. Сформована кримінально-правова модель відповідальності за пособництво державі-агресору відіграє ключову роль у захисті української державності, але потребує подальшого концептуального осмислення. Стаття 111-2 КК України стала важливим інструментом протидії внутрішнім проявам сприяння зовнішній агресії. Її значення полягає у превентивному характері, розширенні кола суб’єктів та можливості диференційованої оцінки форм допомоги ворогу. Водночас збереження балансу між інтересами національної безпеки та правами людини вимагає чіткості, передбачуваності та пропорційності кримінально-правових механізмів. Лише за умов поєднання науково обґрунтованого законодавчого вдосконалення, сталої судової практики та дотримання принципів законності й справедливості можливо забезпечити стабільну, внутрішньо узгоджену та ефективну модель кримінально-правового захисту України в умовах триваючої збройної агресії. As a result of a comprehensive study of criminal liability for aiding an aggressor state, as provided for in Article 111-2 of the Criminal Code of Ukraine, a holistic view of the theoretical foundations, normative construction, problems of qualification and punishability of the relevant criminal offense, as well as its place in the system of criminal law protection of the foundations of Ukraine's national security in the context of ongoing armed aggression. A summary of the results obtained in the three sections of the work provides grounds for formulating the following systemic conclusions. The state of scientific development of the problem is characterized by high intensity but conceptual incompleteness. The introduction of Article 111-2 of the Criminal Code of Ukraine was the legislator's response to the transformation of forms of cooperation with the aggressor state after the start of the full-scale phase of armed aggression. Between 2022 and 2024, a significant body of publications devoted to the analysis of the novelty was formed in the scientific community. At the same time, these studies are predominantly fragmentary and dogmatic in nature, focusing on the elements of a criminal offense and issues of demarcation from related norms. Despite the intensity of scientific discussion, no consensus has been reached on the legal nature of Article 111-2, the limits of its application, and its relationship to other crimes against national security. This indicates a transitional state of doctrinal understanding of the relevant norm and the need for further systematic generalization. The appearance of Article 111-2 of the Criminal Code of Ukraine is a manifestation of the differentiation of criminal liability, rather than the classic criminalization of new behavior. An analysis of the signs of criminalization leads to the conclusion that behavior related to providing assistance to a foreign state in subversive activities against Ukraine was already covered by the provisions on high treason. Therefore, the introduction of a separate provision does not mean establishing liability for a qualitatively new type of socially dangerous act. It is about the normative separation of certain forms of assistance to an aggressor state in order to more flexibly assess their social danger, expand the circle of subjects, and clarify sanctions. The social conditioning of this provision lies in the change in political and legal priorities during the period of martial law and the state's desire to adapt criminal law mechanisms to new forms of internal threats. The object of aiding an aggressor state is complex in nature and focuses primarily on military security as a component of national security. Methodologically, it is justified to understand the object of the composition as social relations protected by criminal law. The generic object is relations in the sphere of national security, while the immediate object is military security, which encompasses the state's defense capability, military capability, and ability to counter armed aggression. At the same time, depending on the specific form of the act, additional optional objects may be violated — the life and health of individuals, property, public safety, the functioning of state authorities or critical infrastructure. This multi-vector nature of public danger determines the increased value of the object and justifies the severity of the sanction, but at the same time requires a high level of legal certainty. The legislative construction of the objective side is formal and preventive in nature, but carries the risk of broad interpretation. The composition of the criminal offense is constructed as formal: for liability to arise, the mere fact of committing the acts provided for is sufficient, without the need to prove specific harmful consequences. This approach is consistent with the goal of preventing threats at an early stage. At the same time, the use of evaluative categories, in particular the concepts of “support” or “other assistance,” creates the danger of overly broad interpretation. The absence of clear criteria for materiality or a minimum threshold of public harm. The absence of clear criteria for materiality or a minimum threshold for public danger may lead to the criminalization of acts that do not pose a real threat to military security. Therefore, improving the quality of regulatory techniques and specifying the disposition is an objective requirement for further improvement of legislation. The characteristics of the subject and the subjective side form key distinguishing criteria and, at the same time, give rise to difficulties in proving the case. The subject is defined as general with a negative feature — the exclusion of citizens of the aggressor state. This model is aimed at bringing to justice persons who are in a legal relationship with Ukraine or act on its territory. At the same time, the absolute exclusion of all citizens of the aggressor state is not unquestionable and may need to be clarified. The subjective side is characterized by direct intent and a specific goal of causing harm to Ukraine. It is the presence of a purposeful anti-state orientation that distinguishes aiding and abetting from other related offenses. However, establishing such an objective in practice is associated with significant difficulties, especially in conditions of occupation, when a person's behavior may be determined by coercion, fear, or considerations of survival. Therefore, the problem of proving intent and voluntariness becomes particularly important for ensuring the fairness of criminal prosecution. The relationship between Article 111-2 and the provisions on high treason and collaboration is characterized by elements of conflict and regulatory duplication. The overlap between the characteristics of high treason and collaboration causes complex problems of classification. In a number of cases, the same factual circumstances may fall under several provisions with different sanctions, which jeopardises the principles of legal certainty and proportionality. The application of formal rules of competition does not eliminate substantive contradictions. The absence of universal criteria for differentiation increases the risk of inconsistent judicial practice. Therefore, a systematic review of the relationship between the provisions of Section I of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine is a necessary condition for the internal consistency of criminal legislation. The punishment for aiding an aggressor state generally corresponds to the increased social danger of the act, but needs to be adjusted in view of the principle of individualisation. Classifying the act as a particularly serious crime and establishing a severe basic punishment in the form of imprisonment for ten to twelve years is justified given the nature of the threat to military security. At the same time, the mandatory nature of additional punishment in the form of deprivation of the right to hold certain positions or engage in certain activities is not always consistent with the principle of individualization. The asymmetry of sanctions in relation to other crimes against national security also indicates the need for a systematic review of the scale of penalties to ensure proportionality and logical consistency in criminal law policy. The study revealed significant gaps in the criminological, empirical, and comparative dimensions of the problem. Despite active doctrinal research, the social determinants of aiding an aggressor state, the psychological mechanisms of involvement in cooperation with the enemy, and the impact of occupation conditions on the formation of behavioral patterns remain insufficiently explored. There is a lack of systematic generalizations of judicial practice regarding trends in qualification and sentencing. The analysis of foreign experience in criminal law responses to cooperation with occupation regimes is also limited. The development of empirical and comparative studies is necessary for the formation of a sound and balanced model of criminal law enforcement. Further improvement of legislation should be carried out through systematic unification of norms on crimes against national security. The effectiveness of criminal law response depends on the internal consistency of legislation. It is necessary to clarify the provisions in accordance with the principle of legal certainty, specify evaluative concepts, clearly distinguish between related offences, and review sanctions from the perspective of proportionality. The generalization of judicial practice and the formation of stable legal positions of the highest court should play an important role in ensuring the unity of law enforcement. The established criminal law model of liability for aiding an aggressor state plays a key role in protecting Ukrainian statehood, but requires further conceptual elaboration. Article 111-2 of the Criminal Code of Ukraine has become an important tool for countering internal manifestations of aiding external aggression. Its significance lies in its preventive nature, the expansion of the circle of subjects, and the possibility of a differentiated assessment of forms of assistance to the enemy. At the same time, maintaining a balance between national security interests and human rights requires clarity, predictability, and proportionality of criminal law mechanisms. Only through a combination of scientifically sound legislative improvements, consistent judicial practice, and adherence to the principles of legality and justice is it possible to ensure a stable, internally consistent, and effective model of criminal law protection for Ukraine in the context of ongoing armed aggression. Описание: Ковальчук М.Р. Відповідальність за пособництво державі-агресору за кримінальним правом України: дисертація на здобуття освітньо-наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 - Право / Ковальчук Микола Романович. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. - 217 с. 2026-01-01T00:00:00Z https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9700 Название: Кримінально-правова охорона енергетичної безпеки України: дисертація Авторы: Гирич, О.С.; Hyrych, O.S. Краткий осмотр (реферат): Дисертацію присвячено комплексному дослідженню теоретичних і практичних засад кримінально-правової охорони енергетичної безпеки України в умовах трансформації енергетичного сектору, збройної агресії та інтеграції до європейського правового простору. У роботі здійснено системний аналіз енергетичної безпеки як складової національної безпеки держави, визначено її кримінально-правові виміри та окреслено місце відповідних норм у системі Особливої частини Кримінального кодексу України. Кримінально-правова охорона енергетичної безпеки України мала вагоме значення для забезпечення національної безпеки упродовж усього періоду існування незалежної України, проте в умовах збройної агресії ця сфера стала максимально значущою. Попри низку кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за посягання на об’єкти енергетики в положеннях КК України, вважати їх кримінально-правове регулювання оптимальним немає підстав. Відповідно, дослідження ґрунтується на комплексному аналізі системи кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за посягання на об’єкти енергетики у різних їх проявах. У дисертації проаналізовано стан дослідження відповідальності за посягання на енергетичну безпеку України, а також сутність енергетичної безпеки, виявлено елементи цього феномену та визначено норми Кримінального кодексу України, які забезпечують кримінально-правову охорону відповідних елементів енергетичної безпеки. Здійснено характеристику складів кримінальних правопорушень, що посягають на енергетичну безпеку України, визначено проблеми та перспективи удосконалення законодавства щодо відповідальності за посягання у цій сфері. У вступі дисертації обґрунтовано вибір теми дослідження, визначено його мету та завдання, наведено використані методи, окреслено наукову новизну отриманих результатів. У першому розділі здійснено узагальнення стану наукової розробленості проблеми кримінально-правової охорони енергетичної безпеки України у правовій доктрині з метою виявлення дискусійних аспектів, щодо яких немає одностайності у підходах, а також щодо яких простежується різноманітність позицій і неоднозначність їх інтерпретації. Аналіз доктринальних напрацювань з цієї тематики засвідчив, що, попри активну наукову розробку проблематики безпеки загалом, слід констатувати недостатню кількість фундаментальних досліджень, спеціально присвячених саме енергетичній безпеці як самостійному явищу. У науковому дискурсі більшість праць зосереджена на питаннях екологічної, економічної, публічної, політичної, соціальної безпеки та кібербезпеки, або ж національна безпека аналізується інтегровано – як цілісна система взаємопов’язаних елементів без виокремлення її енергетичної складової. Водночас дослідження проблем енергетичної безпеки у правовому (надто в кримінально-правовому) вимірі залишається фрагментарним, що істотно ускладнює комплексне опрацювання окресленого в дисертації предмета. Дефіцит спеціалізованих праць у галузі права зумовлює необхідність поглибленого теоретичного осмислення та формування належної наукової бази для подальшого розвитку цього напряму. Обґрунтовано, що через недостатність системних досліджень, присвячених кримінально-правовому забезпеченню охорони енергетичної безпеки держави як складової національної безпеки України, постає необхідність звернення до різнопланових наукових джерел задля глибшого осмислення відповідної категорії суспільно небезпечних посягань. Водночас ґрунтовний аналіз будь-якого кримінально-правового феномену неможливий без базових теоретичних концепцій та доктринальних підходів. Саме такі загальні положення становлять методологічне підґрунтя дослідження, виконують роль орієнтира й визначають вектор подальших наукових пошуків. Встановлено, що в кримінальному законодавстві України не передбачено норм, які б конкретно встановлювали відповідальність за посягання на енергетичну безпеку. Водночас у Кримінальному кодексі містяться окремі статті, що передбачають відповідальність за правопорушення у певних сегментах енергетичної сфери, хоча й не формують цілісного механізму кримінально-правової охорони енергетичної безпеки як самостійного об’єкта. Обґрунтовано, що кримінально-правову охорону енергетичної безпеки безпосередньо забезпечують норми, що передбачають відповідальність за знищення або пошкодження майна або окремих типів об’єктів, що можуть відноситися до критичної енергетичної інфраструктури (ст.ст. 113, 194, 1941, 258, 2701, 292 КК України); окремі кримінальні правопорушення у сфері службової діяльності (ст.ст. 191 (в частині привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем), 364, 3641, 367 КК України); окремі кримінальні правопорушення, що полягають у порушенні спеціальних правил (ст.ст. 197, 236, 253, 267, 270, 272, 273, 274 КК України); окремі кримінальні правопорушення у сфері використання електронно-обчислювальних машин, автоматизованих систем, комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку (ст.ст. 361 та 363 КК України); а також воєнні злочини (ст. 438 КК України). У другому розділі дисертації здійснено ґрунтовний аналіз складів кримінальних правопорушень, якими передбачено відповідальність за посягання на об’єкти енергетики. Досліджено зміст елементів складів цих кримінальних правопорушень та їх обов’язкових та факультативних ознак. Проаналізовано доктринальні підходи до визначення їх змісту. Обґрунтовано, що посягання на енергетичну безпеку держави здебільшого визначаються виключно через активну поведінку суб’єкта, тобто у формі дії, і це слід вважати проблемою правового регулювання. Наголошено на непослідовності законодавчого підходу до формування переліку кримінальних правопорушень, за які відповідальність може наставати з 14-річного віку. Так, у низці складів, що передбачають посягання на об’єкти енергетичної інфраструктури, вік кримінальної відповідальності знижено, тоді як до інших, подібних за характером діянь і таких, що відрізняються переважно предметом посягання, застосовується загальний віковий ценз. З урахуванням збільшення кількості кримінальних правопорушень, учинених неповнолітніми, зокрема тяжких і особливо тяжких злочинів, а також беручи до уваги практику деяких іноземних держав і тенденцію до більш раннього соціального та інтелектуального формування молоді, обґрунтовується необхідність перегляду вікових меж кримінальної відповідальності, а саме за вчинення суспільно небезпечних діянь проти енергетичної безпеки держави, у бік їх зниження. З’ясовано, що в більшості складів кримінальних правопорушень, пов’язаних із посяганнями на об’єкти енергетики, суб’єкт є загальним. Винятки становлять випадки, коли особа набуває ознак спеціального суб’єкта, зокрема при вчиненні державної зради в певних її проявах. Також встановлено, що такі посягання здебільшого характеризуються умисною формою вини. Водночас знищення або пошкодження об’єктів енергетики у межах складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 196 КК України, а також пошкодження нафто-, газо-, конденсато- та нафтопродуктопроводів може бути вчинене з необережності. При цьому у випадку, передбаченому ст. 292 КК України, відповідне діяння можливе і в умисній, і в необережній формі. Кримінальне правопорушення, визначене ст. 270-1 КК України, а також кваліфіковані склади досліджуваних посягань вирізняються складною (змішаною) формою вини. Обґрунтовано, що такі факультативні ознаки суб’єктивної сторони, як мотив і мета, мають кримінально-правове значення під час кваліфікації посягань на об’єкти енергетики лише у тих випадках, коли вчинене охоплюється ознаками диверсії чи терористичного акту, насамперед з огляду на наявність спеціальної мети. З’ясовано, що нормативне закріплення відповідальності за посягання на об’єкти енергетики, як і практика застосування відповідних положень кримінального законодавства, супроводжується низкою системних проблем. Зокрема, простежується недостатньо обґрунтоване визначення об’єкта окремих складів кримінальних правопорушень, які за змістом є близькими, проте розміщені у різних розділах Особливої частини КК України. Виявлено також певну некоректність у формулюванні предмета низки кримінальноправових норм: використання множини у законодавчій конструкції унеможливлює їх буквальне застосування у випадках посягання на один конкретний об’єкт. Непослідовність спостерігається й при визначенні наслідків як обов’язкової ознаки об’єктивної сторони – за подібних посягань їх зміст окреслюється по-різному, хоча відмінність між складами фактично зводиться до виду енергетичного об’єкта. Істотні труднощі (і в доктрині, і в правозастосуванні) виникають при встановленні моменту закінчення окремих складів кримінальних правопорушень. Аналіз об’єктивної сторони засвідчив, що в більшості випадків КК України не передбачає можливості притягнення до відповідальності за посягання на об’єкти енергетики шляхом бездіяльності, хоча така форма вчинення є можливою не лише теоретично, а й на практиці. Дискусійним є й використання законодавцем множини при описі діянь, що характеризують об’єктивну сторону відповідних складів. Також проблемою є неможливість застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб за знищення чи пошкодження об’єктів енергетики та інші посягання на них, за винятком окремих випадків. Водночас у КК України відсутня диференціація відповідальності залежно від виду об’єкта енергетики, попри те, що посягання, наприклад на об’єкти атомної енергетики, мають значно вищий рівень суспільної небезпеки. Проблемним є й визначення віку кримінальної відповідальності за такі посягання з огляду на відсутність послідовності у встановленні зниженого вікового порогу для деяких складів. Виявлено недоліки й у характеристиці суб’єктивної сторони відповідних кримінальних правопорушень, особливо у межах складів, передбачених ст.ст. 113, 258 та 296 КК України. У практиці кваліфікації таких діянь виникають труднощі, зокрема через порушення принципу non bis in idem. Крім того, кримінальне законодавство фактично не містить спеціальної норми щодо відповідальності за захоплення чи утримання об’єкта енергетики. Існують також теоретичні та практичні труднощі щодо притягнення до відповідальності за незаконне припинення функціонування енергетичного об’єкта без його знищення чи пошкодження. Нарешті, проведене дослідження дало змогу виявити недоліки у санкціях відповідних статей КК України, а також проблеми, що виникають у судовій практиці під час призначення покарання за такі кримінальні правопорушення. У третьому розділі обґрунтовано, що вдосконалення нормативного регулювання відповідальності за посягання на об’єкти енергетики можливе за кількома напрямами. По-перше, йдеться про коригування чинних норм Особливої частини КК України шляхом уточнення ознак складу кримінального правопорушення або кваліфікуючих обставин. По-друге, доцільним є запровадження нових складів кримінальних правопорушень із метою усунення наявних прогалин у правовому регулюванні відповідальності за такі діяння. По-третє, можливим є застосування декриміналізації окремих форм або складів правопорушень у випадках надмірної конкуренції чи колізій кримінально-правових норм. По-четверте, потребують перегляду положення Загальної частини КК України в частині застосування заходів кримінальноправового характеру до юридичних осіб за вчинення посягань на об’єкти енергетики. По-п’яте, актуальним постає переосмислення санкцій та рівня караності кримінальних правопорушень, що створюють загрозу енергетичній безпеці держави. The dissertation is devoted to a comprehensive study of the theoretical and practical foundations of criminal law protection of Ukraine's energy security in the context of the transformation of the energy sector, armed aggression, and integration into the European legal space. The paper provides a systematic analysis of energy security as a component of national security, defines its criminal law dimensions, and outlines the position of relevant norms in the Special Part of the Criminal Code of Ukraine. Criminal law protection of Ukraine's energy security played an essential role in ensuring national security throughout the entire period of Ukraine's independence, but in circumstances of armed aggression, this field has become of utmost importance. Despite a number of criminal law regulations that establish liability for encroachment on energy facilities in the provisions of the Criminal Code of Ukraine, there is no grounds for considering their criminal law regulation to be optimal. Therefore, the study is based on a comprehensive analysis of the system of criminal law provisions that provide for liability for encroachment on energy facilities in their various forms. The dissertation analyzes the state of research on liability for encroachments on the energy security of Ukraine, analyzes the essence of energy security, identifies the elements of this phenomenon and determines the range of norms of the Criminal Code of Ukraine that provide criminal legal protection of the relevant elements of energy security. The composition of criminal offenses encroaching on the energy security of Ukraine is characterized, problems and prospects for improving legislation on liability for encroachments in this area are identified. The dissertation introduction justifies the research topic, defines its aim and objectives, outlines the methods, and highlights the scientific novelty. Chapter one summarizes the state of scholarly research on the criminal law protection of Ukraine’s energy security, identifying controversial issues marked by a lack of consensus, diverse viewpoints, and ambiguous interpretations. The first chapter’s doctrinal analysis shows that, despite extensive research on security in general, energy security as a n independent phenomenon remains insufficiently studied. Academic discourse predominantly addresses environmental, economic, public, political, social security, or treats national security as an integrated system without isolating its energy dimension. Legal (especially criminal law) research on energy security is fragmentary, hindering comprehensive analysis. This gap necessitates deeper theoretical elaboration and the development of a solid scientific foundation for further research. It has been substantiated that the lack of systematic research devoted to criminal law safeguarding the State's energy security as a component of Ukraine's national security necessitates recourse to diverse scientific sources capable of promoting a deeper understanding of the relevant category of socially dangerous encroachments. Meanwhile, comprehensive analysis of any criminal law phenomenon is impossible without relying on basic theoretical concepts and doctrinal approaches. Such general provisions form the methodological basis of the study, serve as a guideline, and determine the vector of further scientific research. It has been established that the criminal legislation of Ukraine does not contain norms that specifically establish liability for encroachment on energy security. At the same time, the Criminal Code include certain articles that provide for liability for offenses in certain segments of the energy sector, although they do not form a coherent mechanism of criminal law protection of energy security as an independent object. It is substantiated that criminal law protection of energy security is directly ensured by norms establishing liability for the destruction or damage of property or certain types of objects that may be classified as critical energy infrastructure (Articles 113, 194, 1941, 258, 2701, 292 of the Criminal Code of Ukraine); certain criminal offenses in the field of official activity (Articles 191 (in terms of misappropriation, embezzlement or unlawful appropriation of property through abuse of official position by an official), 364, 3641, 367 of the Criminal Code of Ukraine); certain criminal offenses consisting in violation of special rules (Articles 197, 236, 253, 267, 270, 272, 273, 274 of the Criminal Code of Ukraine); certain criminal offenses in the field of the use of electronic computing machines, automated systems, computer networks and telecommunications networks (Articles 361 and 363 of the Criminal Code of Ukraine); as well as war crimes (Article 438 of the Criminal Code of Ukraine). The second chapter of the dissertation focuses on a fundamental analysis of the constituent elements of criminal offenses establishing liability for encroachment on energy facilities. It examines their essential and optional features and analyzes doctrinal approaches to their interpretation. It is substantiated that encroachments against the energy security of the state are mostly determined exclusively through the active conduct of the subject, that is, in the form of action, and this should be considered a problem of legal regulation. It is emphasized that the legislative approach to forming the list of criminal offences for which liability may arise from the age 14 is inconsistent. Thus, in a number of cases involving attacks on energy infrastructure facilities, the age of criminal responsibility has been reduced, while in other cases that are similar in nature but differ mainly in the object of the attack, the general age limit applies. Considering the increase in the number of criminal offenses committed by minors, in particular serious and especially serious crimes, and taking into account the practice of certain foreign states and the trend towards earlier social and intellectual development of young people, there is a need to review the age limits for criminal responsibility, in particular for committing socially dangerous acts against the energy security of the state, with a view to reducing them. It was found that in the vast majority of criminal offenses related to attacks on energy facilities, the subject is general. Exceptions are certain cases where a person acquires the characteristics of a special subject, in particular when committing treason in certain forms. It has also been found that such encroachments are mostly characterized by intentional guilt. At the same time, the destruction or damage of energy facilities within the context of a criminal offense under Article 196 of the Criminal Code of Ukraine, as well as damage to oil, gas, condensate, and petroleum product pipelines, may be committed through negligence. Therefore, in the case provided for in Article 292 of the Criminal Code of Ukraine, the relevant act is possible in both intentional and negligent forms. The criminal offense defined in Article 270-1 of the Criminal Code of Ukraine, as well as the qualified elements of the offenses under investigation, are characterized by a complex (mixed) form of guilt. It has been substantiated that such optional characteristics of the subjective side, such as motive and purpose, have criminal law significance when qualifying attacks on energy facilities only in cases where the act committed is classified as diversion or a terrorist act, primarily due to the presence of a specific purpose. It was found that the regulatory establishment of liability for encroachment on energy facilities, as well as the practice of applying the relevant provisions of criminal law, is accompanied by a number of systemic problems. Particularly, there is an insufficiently substantiated definition of the object of certain criminal offenses, which are similar in essence but are placed in different sections of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine. Certain inaccuracies were also identified in the formulation of a number of criminal law norms: the use of the plural form in legislative constructions makes it impossible to apply them literally in cases of encroachment on one specific object. Inconsistency is also found in determining consequences as a key part of the objective side ̶ for similar offenses, their meaning is defined differently, even though the difference between the elements basically comes down to the type of energy facility. Significant difficulties arise in both doctrine and law enforcement when determining the moment of termination of certain criminal offenses. An analysis of the objective side has shown that in most cases, the Criminal Code of Ukraine does not provide for the possibility of prosecution for encroachment on energy facilities through inaction, although this form of commission is possible not only in theory but also in practice. The use of the plural form by the legislator when describing acts that characterize the objective side of the relevant compositions is also debatable. Another problem is the inability to apply criminal law measures to legal entities for the destruction or damage of energy facilities and other encroachments on them, with the exception of certain cases. In the meantime, the Criminal Code of Ukraine does not differentiate liability depending on the type of energy facility, despite the fact that attacks on nuclear energy facilities, for example, pose a significantly higher level of public danger. The age of criminal responsibility for such offenses is also problematic, due to the lack of consistency in setting a reduced age threshold for certain offenses. Shortcomings were also identified in the characterization of the subjective aspect of the relevant criminal offenses, especially within the scope of the provisions of Articles 113, 258, and 296 of the Criminal Code of Ukraine. In practice, difficulties arise in qualifying such acts, in particular in view of the violation of the principle of non bis in idem. Besides, criminal law essentially does not have any specific rules on liability for seizing or holding an energy facility. There are also theoretical and practical complications in prosecuting the illegal shutdown of an energy facility without its destruction or damage. Finally, the conducted study made it possible to identify shortcomings in the sanctions of the relevant articles of the Criminal Code of Ukraine, as well as problems arising in judicial practice when imposing penalties for such criminal offenses. It has been substantiated that the improvement of the regulatory framework governing liability for attacks on energy facilities is possible in several directions. Firstly, this involves amending the current provisions of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine by clarifying the elements of a criminal offense or the qualifying circumstances. Secondly, it is advisable to introduce new categories of criminal offenses in order to eliminate existing gaps in the legal regulation of liability for such acts. Thirdly, the decriminalization of certain forms or types of offenses is possible in cases of excessive competition or conflicts between criminal law norms. Fourth, the provisions of the General Part of the Criminal Code of Ukraine should be revised in terms of applying criminal law measures to legal entities for committing offences against energy facilities. Fifth, it is necessary to reconsider sanctions and the severity of punishment for criminal offenses that pose a threat to the state's energy security. Описание: Гирич О.С. Кримінально-правова охорона енергетичної безпеки України: дисертація на здобуття освітньо-наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 - Право / Гирич Олександр Сергійович. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. - 256 с. 2026-01-01T00:00:00Z https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9699 Название: Кримінально-правова характеристика колабораційної діяльності за кримінальним правом України: дисертація Авторы: Ясниська, Т.Ю.; Yasnyska, T.Yu. Краткий осмотр (реферат): Колабораційна діяльність як кримінально-правове явище пройшло декілька етапів, які пов’язані з політичними, історичними обставинами. У доктрині виділено три етапи формування і реалізації кримінально-правової політики щодо колабораційної діяльності. У розвитку наукових підходів до відповідальності за співпрацю з ворогом можна виокремити три етапи, які відрізнялися ступенем наукового дослідження, рівнем правового врегулювання та практикою кваліфікації таких діянь. Поява нової норми зумовила активні та численні її дослідження. Незважаючи на такий вагомий науковий доробок, багато питань залишаються не вирішеними, дискусійними, а законодавцем досі не внесено жодних правок, доповнень до ст. 111-1 КК України. Вказане зумовлює необхідність проаналізувати роботи, які уже опубліковано, підсумувати існуючі пропозиції та виробити нові підходи для вирішення проблем кваліфікації колабораційної діяльності. На появу нових чи виокремлення з існуючих норм Кримінального кодексу України завжди впливають певні фактори. Щоб визначити такі чинники, необхідно з’ясувати, чи є норма про колабораційну діяльність вперше криміналізованою, чи вона є диференційованим різновидом «Державної зради». Підтримано позицію, що колабораційна діяльність є диференційованою формою статті «Державна зрада». Серед чинників, які впливають на законодавчу оцінку зміни ступеня суспільної небезпеки державної зради, ключовими є тривала окупація, що розпочалася ще у 2014 році, та її наслідки, які суттєво вплинули на поведінку населення й зумовили потребу у більш поміркованому підході до притягнення до відповідальності. Не менш вагомим чинником є суспільний запит на справедливість, підтверджений результатами досліджень громадської думки. Проведений аналіз об’єктів складів кримінальних правопорушень, передбачених статтею 111-1 КК України. Встановлено, що загальним об’єктом є всі суспільні відносини, які охороняються КК України і визначені у ст. 1 КК України. Щодо родового об’єкту, то ним є національна безпека. Запропоноване визначення родового об’єкту злочинів проти основ національної безпеки під яким розуміти суспільні відносини щодо забезпечення національної безпеки України. Запропоновано не виділяти видовий об’єкт злочинів проти основ національної безпеки, адже колабораційна діяльність впливає як на зовнішню так і на внутрішню безпеку держави. Безпосереднім об’єктом колабораційної діяльності є національна безпека України у сфері державної безпеки, воєнній, інформаційній та економічній сферах. Додатковими обов’язковими об’єктами є: життя особи та право власності, адже захист саме цих об’єктів передбачений у окремих нормах КК України. Інші об’єкти не можуть бути обов’язковими об’єктами колабораційної діяльності, адже такої вказівки жодна із частин статті не містить. Визначено, що до предметів колабораційної діяльності слід відносити «стандарти освіти держави-агресора» (ч. 3 ст. 111-1 КК України), «матеріальні ресурси» (ч. 4 ст. 111-1 КК України) та «інформацію» (ч. 6 ст. 111-1 КК України, п. 3 примітки). Запропоновано розуміти «стандарт освіти державиагресора» за допомогою методу доведення від супротивного, тобто від поняття стандарт освіти, який визначений українським законодавством. Відтак, слід встановити сукупність таких характеристик: 1) це один документ чи кілька документів, який (які) (2) видано державою-агресором (окупаційною адміністрацією) та спрямовано на (3) організацію освітнього процесу (4) всупереч українським стандартам (зокрема, визначених Законом України «Про освіту» та ін.). Характеристика ознак об’єктивної сторони проводилась за сферами: інформаційна, адміністративна, освітня, економічна, виборча, політична, воєнна. За результатом дослідження колабораційної діяльності в інформаційній сфері запропоновано виключити ч. 1 ст. 111-1 КК України та доповнити відповідною нормою КУпАП через те що таке діяння є проступком, завдана шкода не підриває національну безпеку, а покарання має вибірковий характер. Щодо ч. 6 ст. 111-1 КК України, запропоновано виключити вказівку на ознаку державної влади та унормувати «заклики» в одиничну форму. Посадовий колабораціонізм, який передбачений ч.ч. 2, 5, 7 КК України передбачає поетапне з’ясування: у якому органі працює особа та які функції вона виконує. Запропоновано виключити вказівку що до незаконних органів влади. У дискусії щодо покарання осіб, які займають посади у правоохоронних чи судових органах визначено, що існуюча норма тлумачиться надто широко, а тому притягнення водія чи іншої особи, яка виконує технічні функції за ч. 7 ст. 111-1 КК України є надмірним. Проаналізовано колабораційну діяльність в освітній сфері (ч. 3 ст. 111-1 КК України) та з’ясовано, що слід розуміти під впровадженням стандартів освіти країни-агресора та під пропагандою. З судової практики визначено дії, вчинення яких кваліфікується як колабораційна діяльність в освітній сфері. Зроблено висновок про те, що керівник закладу освіти який впроваджує стандарти освіти держави-агресора зазвичай одночасно вчиняє і пропаганду. Охарактеризовано колабораційну діяльність в економічні сфері (ч. 4 ст. 111-1 КК України). Запропоновано до незаконних воєнізованих формувань відносити і молодіжні організації, які передбачають ієрархію, сувору дисципліну, навчають користуватись зброєю, проводять вишколи. Розглянуто колабораційну діяльність у виборчій сфері (ч. 5 ст. 111-1 КК України). Запропоновано використовувати чинне українське виборче законодавство для розуміння етапів виборів чи референдуму, функцій спостерігачів, комісій тощо. Зроблено висновок, що політичний колабораціонізм (ч. 6 ст. 111-1 КК України) завжди підриває національну безпеку. Тож, кримінально-караними будуть не будь-які політичні заходи, а ті, проведення яких реалізує зазначену мету, і які шкодять національній безпеці України. Зазначено, що у ст. 111-1 КК України має значення місце вчинення, адже в окремих формах воно прямо зазначене (ч. 2, 3, 5, 7 ст. 111-1 КК України). В інших формах місце не зазначене, однак диктується обстановкою – умовами окупації. Отже, місцем вчинення колабораційної діяльності є повністю чи частково непідконтрольна територія України (тимчасово окупована територія, лінія зіткнення). Суб’єктом колабораційної діяльності, з огляду на спорідненість із державною зрадою запропоновано вважати фізичну осудну особа, яка досягла віку 16 років та є громадянином України. Суб’єкти колабораційної діяльності можуть також мати додаткові ознаки. Встановлено, що впроваджувати стандарти освіти держави-агресора можуть виключно особи, уповноважені окупаційною адміністрацією держави-агресора на таку діяльність та мають такі функції. Натомість, здійснювати пропаганду у закладах освіти може будьяка особа. Щодо додаткових ознак суб’єкта колабораційної діяльності то для кваліфікації діяння за ч. 4 ст. 111-1 КК України не має значення чи була взагалі особа зареєстрована як фізична особа-підприємець чи юридична особа. Запропоновано виключити вказівку на добровільність із ст. 111-1 КК України, адже вимушений колабораціонізм повинен оцінюватись як обставина, що виключає кримінальну протиправність діяння. Здійснено розмежування складів кримінальних правопорушень, передбачених статтею 111-1 КК України. Запропоновано для розмежування посадового колабораціонізму з’ясовувати 1) орган, у якому особа обійняла посаду; 2) назву посади та 3) функції, які фактично виконувала особа. Те, що особа обіймає посаду керівника не означає, що особа виконує організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції. Продовжено наукову позицію, що керівники закладів освіти не можуть нести відповідальність за ч. 5 ст. 111-1 КК України. Втім, якщо це приватний заклад, який реєструється та веде господарську діяльність спільно з державоюагресором, то такі дії можуть бути кваліфіковані за ч. 4 ст. 111-1 КК України. Проведено розмежування складів колабораційної діяльності в інформацій сфері (ч.ч. 1, 3, 6 ст.111-1 КК України) та визначено, що їх спільними ознаками є: 1) висловлення певних поглядів; 2) антиукраїнський характер; 3) публічність (хоча ця ознака прямо зазначена тільки у ч. 1 ст. 1111 КК України, однак вона притаманна ч. 3 і ч. 6 ст. 111-1 КК України); 4) співпраця з державою-агресором (ця ознака зазначена тільки у ч. 6 ст. 111-1 КК України, втім ст. 111-1 КК України завжди стосується співпраці з державою-агресором. Розмежувальними ознаками ч. 3 ст. 111-1 КК України від інших форм колабораціонізму є те, що пропаганда це системна діяльність, яка здійснюється у різний спосіб (виступи, заходи тощо), пов’язана з освітнім процесом та є орієнтованою на здобувачів освіти – дітей. Недоліком норми є те, що визначено місце – заклад освіти, яку науковці часто сприймають за розмежувальну ознаку. Однак, пропаганда може вчинятися і дистанційно і в позашкільний період та охоплюватися освітнім процесом. Розмежувальними ознаками ч. 6 ст. 111-1 КК України і ч. 1 ст. 111-1 КК України є те, що за ч. 6 ст. 111-1 КК України особа робить такі дії на замовлення, прохання, вказівкою, чи будь-яким іншим чином взаємодіє з представником держави-агресора, а за ч. 1 ст. 111-1 КК України особа це робить самостійно і один раз. Звернено увагу на розмежування ч. 6 ст. 111-1 КК України та ч. 5 ст. 1111 КК України. Запропоновано вважати ч. 5 ст. 111-1 КК України спеціальною щодо ч. 6 ст. 111-1 КК України. Заходи політичного характеру, які пов’язані з виборами мають кваліфікуватися за ч. 5 ст. 111-1 КК України. Обґрунтовано необхідність виключити з ч. 5 ст. 111-1 КК України відповідальність за «публічні заклики до незаконних виборів, референдуму». Проаналізовано позиції науковців щодо розмежування ч. 7 ст. 111-1 КК України та ч. 1 ст. 111 КК України. Підтримано позицію, що так як колабораційна діяльність є різновидом державної зради, то кваліфікація за сукупністю цих статей порушує принцип заборони двічі притягувати до кримінальної відповідальності за один злочин. Ключовою ознакою для розмежування є наявність чи відсутність умов окупації. Для розмежування колабораційної діяльності у воєнній сфері (ч. 7 ст. 111-1 КК України) та створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (ст. 260 КК України) пропонується кілька підходів. На нашу думку, такими розмежувальними ознаками є: (1) місце створення незаконних формувань – тимчасово окупована територія держави-агресора (ч.7 ст. 111-1 КК України), (2) обстановка – умови окупації (ч. 7 ст. 111-1 КК України), (3) метою створення незаконних формувань є ведення бойових чи інших дій в межах збройного конфлікту (ч. 7 ст. 111-1 КК України). Розмежування колабораційної діяльності (ст. 111-1 КК України) від терористичного акту і суміжних з цим явищем діянь (ст.ст. 258, 258-1, 258-2, 258-3, 258-4, 258-5, 258-6 КК України) теж можна здійснювати за обстановкою – умовами окупації. Наголошено на недопущенні ототожнення воєнного злочину та терористичного акту. Відмежування колабораційної діяльності (ст. 111-1 КК України) від виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії рф проти України, глорифікація її учасників (ст. 436-2 КК України) у доктрині здійснюється за різними ознаками. Втім, вони співвідносяться як загальна та спеціальна, тож застосовуватися має спеціальна норма. Можлива і сукупність злочинів. Виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів (ст. 436-1 КК України) і колабораційна діяльність (ст. 111-1 КК України) можуть утворювати сукупність злочинів. Розмежувальними ознаками колабораційної діяльності (ст. 111-1 КК України) та пропаганди війни (ст. 436 КК України) є родовий об’єкт, предмет заклику. Доведено, що за ст. 436 КК України особа може нести відповідальність якщо збройний конфлікт ще не розпочався, а за ст. 111-1 КК України – під час існуючого збройного конфлікту. Запропоновано виключити ст. 111-2 КК України, а пособництво державі-агресора залежно від обстановки вчинення кваліфікувати за раніше прийнятими нормами. Так, якщо відповідне діяння вчинене в умовах окупації – ст. 111-1 КК України, поза межами окупації – ст. 111 КК України. Collaborative activity as a criminal-law phenomenon has undergone several stages associated with political and historical circumstances. In legal doctrine, three stages of the formation and implementation of criminal-law policy regarding collaborative activity are distinguished. In the development of scientific approaches to liability for cooperation with the enemy, three stages can also be identified, which differed in the level of scientific research, the degree of legal regulation and the practice of qualifying such acts. The emergence of the new legal provision led to numerous scholarly studies devoted to it. Despite this significant scientific contribution, many issues remain unresolved and debatable, and the legislator has still not introduced any amendments or additions to Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine. This situation necessitates the analysis of previously published works, the summarization of existing proposals, and the development of new approaches to addressing the problems of qualifying collaborative activity. The emergence of new provisions or the differentiation of existing norms within the Criminal Code of Ukraine is always influenced by certain factors. In order to identify such factors, it is necessary to determine whether the norm on collaborative activity constitutes a newly criminalized act or whether it is a differentiated form of the offense of «High Treason». The position is supported that collaborative activity is a differentiated form of the offence of «High Treason». Key factors influencing the legislative assessment of changes in the degree of danger posed by high treason include the prolonged occupation that began in 2014 and its consequences, which have significantly affected the behavior of the population and highlighted the need for a more balanced approach to holding individuals accountable. Another significant factor is the public demand for justice, as evidenced by public opinion research. The analysis of the elements of criminal offenses under Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine reveals that the general object comprises all social relations protected by the Criminal Code of Ukraine and defined in Article 1 of the Criminal Code of Ukraine. As for the generic object, it is national security. The proposes that the generic object of crimes against the foundations of national security be defined as social relations related to ensuring the national security of Ukraine. It is proposed not to distinguish a specific object of crimes against the foundations of national security, since collaborative activity impacts both the external and internal security of the state. Its direct object is the national security of Ukraine in the spheres of state, military, informational and economic security. Additional mandatory objects include the life of a person and the right to property, since the protection of these objects is ensured by separate provisions of the Criminal Code of Ukraine. Other objects cannot be considered mandatory for collaborative activity as none of the parts of the article contains such an indication. It is determined that the objects of collaborative activity should include «educational standards of the aggressor state» (Part 3, Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine), «material resources» (Part 4, Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine) and «information» (Part 6, Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine, paragraph 3 of the note). The concept of «educational standards of the aggressor state» is proposed to be interpreted using the method of reasoning by contradiction, starting from the concept of an educational standard as defined in Ukrainian legislation. Accordingly, the following characteristics should be established if (1) it is one document or several documents which (2) are issued by the aggressor state (occupation administration) and are aimed at (3) organizing the educational process (4) contrary to Ukrainian standards (in particular those defined by the Law of Ukraine «On Education» etc.). The characteristics of the objective elements were analyzed according to different spheres: informational, administrative, educational, economic, electoral, political, and military. As a result of the study of collaborative activity in the informational sphere, it is proposed to exclude Part 1 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine and supplement the Code of Ukraine on Administrative Offenses with an appropriate provision, since such an act constitutes a minor offense, the harm caused does not undermine national security, and the punishment is applied selectively. Regarding Part 6 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine, it is proposed to remove the reference to the feature of state authority and to standardize the term «calls» in the singular form. Official collaborationism, provided for in Parts 2, 5, and 7 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine, requires a step-by-step clarification of: in which body the person works and what functions they perform. It is proposed to remove the reference to illegal authorities. In the debate regarding the punishment of persons who hold positions in law enforcement or judicial bodies, it has been determined that the existing provision is interpreted too broadly. Therefore, bringing a driver or another person who performs technical functions to liability under Part 7 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine is excessive. Collaborative activity in the educational sphere (Part 3 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine) was analyzed, and it was clarified what should be understood by the implementation of the educational standards of the aggressor state and by propaganda. Based on judicial practice, actions the commission of which is classified as collaborative activity in the educational sphere were identified. It was concluded that the head of an educational institution who implements the educational standards of the aggressor state usually simultaneously engages in propaganda. Collaborative activity in the economic sphere (Part 4 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine) was characterized. It is proposed that illegal paramilitary formations should include organizations or camps that involve hierarchy, strict discipline, training in the use of weapons and the conduct of military-style training exercises. Collaborative activity in the electoral sphere (Part 5 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine) was examined. It is proposed to use the current Ukrainian electoral legislation to understand the stages of elections or referendums, the functions of observers, commissions and other relevant bodies. It is concluded that political collaborationism (Part 6 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine) always undermines national security. Therefore, not all political events will constitute criminally punishable acts, but only those whose organization serves the specified purpose and harms the national security of Ukraine. It is noted that the place of commission is significant in Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine, since in some forms it is directly indicated (Parts 2, 3, 5, and 7 of Article 111-1). In other forms, the place is not specified, but is dictated by the circumstances – namely, the conditions of occupation. Thus, the place of commission of collaborative activity is the territory of Ukraine that is fully or partially beyond government control (temporarily occupied territory or the line of contact). The subject of collaborative activity, considering its similarity to treason, is proposed to be defined as a natural, sane person who has reached the age of 16 and is a citizen of Ukraine. Subjects of collaborative activity may also possess additional characteristics. It has been established that the implementation of the educational standards of the aggressor state may be carried out exclusively by persons authorized by the occupation administration of the aggressor state to conduct such activities and who perform the relevant functions. At the same time, propaganda in educational institutions may be carried out by any person. Regarding additional characteristics of the subject of collaborative activity, for the qualification of an act under Part 4 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine, it does not matter whether the person was registered as an individual entrepreneur or as a legal entity. t is proposed to remove the reference to voluntariness from Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine, since forced collaborationism should be assessed as a circumstance that excludes the criminal unlawfulness of the act. A differentiation of the elements of criminal offenses provided for in Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine has been carried out. It is proposed that, in order to distinguish official collaborationism, the following should be clarified: 1) the body in which the person held a position; 2) the title of the position; and 3) the functions actually performed by the person. The fact that a person holds a managerial position does not necessarily mean that the person performs organizationaladministrative or administrative-economic functions. The scholarly position that heads of educational institutions cannot bear liability under Part 5 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine has been further developed. However, if it concerns a private institution that is registered and conducts economic activity jointly with the aggressor state, such actions may be qualified under Part 4 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine. A distinction has also been made between the elements of collaborative activity in the informational sphere (Parts 1, 3, and 6 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine). Their common features have been identified as: 1) the expression of certain views; 2) an anti-Ukrainian character; 3) publicity (although this feature is explicitly stated only in Part 1 of Article 111-1, it is also inherent in Parts 3 and 6 of Article 111-1); 4) cooperation with the aggressor state (this feature is explicitly mentioned only in Part 6 of Article 111-1; however, Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine always concerns cooperation with the aggressor state). The distinguishing features of Part 3 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine from other forms of collaborationism are that propaganda constitutes a systematic activity carried out in various ways (speeches, events, etc.), is connected with the educational process and is oriented toward recipients of education – children. A shortcoming of the provision is that it specifies the place – the educational institution – which scholars often perceive as a distinguishing feature. However, propaganda may also be carried out remotely and outside the formal school period while still being part of the educational process. The distinguishing features between Part 6 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine and Part 1 of Article 111-1 are that under Part 6 a person performs such actions upon request, instruction or any other form of interaction with a representative of the aggressor state, whereas under Part 1 a person performs such actions independently and as a single act. Attention is also drawn to the distinction between Part 6 of Article 111-1 and Part 5 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine. It is proposed to consider Part 5 of Article 111-1 as a special provision in relation to Part 6 of Article 111-1. Political events related to elections should therefore be qualified under Part 5 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine. The necessity of excluding liability for «public calls for illegal elections or referendums» from Part 5 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine is substantiated. Scholarly positions regarding the distinction between Part 7 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine and Part 1 of Article 111 of the Criminal Code of Ukraine were analyzed. The position is supported that, since collaborative activity is a type of treason, qualification under both provisions simultaneously violates the principle prohibiting double criminal liability for the same offense. The key distinguishing feature is the presence or absence of conditions of occupation. To distinguish collaborative activity in the military sphere (Part 7 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine) from the creation of paramilitary or armed formations not provided for by law (Article 260 of the Criminal Code of Ukraine), several approaches are proposed. In our view, the distinguishing features are: (1) the place where the illegal formations are created – the temporarily occupied territory controlled by the aggressor state (Part 7 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine); (2) the circumstances – conditions of occupation (Part 7 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine); (3) the purpose of creating the illegal formations – the conduct of combat or other actions within the framework of an armed conflict (Part 7 of Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine). The distinction between collaborative activity (Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine) and a terrorist act and related offenses (Articles 258, 258-1, 2582, 258-3, 258-4, 258-5, and 258-6 of the Criminal Code of Ukraine) can also be made based on the circumstances – namely, the conditions of occupation. Emphasis is placed on preventing the conflation of war crimes with acts of terrorism. The distinction between collaborative activity (Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine) and the justification, recognition as lawful, or denial of the armed aggression of the Russian Federation against Ukraine, as well as the glorification of its participants (Article 436-2 of the Criminal Code of Ukraine), is made in legal doctrine according to various criteria. However, these provisions are related as general and special norms; therefore, the special norm should be applied. A concurrence of crimes is also possible. The production and dissemination of communist or Nazi symbols and the propaganda of the communist and national-socialist (Nazi) totalitarian regimes (Article 436-1 of the Criminal Code of Ukraine) and collaborative activity (Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine) may constitute a concurrence of criminal offenses. The distinguishing features between collaborative activity (Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine) and propaganda of war (Article 436 of the Criminal Code of Ukraine) are the generic object and the subject of the call. It is established that under Article 436 of the Criminal Code of Ukraine a person may incur criminal liability even if an armed conflict has not yet begun, whereas Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine applies during an existing armed conflict. It is proposed to repeal Article 111-2 of the Criminal Code of Ukraine and to qualify aiding the aggressor state, depending on the circumstances of the act, under previously adopted provisions. Thus, if the relevant act is committed under conditions of occupation, it should be qualified under Article 111-1 of the Criminal Code of Ukraine; if committed outside the conditions of occupation, it should be qualified under Article 111 of the Criminal Code of Ukraine. Описание: Ясниська Т.Ю. Кримінально-правова характеристика колабораційної діяльності за кримінальним правом України: дисертація на здобуття освітньо-наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 - Право / Ясниська Тетяна Юріївна. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. - 245 с. 2026-01-01T00:00:00Z https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9697 Название: Відповідальність за посягання на життя та здоров’я працівника правоохоронного органу за кримінальним правом України: дисертація Авторы: Юрків, М.Т.; Yurkiv, M.T. Краткий осмотр (реферат): Дисертаційне дослідження присвячене комплексному аналізу кримінально-правової відповідальності за посягання на життя та здоров’я працівників правоохоронних органів в Україні. Актуальність теми зумовлена підвищенням рівня суспільної конфліктності, зростанням випадків насильства щодо працівників правоохоронних органів, а також трансформацією безпекових функцій держави в умовах збройної агресії, що обумовлює необхідність удосконалення кримінально-правового механізму їх захисту. Метою дослідження є теоретичне обґрунтування та вдосконалення кримінально-правових засад відповідальності за посягання на життя та здоров’я працівників правоохоронних органів. Для досягнення цієї мети здійснено комплексний і системний аналіз кримінально-правових норм, що регламентують відповідальність за зазначені діяння в Україні. Об’єктом дослідження є кримінально-правові відносини у сфері охорони життя та здоров’я працівників правоохоронних органів, а предметом – норми кримінального законодавства та практика їх застосування у випадках посягання на життя і здоров’я працівників правоохоронних органів. Методологічну основу становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання, зокрема системний, формально-логічний, порівняльно-правовий та історикоправовий підходи. У вступній частині роботи визначено актуальність теми, сформульовано мету, завдання та методологію роботи, окреслено наукову новизну. В першому розділі здійснено системний аналіз стану наукового розгляду проблем кримінально-правової охорони життя та здоров’я працівників правоохоронних органів з метою виявлення та узагальнення дискусійних питань, щодо яких у науковій спільноті відзначається неоднозначність трактувань і варіативність думок, також окреслено коло питань, які досі залишаються недослідженими в науковому просторі. Визначено рівні опрацювання проблематики кримінальних правопорушень проти працівників правоохоронних органів. Проаналізовано науково-термінологічний апарат («опір», «насильство», «втручання у діяльність», «працівник правоохоронного органу») та історичний розвиток кримінальної відповідальності за посягання на життя і здоров’я працівників правоохоронних органів в Україні. Висвітлено еволюцію підходів до кримінально-правової охорони службової діяльності та безпеки працівників правоохоронних органів від моменту закріплення відповідальності до сьогодення, що підкреслило послідовність історичного розвитку та системність кримінально-правової відповідальності. Здійснено порівняльний аналіз кримінально-правової охорони працівників правоохоронних органів у зарубіжних державах, який засвідчив спільну у їх регулюванні подібність принципів охорони, проте виявив специфічні відмінності у деталізації складів злочинів, підходах до кваліфікації та застосування відповідальності. У другому розділі здійснено цілісний аналіз складів кримінальних правопорушень, що передбачають відповідальність за посягання на життя, здоров’я, свободу і недоторканність працівників правоохоронних органів та пов’язаних із ними осіб, зокрема за погрозу, насильство та інші посягання у зв’язку з виконанням службових обов’язків. Проаналізовано об’єкт кримінально-правової охорони, об’єктивну та суб’єктивну сторони, а також суб’єкта правопорушення. Деталізовано судову практику у розрізі розуміння терміна «працівник правоохоронного органу». Уточнено зміст погрози, форми спричинення шкоди здоров’ю та кваліфікуючі ознаки умислу на позбавлення життя працівника правоохоронного органу. Визначено роль мотиву і мети як конструктивних елементів складу злочину. Окреслено загальні вимоги до суб’єкта кримінального правопорушення. За результатами дослідження виявлено колізії та прогалини законодавства, а також суперечності у правозастосовній практиці. У третьому розділі обґрунтовано необхідність удосконалення кримінально-правової відповідальності за посягання на життя та здоров’я працівників правоохоронних органів шляхом перегляду законодавчих конструкцій та підвищення якості правозастосування. Встановлено наявність дублювання, санкційних диспропорцій та термінологічної невизначеності, що знижує системність і внутрішню узгодженість кримінального закону. Обґрунтовано необхідність уніфікації складів кримінальних правопорушень, гармонізації санкцій відповідно до принципу пропорційності, уточнення статусу спеціального потерпілого та врахування концепції глобального реформування Особливої частини КК України. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням відповідальності за посягання на життя та здоров’я працівників правоохоронних органів, у якому системно проаналізовано відповідні склади кримінальних правопорушень та запропоновано теоретично обґрунтовані напрями вдосконалення їх правового регулювання. Уперше обґрунтовано доцільність перегляду підходів до кримінально-правової охорони спеціальних потерпілих шляхом уніфікації складів кримінальних правопорушень, а саме виключення спеціальних норм, і, як наслідок, доведено необхідність доповнення низки норм КК України кваліфікуючими ознаками, пов’язаними з виконанням службових обов’язків; також запропоновано зміни до окремих норм щодо відповідальності за погрозу насильством та застосування довічного позбавлення волі на стадіях незакінченого злочину. Удосконалено підходи до визначення поняття «працівник правоохоронного органу», систематизації складів кримінальних правопорушень і їх розмежування. Вперше досліджено проблему непропорційності санкцій за вчинення кримінальних правопорушень, які передбачені спеціальними складами, обґрунтовано необхідність перегляду санкційної політики у КК України. Окреслено та запропоновано варіанти вирішення проблеми криміналізації погрози вбивством. Надано подальшого розвитку положенням щодо кваліфікації правопорушень, ролі мотиву та мети у структурі складу злочину, а також підходам до вдосконалення кримінальноправової політики. Узагальнення результатів дослідження дає підстави стверджувати, що кримінально-правовий захист працівників правоохоронних органів має розглядатися як необхідний елемент забезпечення публічної безпеки та належного функціонування держави, а не як привілейована охорона окремої професійної групи. Правильна правова реакція держави на посягання на життя і здоров’я працівників правоохоронних органів є неодмінною умовою стабільності правозастосування, довіри суспільства до органів правопорядку та забезпечення дієздатності держави у сфері протидії злочинності. This dissertation research is devoted to a comprehensive analysis of criminal liability for attacks on the life and health of law enforcement officers in Ukraine. The relevance of the topic stems from the rise in social conflict, the increase in incidents of violence against law enforcement officers, and the transformation of the state’s security functions in the context of armed aggression, which necessitates the improvement of the criminal law mechanism for their protection. The purpose of the study is to provide a theoretical justification for and to refine the criminal law framework governing liability for infringements on the life and health of law enforcement officers. To achieve this objective, a comprehensive and systematic analysis has been carried out of the criminal law provisions governing liability for such acts in Ukraine. The object of the study is the criminal law relations in the field of protection of the life and health of law enforcement officers, and the subject is the provisions of criminal legislation and the practice of their application in cases of infringement on the life and health of law enforcement officers. The methodological basis consists of general scientific and specialised legal methods of inquiry, in particular systemic, formal-logical, comparative-legal, and historical-legal approaches. The introduction to this study establishes the relevance of the topic, sets out the aim, objectives, and methodology of the study, and outlines its scientific novelty. The first chapter presents a systematic analysis of the state of academic research into the criminal law protection of the life and health of law enforcement officers, with the aim of identifying and summarising contentious issues on which the academic community notes ambiguous interpretations and diversity of opinions, as well as outlining a range of issues that remain unexplored in the academic sphere. The levels of research into the issues of criminal offenses against law enforcement officers have been identified. The scientific and terminological framework («resistance», «violence», «interference with activities», «law enforcement officer») and the historical development of criminal liability for infringements on the life and health of law enforcement officers in Ukraine have been analysed. The evolution of approaches to the criminal law protection of the official duties and safety of law enforcement officers from the moment of establishing liability to the present day is examined, emphasizing the consistency of historical development and the systemic nature of criminal law liability. A comparative analysis of the criminal law protection of law enforcement officers in foreign countries has been carried out, which revealed a common similarity in the principles of protection in their regulation, yet identified specific differences in the detail of the elements of offences, approaches to classification and the application of liability. The second chapter provides a comprehensive analysis of the elements of criminal offenses involving liability for infringements on the life, health, freedom, and physical integrity of law enforcement officers and persons associated with them, in particular for threats, violence, and other infringements in connection with the performance of official duties. The subject matter of protection under criminal law, the objective and subjective aspects, and the perpetrator of the offence have been analysed. Judicial practice has been examined in detail with regard to the interpretation of the term «law enforcement officer». The content of the threat, the forms of causing harm to health, and qualifying features of intent to take the life of a law enforcement officer are clarified. The role of motive and purpose as constituent elements of the offence is defined. General requirements for the perpetrator of a criminal offense are outlined. The research has identified conflicts and gaps in the legislation, as well as inconsistencies in law enforcement practice. The third chapter substantiates the necessity of improving criminal liability for infringement on the life and health of law enforcement officers by revising legislative constructs and enhancing the quality of law enforcement. The existence of duplication, disproportionate sanctions and terminological ambiguity has been established, which undermines the systematic nature and internal consistency of criminal law. The need to unify the elements of criminal offences, harmonise sanctions in accordance with the principle of proportionality, clarify the status of a special victim, and take into account the concept of comprehensive reform of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine is substantiated. The scientific novelty of the findings lies in the fact that this dissertation is the first comprehensive study in Ukraine on liability for infringements on the life and health of law enforcement officers, in which the relevant elements of criminal offenses have been systematically analysed and theoretically sound directions for improving their legal regulation have been proposed. For the first time, the expediency of revising approaches to the criminal law protection of special victims has been substantiated through the unification of the elements of criminal offenses, namely the exclusion of special provisions; consequently, the necessity of supplementing a number of provisions of the Criminal Code of Ukraine with qualifying features related to the performance of official duties has been demonstrated. Amendments have also been proposed to certain provisions concerning liability for threats of violence and the application of life imprisonment at the stages of an attempted offence. Approaches to defining the concept of a «law enforcement officer», systematising the elements of criminal offenses and distinguishing between them have been refined. For the first time, the problem of disproportionate nature of sanctions for criminal offenses provided for by specific provisions has been examined, and the need to review the sanctions policy in the Criminal Code of Ukraine has been substantiated. Options for resolving the problem of the criminalisation of death threats have been outlined and proposed. Further development has been provided regarding the classification of offenses, the role of motive and intent in the structure of the offence, as well as approaches to improving criminal law policy. A summary of the study’s findings suggests that criminal law protection for law enforcement officers should be regarded as an essential element in ensuring public safety and the proper functioning of the State, rather than as privileged protection for a specific professional group. An appropriate legal response of the State to infringements on the life and health of law enforcement officers is an indispensable condition for the stability of law enforcement, public trust in law enforcement agencies, and the State’s ability to combat crime. Описание: Юрків М.Т. Відповідальність за посягання на життя та здоров’я працівника правоохоронного органу за кримінальним правом України: дисертація на здобуття освітньо-наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 - Право / Юрків Марта Тарасівна. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. - 210 с. 2026-01-01T00:00:00Z