https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/40 Thesis Sat, 09 May 2026 12:53:30 GMT 2026-05-09T12:53:30Z https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9410 Название: Адміністративно-правове забезпечення захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства: дисертація Авторы: Дмитришин, О.О.; Dmytryshyn, O.O. Краткий осмотр (реферат): Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії (081 Право). – Львівський державний університет внутрішніх справ; Львівський державний університет внутрішніх справ, Львів, 2026. і Дисертація є однією з небагатьох в українській правовій науці комплексних системних досліджень адміністративно-правового забезпечення захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства. У результаті дослідження розглянуто та проаналізовано найважливіші аспекти, що стосуються понять: “права дитини”, “правовий захист прав дитини”, “міжнародні стандарти захисту прав дитини”, “захист прав дітей, що постраждали від домашнього насильства”, “суб’єкти адміністративно-правового захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства” і на цій основі подано характеристику адміністративно-правового забезпечення захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства. У першому розділі “Методологічні засади адміністративно-правового забезпечення захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства” проаналізовано сучасний стан дослідження та проблеми захисту прав дітей в Україні, які постраждали від домашнього насильства, розглянуто міжнародні стандарти захисту прав дитини як основу їх захисту на вітчизняному рівні, проаналізовано нормативно-правове регулювання захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства та з’ясовано проблеми захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства під час воєнних дій в Україні. Наголошено, що домашнє насильство є порушенням основоположних прав людини, зокрема права на життя, фізичну та моральну недоторканність. У контексті дітей це питання набуває особливої гостроти, адже насильство негативно впливає на їх фізичний, психологічний та соціальний розвиток. З’ясовано. що за останні роки в законодавстві України відбулися суттєві позитивні зрушення, спрямовані на вдосконалення механізмів підтримки та захисту осіб, які постраждали від домашнього насильства, зокрема дітей. Значно зросла увага суспільства до проблеми домашнього насильства, що стимулювало активізацію наукових досліджень у цій сфері. Підкреслено, що вченими здійснено ґрунтовний аналіз питань запобігання, протидії та викорінення насильницьких дій у сімейному середовищі, що сприяло вдосконаленню нормативно-правових положень чинного законодавства. Особливий акцент зроблено на дослідженні причин і обставин, які провокують вчинення насильства щодо дітей, а також на розробці ефективних правових і соціальних механізмів для боротьби з цим явищем. Такий підхід дозволяє сформувати більш чітке розуміння шляхів мінімізації випадків домашнього насильства та забезпечення належного правового захисту найбільш вразливих категорій населення. Однак після прийняття та оновлення законодавства у сфері протидії та запобігання домашньому насильству, а також зміни умов розвитку суспільства, тематика захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства потребує подальшого розвитку. Зокрема, відсутність комплексного аналізу адміністративно-правового забезпечення захисту прав дітей, які зазнали домашнього насильства, нині викликає значну кількість критичних зауважень і дискусій у науковій та практичній площині. Виокремлено, низку ключових принципів, на яких ґрунтуються міжнародні стандарти захисту прав дитини, а саме: 1) принцип найкращих інтересів дитини – усі рішення, що стосуються дітей, мають прийматися з урахуванням їхніх найкращих інтересів; 2) принцип недискримінації – кожна дитина має право на рівний захист незалежно від її раси, статі, мови, релігії чи соціального походження; 3) принцип участі дітей – діти мають право висловлювати свою думку щодо питань, які впливають на їхнє життя, і ця думка повинна враховуватися відповідно до їхнього віку та зрілості; 4) принцип розвитку – держави зобов’язані створювати умови для фізичного, психічного, морального та соціального розвитку дітей. Констатовано, що міжнародні стандарти захисту прав дитини є важливим інструментом для формування ефективної системи охорони дитинства на національному рівні. Україна вже зробила значний прогрес у цій сфері, однак подальші кроки мають бути спрямовані на усунення існуючих прогалин у законодавстві та практиці. Водночас подальше вдосконалення законодавчої бази та інституційного механізму залишається необхідною умовою для забезпечення повноцінного захисту прав дітей і створення безпечного середовища для їхнього розвитку, адже попри розвинене законодавство у сфері протидії домашньому насильству, це явище все ще залишається поширеним на побутовому рівні. Окреслено, проблеми реалізації захисту дітей від домашнього насильства, а саме: доступ до правової допомоги; недостатня кількість фахівців; складність ідентифікації випадків насильства; недоліки судової системи. Виокремлено основні фактори уразливості в ситуаціях домашнього насильства в умовах війни, з-поміж яких: складний матеріальний стан сімей, втрата основних джерел доходу; проблеми з пошуком житла, брак житлової площі й незадовільні умови проживання; проживання на тимчасово окупованих територіях і територіях, де тривають активні бойові дії; вимушене переміщення і відповідно втрата сталих соціальних зв’язків, нерозуміння, де отримати допомогу в разі потреби тощо; обмеження в пересуванні (комендантські години, повітряні тривоги тощо); психологічні травми внаслідок війни, ПТСР; використання негативних стратегій виживання членами родини; брак соціальних, медичних, психологічних сервісів для постраждалих від насильства осіб; травмування й каліцтва, що посилюють залежність від інших членів сім’ї; проблеми з електрикою, що може ускладнювати виклик про допомогу тощо. Наголошено, що воєнний стан створює додаткові виклики для забезпечення належного рівня правового захисту та соціальної підтримки дітей, які постраждали від домашнього насильства. Для вирішення цих проблем необхідно вдосконалювати законодавчу базу, розвивати інфраструктуру кризових центрів і посилювати співпрацю між державними органами та громадськими організаціями. Окремо акцентовано на необхідності інтеграції до програм реабілітації військовослужбовців компонентів, спрямованих на запобігання домашньому насильству та насильству за ознакою статі, що сприятиме не лише відновленню психологічного стану військових, але й формуванню у них відповідального ставлення до міжособистісних стосунків та попередженню потенційних конфліктних ситуацій у сімейному середовищі. У другому розділі “Суб’єкти адміністративно-правового забезпечення захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства” розглянуто поняття та структуру механізму адміністративно-правового захисту прав дітей в Україні, які постраждали від домашнього насильства через аналіз засобів та гарантій захисту; проаналізовано види суб’єктів адміністративно-правового захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства; розкрито форми та методи діяльності суб’єктів адміністративно-правового забезпечення захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства; подано характеристику Національної поліції України як суб’єкта захисту прав дітей в Україні, які постраждали від домашнього насильства. Вказано, що захист прав дитини є складним механізмом, ефективність якого потребує різноманітних адміністративно-правових засобів. У теорії юридична забезпеченість прав забезпечується матеріально-правовими та процесуальноправовими засобами. До них відносяться правові норми та акти, правоохоронна діяльність, заходи самооборони, що здійснюються різними суб’єктами на міжнародному, національному, регіональному та локальному рівнях. З’ясовано, що форми та методи адміністративно-правового захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства в Україні, становлять собою комплексний механізм, спрямований на охорону, забезпечення та підтримку вказаної категорії осіб. У цьому контексті ключове значення мають форми адміністративної діяльності публічної адміністрації, які визначають зовнішні прояви реалізації владних повноважень, а також методи як засоби впливу на свідомість, поведінку та стан осіб, до яких спрямована така діяльність, спрямовані на досягнення публічно-правових цілей. Удосконалено концептуальний підхід до розуміння системи суб’єктів, відповідальних за запобігання та протидію домашньому насильству щодо дітей. Ця система має розглядатися як нормативно закріплена, інтегрована сукупність уповноважених державних органів, установ, організацій та інших суб’єктів, діяльність яких спрямована на своєчасне виявлення, запобігання, припинення та розслідування випадків домашнього насильства щодо дітей. Крім того, її функціонування передбачає забезпечення комплексного захисту прав, надання необхідної допомоги постраждалим дітям або дітям-свідкам такого насильства, а також реалізацію заходів підтримки в межах міжвідомчої співпраці. Умотивовано, що серед центральних органів виконавчої влади, які відіграють ключову роль у запобіганні та протидії домашньому насильству, особливе значення мають підрозділи Національної поліції України. Саме на ці органи покладено основні функції щодо адміністративно-правового реагування на випадки домашнього насильства щодо дитини, оперативного виявлення правопорушень у цій сфері, їх попередження та мінімізації негативних наслідків. Обґрунтовано доцільність створення спеціально уповноваженого відділу в межах підрозділу превенції, який буде відповідати виключно за запобігання та протидію домашньому насильству, що є логічним і необхідним кроком для: підвищення спеціалізації; оптимізації ресурсів; посилення міжвідомчої координації; забезпечення належного контролю та моніторингу. Такий підхід узгоджується з вимогами Стамбульської конвенції та дозволить посилити захист дітей і дорослих, які зазнають домашнього насильства. У третьому розділі “Шляхи вдосконалення адміністративно-правового забезпечення захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства” приділена увага питанням вивчення зарубіжного досвіду забезпечення захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства та удосконалення нормативно-правового забезпечення захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства. Наголошено, що за вчинення домашнього насильства в більшості країнах передбачається виключно кримінальна відповідальність. Проведений аналіз зарубіжного досвіду запобігання домашньому насильству дозволив виокремити декілька його напрямків: 1) багато країн приділяють особливу увагу профілактиці домашнього насильства; 2) деякі країни приймають законодавчі акти, які дозволяють швидше та ефективніше реагувати на випадки домашнього насильства; 3) у деяких країнах діє система швидкого реагування на випадки домашнього насильства. Вказано, що позитивним прикладом може слугувати досвід Польщі (процедура «Блакитні карти»), Франції (ювенальні суди), США (спеціалізовані підрозділи у структурі поліції), Швеції (міжвідомча модель допомоги дітям – Barnahus) та інших держав. Констатовано, що сучасна міжнародна практика свідчить, що найефективніші результати у боротьбі з домашнім насильством щодо дитини досягаються завдяки застосуванню інтегрованого підходу, який охоплює превентивні, захисні та реабілітаційні заходи. Такий комплексний підхід дозволяє не лише своєчасно реагувати на факти насильства, а й запобігати їх виникненню у майбутньому. На основі проведеного аналізу сформульовано рекомендації щодо удосконалення нормативно-правового забезпечення захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства, що включають: розробку спеціальних процедур для захисту дітей – доцільно внести зміни до чинного законодавства з метою встановлення окремих процедур для реагування на випадки домашнього насильства щодо дітей, що може включати створення спеціалізованих центрів допомоги дітям, які стали жертвами насильства; посилення міжвідомчої координації – необхідно розробити механізми ефективної взаємодії між правоохоронними органами, соціальними службами, освітніми установами та медичними закладами для оперативного реагування на випадки насильства. Також необхідно створити спеціальні судові процедури, адаптовані до потреб дітей; розширення програм реабілітації – державна політика має передбачати фінансування програм психологічної та соціальної реабілітації для постраждалих дітей, а також навчання фахівців, які працюють із такими дітьми; превентивні заходи – рекомендується впровадження освітніх програм у школах та інших навчальних закладах з метою підвищення обізнаності про проблему домашнього насильства та формування культури ненасильницької поведінки; моніторинг та оцінка ефективності – важливо запровадити систематичний моніторинг виконання законодавства у сфері захисту прав дітей від домашнього насильства та оцінку його ефективності з метою виявлення прогалин і розробки відповідних змін; підвищення рівня обізнаності населення – держава має підтримувати інформаційні кампанії, спрямовані на роз’яснення прав дітей і механізмів їхнього захисту у випадках домашнього насильства. The dissertation is one of the few comprehensive and systematic studies in Ukrainian legal science devoted to the administrative and legal framework for the protection of the rights of children affected by domestic violence. As a result of the research, the most significant aspects related to the following concepts are examined and analyzed: “children’s rights,” “legal protection of children’s rights,” “international standards for the protection of children’s rights,” “protection of the rights of children affected by domestic violence,” and “subjects of administrative and legal protection of the rights of children affected by domestic violence.” On this basis, the administrative and legal framework for the protection of the rights of children affected by domestic violence is characterized. Chapter One, entitled “Methodological Foundations of the Administrative and Legal Framework for the Protection of the Rights of Children Affected by Domestic Violence,” analyzes the current state of research and existing problems related to the protection of the rights of children affected by domestic violence in Ukraine. It examines international standards for the protection of children’s rights as the basis for their protection at the national level, analyzes the regulatory and legal framework governing the protection of the rights of children affected by domestic violence, and identifies the specific challenges of protecting the rights of children affected by domestic violence during wartime conditions in Ukraine. It is emphasized that domestic violence constitutes a violation of fundamental human rights, including the right to life and the right to physical and moral integrity. In relation to children, this issue becomes particularly acute, as violence has a detrimental impact on their physical, psychological, and social development. The study finds that in recent years, Ukrainian legislation has undergone significant positive changes aimed at improving mechanisms for support and protection of persons affected by domestic violence, including children. Public attention to the issue of domestic violence has increased substantially, which has stimulated the intensification of scholarly research in this field. It is emphasized that researchers have carried out an in-depth analysis of issues related to the prevention, counteraction, and eradication of violent behavior within the family environment, contributing to the improvement of regulatory provisions of current legislation. Particular emphasis is placed on the study of the causes and circumstances that provoke violence against children, as well as on the development of effective legal and social mechanisms to combat this phenomenon. Such an approach enables a clearer understanding of ways to minimize instances of domestic violence and to ensure adequate legal protection for the most vulnerable segments of the population. However, despite the adoption and updating of legislation in the field of prevention and counteraction to domestic violence, as well as changes in the conditions of social development, the issue of protecting the rights of children affected by domestic violence requires further scholarly development. In particular, the lack of a comprehensive analysis of the administrative and legal framework for the protection of the rights of children affected by domestic violence currently gives rise to a significant number of critical remarks and discussions in both academic and practical discourse. A number of key principles underlying international standards for the protection of children’s rights are identified, namely: 1) the best interests of the child principle – all decisions concerning children must be taken with primary consideration of their best interests; 2) the principle of non-discrimination – every child has the right to equal protection regardless of race, gender, language, religion, or social origin; 3) the principle of children’s participation – children have the right to express their views on matters affecting their lives, and these views must be given due weight in accordance with their age and maturity; 4) the principle of development – states are obliged to create conditions that ensure the physical, mental, moral, and social development of children. The research demonstrates that international standards for the protection of children’s rights constitute an essential instrument for the development of an effective child protection system at the national level. Ukraine has already made significant progress in this area; however, further efforts should focus on addressing existing gaps in legislation and law enforcement practice. At the same time, continued improvement of the legislative framework and institutional mechanisms remains a necessary condition for ensuring comprehensive protection of children’s rights and creating a safe environment for their development. This is particularly important given that, despite a relatively developed legal framework for preventing and combating domestic violence, this phenomenon remains widespread at the household level. The study identifies key problems in the implementation of child protection from domestic violence, including limited access to legal aid; an insufficient number of qualified specialists; difficulties in identifying cases of violence; shortcomings within the judicial system. The main vulnerability factors in situations of domestic violence under wartime conditions are outlined, including: severe financial hardship of families and loss of primary sources of income; housing-related problems, lack of adequate living space, and poor living conditions; residence in temporarily occupied territories or areas experiencing active hostilities; forced displacement and the resulting loss of stable social ties, as well as a lack of information on where to seek assistance; restrictions on movement (such as curfews and air raid alerts); psychological trauma caused by war, including post-traumatic stress disorder (PTSD); the use of negative coping and survival strategies by family members; insufficient availability of social, medical, and psychological services for victims of violence; injuries and disabilities that increase dependence on other family members; and disruptions in electricity supply, which may hinder access to emergency assistance. The research emphasizes that martial law creates additional challenges for ensuring an adequate level of legal protection and social support for children affected by domestic violence. Addressing these challenges requires further improvement of the legislative framework, development of crisis response infrastructure, and strengthening cooperation between state authorities and civil society organizations. 12 Particular emphasis is placed on the need to integrate components aimed at preventing domestic violence and gender-based violence into rehabilitation programmes for military personnel. Such integration would contribute not only to the restoration of the psychological well-being of servicemembers, but also to the development of a responsible attitude towards interpersonal relationships and the prevention of potential conflict situations within the family environment. Chapter Two, “Subjects of Administrative and Legal Support for the Protection of the Rights of Children Affected by Domestic Violence,” examines the concept and structure of the administrative and legal mechanism for protecting the rights of children affected by domestic violence in Ukraine through an analysis of protective measures and guarantees. The chapter analyses the types of subjects involved in the administrative and legal protection of children’s rights, describes the forms and methods of activity of subjects responsible for administrative and legal protection, and provides a detailed characterization of the National Police of Ukraine as a key subject in protecting the rights of children affected by domestic violence. The study argues that the protection of children’s rights constitutes a complex mechanism whose effectiveness requires the application of diverse administrative and legal instruments. In legal theory, the safeguarding of rights is ensured through substantive and procedural legal means. These include legal norms and acts, law enforcement activities, and self-protection measures implemented by various subjects at the international, national, regional, and local levels. The research demonstrates that the forms and methods of administrative and legal protection of the rights of children affected by domestic violence in Ukraine represent a comprehensive mechanism aimed at safeguarding, ensuring, and supporting this category of persons. In this context, particular importance is attributed to the forms of administrative activity of public administration bodies, which reflect the external manifestation of the exercise of authoritative powers, as well as to methods understood as means of influencing the awareness, behaviour, and condition of persons targeted by such activities in order to achieve public-law objectives. The conceptual approach to understanding the system of subjects responsible for preventing and combating domestic violence against children has been improved. This system should be viewed as a legally established, integrated set of authorised state bodies, institutions, organisations, and other actors whose activities are aimed at the timely identification, prevention, cessation, and investigation of cases of domestic violence against children. In addition, its functioning involves ensuring comprehensive protection of rights, providing necessary assistance to affected children or child witnesses of such violence, and implementing support measures within the framework of inter-agency cooperation. The study demonstrates that among central executive authorities playing a key role in preventing and combating domestic violence, special significance is attributed to the units of the National Police of Ukraine. These bodies are entrusted with the primary functions of administrative and legal response to cases of domestic violence against children, including the prompt detection of offences in this area, their prevention, and the minimisation of negative consequences. The rationale for establishing a specially authorized unit within the prevention division, which will be exclusively responsible for the prevention of and response to domestic violence, is substantiated. This represents a logical and necessary step aimed at: enhancing specialization; optimizing resources; strengthening inter-agency coordination; and ensuring proper control and monitoring. Such an approach is consistent with the requirements of the Istanbul Convention and will contribute to the enhanced protection of children and adults who are victims of domestic violence. Chapter Three, “Ways to Improve the Administrative and Legal Support for the Protection of the Rights of Children Affected by Domestic Violence,” focuses on the study of foreign experience in protecting the rights of children affected by domestic violence and on improving the legal and regulatory framework for such protection. It is noted that in most countries, domestic violence is punishable primarily under criminal law. The analysis of international experience in preventing domestic violence has highlighted several key approaches: 1) many countries place particular emphasis on the prevention of domestic violence; 2) some countries adopt legislative acts that enable faster and more effective responses to cases of domestic violence; 3) certain countries have established rapid-response systems to address incidents of domestic violence. Positive examples include Poland (the “Blue Card” procedure), France (juvenile courts), the United States (specialised police units), Sweden (an inter-agency child assistance model – Barnahus), and other states. Findings indicate that contemporary international practice demonstrates that the most effective results in combating domestic violence against children are achieved through an integrated approach, which combines preventive, protective, and rehabilitative measures. Such a comprehensive approach not only allows for timely response to incidents of violence, but also contributes to the prevention of future cases. Based on the conducted analysis, recommendations have been formulated for improving the legal and regulatory framework for the protection of children affected by domestic violence. These include: development of special child protection procedures – amendments to current legislation should establish distinct procedures for responding to cases of domestic violence against children, which may include the creation of specialised child assistance centres; strengthening inter-agency coordination – mechanisms should be developed to ensure effective collaboration among law enforcement agencies, social services, educational institutions, and healthcare facilities for prompt response to cases of violence. Special judicial procedures adapted to the needs of children should also be established; expansion of rehabilitation programs – state policy should provide funding for psychological and social rehabilitation programs for affected children, as well as training for professionals working with them; preventive measures – it is recommended to implement educational programs in schools and other institutions to raise awareness of domestic violence and promote a culture of nonviolent behaviour; monitoring and evaluation of effectiveness – systematic monitoring of the implementation of legislation on child protection from domestic violence and evaluation of its effectiveness are essential to identify gaps and develop appropriate amendments; raising public awareness – the state should support information campaigns aimed at informing the public about children’s rights and the mechanisms for their protection in cases of domestic violence. Описание: Дмитришин О.О. Адміністративно-правове забезпечення захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства: дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 ‒ Право / Дмитришин Олена Олегівна. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. - 246 с. Thu, 01 Jan 2026 00:00:00 GMT https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9410 2026-01-01T00:00:00Z https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9409 Название: Місцевий загальний суд як суд першої інстанції в адміністративному судочинстві України: дисертація Авторы: Шийович, Р.Я.; Shyiovych, R.Ya. Краткий осмотр (реферат): У дисертації комплексно та системно проаналізовано діяльність місцевого загального суду як суду першої інстанції в адміністративному судочинстві щодо розв’язання спорів у сфері адміністративно-правових відносин між владними та невладними учасниками щодо забезпечення прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, публічних інтересів суспільства, розвитку адміністративно-правової науки та адміністративно-процесуального права в умовах європейської інтеграції України та збройної агресії росії. Наголошено, що організація діяльності судів сприймається як інтегральне поняття, що охоплює інституційні та функціональні складові. З позиції інституційного підходу організація діяльності судів є сукупністю правових інститутів, статусів, організаційних форм, правил проходження державної служби в судах і положень, які регулюють організаційно-забезпечувальну діяльність усередині судової системи, спрямованих на здійснення судами функції з відправлення правосуддя. Щодо функціонального підходу організацію діяльності судів розмежовують за обсягом, змістом, суб’єктами, формами та методами. Зазначено, що адміністративно-правовим спорам притаманні риси: виникають з регулятивних публічно-правових відносин, галузева своєрідність яких визначає особливості правового спору; спір викликано протиріччям юридичних інтересів суб’єктів права та характеризується наявністю розбіжностей, виражених у протилежних позиціях сторін спору й у протиборчій поведінці; призначенням правового спору в механізмі правового регулювання є захист порушених прав та інтересів суб’єктів адміністративних правовідносин, равовою формою виступають адміністративно-процесуальні правовідносини охоронного характеру, які виникають в публічно-правовій сфері, що характеризується відносинами «влади - підпорядкування»; однією зі сторін такої суперечки завжди є орган і посадова особа публічної влади. Головне призначення місцевих загальних судів як судів першої інстанції в адміністративному судочинстві розв’язувати спори, що виникають з публічних правовідносин. Констатовано, що судовий захист - це здійснення правоохоронної функції держави щодо захисту прав, свобод і законних інтересів за допомогою державного механізму функціонування судової влади та відновлення порушеного права, створення умов для усунення спірності правовідносин. Правова суть адміністративно юстиції щодо захисту прав, свобод і законних інтересів, які виникають у сфері публічних правовідносин, полягає в обов’язку держави в особі місцевих загальних судів як судів першої інстанції за дотримання законодавчо встановлених умов звернення за її здійсненням прийняти звернення та розглянути у встановленому законом порядку та строку. Перспективним є розгляд доступності правосуддя та професіоналізації судового процесу в контексті концепції європейського адміністративного процесуального права. У адміністративному судочинстві не тільки правовий статус суду, а й характер його правової активності, що зумовлені професіоналізацією адміністративного процесу, змінюються залежно від спрямованості суду на досягнення сторонами компромісу, або владний розподіл між ними прав та обов’язків, що сприяє доступності правосуддя. Це створює додаткові можливості для розв’язання завдань, пов’язаних із оптимізацією функціонування місцевих загальних судів як суб’єктів адміністративного судочинства, завдяки диференційованому підходу до регулювання їхньої діяльності. У Європейському Союзі явними проявами професіоналізації є розширення процесуальних обов’язків сторін, підвищення кваліфікаційних вимог до представників сторін, спеціалізація судів. Аргументовано, що адміністративно-правовий спір є унікальним правовим явищем, що відображає специфіку предмета, методу, суб’єктів, джерел права, підстави виникнення і вимагає спеціальної форми розв’язання спорів і відмежування від суперечок іншої галузевої приналежності. Судова діяльність місцевого загального суду як суду першої інстанції в адміністративному судочинстві визначається як інтегральне поняття, що містить інституційні та функціональні складові. Кожна із зазначених складових властива як структурно- функціональна визначеність за наявністю взаємовідносин з іншими елементами. Обґрунтовано, що компетенція місцевого загального суду як суду першої інстанції в адміністративному судочинстві поділяється на три види: функціональну, предметну та територіальну. Предметна компетенція є сукупністю владних повноважень та поділяється на виняткові предметні повноваження; додаткові предметні повноваження; альтернативні повноваження. Повноваження суду першої інстанції в адміністративному судочинстві поділяються на предметні та функціональні. До виключної компетенції місцевого загального суду як суду першої інстанції в адміністративному судочинстві належать справи, зазначені у частині 1 ст. 20 «Розмежування предметної юрисдикції адміністративних судів» Кодексу адміністративного судочинства України, тобто спори пов’язані з адміністративно-деліктними, міграційно-деліктними та виборчими правовідносинами з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо зазначених вище правовідносин. Усі вони підлягають розгляду та розв’язанню лише у місцевому загальному суді. Наголошено, що компетенція місцевого загального суду як суду першої інстанції в адміністративному судочинстві щодо здійснення правосуддя нерозривно пов’язана з відновленням і встановленням істини та справедливим розподілом прав та обов’язків, забезпечує реалізацію прав, інтересів та домагань, що охороняються чинним правом. Суд спирається на систему соціального регулювання та на правові норми, які визначені адміністративно-процесуальним правом. Водночас місцевий загальний суд в адміністративному судочинстві має цілу систему інших, крім здійснення правосуддя, функцій, повноваження формалізовані, а діяльність детально регламентується процесуальним законодавством. Зазначено, що функціональні повноваження місцевого загального суду як суду першої інстанції в адміністративному судочинстві з розгляду та розв’язання спорів, що виникають з публічних правовідносин, визначаються як процесуальна діяльність, яка здійснюється судом з розгляду публічно-правових спорів, супроводжується необхідністю застосування галузевих і спеціальних принципів, які характеризується спеціальною адміністративною процесуальною формою. Місцеві загальні суду в адміністративному судочинстві є суб’єктами, для яких основним засобом подолання спірності правовідносин є встановлення істини. Проте внаслідок об’єктивної неможливості встановлення абсолютної істини в суді та оскарження судового рішення, суди можуть ефективно реалізовувати своє соціальне призначення лише за умови забезпечення виконання судових рішень у вигляді державного примусу. Для місцевих загальних судів як суб’єктам адміністративно- процесуального права характерна подвійність. Її надає орієнтованість діяльності суду на охорону чинного позитивного права та вираженої в ньому державно - владної волі, на захист суб’єктивних прав і приватних інтересів, на реалізацію ідей та цінностей, які сповідує суспільство; на дотримання встановлених процедурно-процесуальних форм. Судовий порядок розгляду скарг на ухвали у справах про адміністративні правопорушення забезпечує кваліфіковане, об’єктивне реагування на порушення прав громадян та є надійною гарантією захисту від незаконного притягнення громадян до адміністративної відповідальності. Імовірність скасування судом прийнятої у справі постанови спонукає органи виконавчої влади діяти в рамках закону. Примирення сторін в адміністративному судочинстві - це правовий інститут, який об’єднує норми адміністративного права та адміністративного процесуального права у структуру на підставі спрямованості на мирне врегулювання адміністративно-правового спору. Доведення в адміністративному процесі є врегульованою нормою адміністративно-процесуального права, заснованою на принципі змагальності, пізнавальною та посвідчувальною логіко-практичною діяльністю суду, що розглядає справу про оскарження постанови про адміністративне правопорушення та учасників провадження у справі зі збирання, перевірки та оцінки доказів з метою формальної істини про обставини, які мають значення для справедливого розв’язання справи. Підкреслено, що удосконалення діяльності місцевих загальних судів як судів першої інстанції в адміністративному судочинстві спрямовано на підвищення ефективності застосування норм Кодексу адміністративного судочинства України під час розв’язання спорів, які виникають із публічних правовідносин, що здійснюється залежно від того аспекту, в якому норми матеріального права, що сприяли виникненню спору, виступають об’єктами удосконалення і який вплив здійснюється на адміністративний процес розв’язання спору. Показано, що будучи суб’єктом правового захисту, місцевий загальний суд як суб’єкт адміністративного судочинства еволюціонує у суб’єкта контролю за законністю дій і рішень органів влади та управління. Позитивні наслідки такого еволюціонування можуть бути збільшені завдяки розширенню функцій та підвищенню ефективності діяльності судів, які виступають суб’єктами адміністративного судочинства, оскільки у суду можливості захисту прав, свобод і законних інтересів громадян об’єктивно визначені як функції, порівняно з органами публічної влади та управління. У сучасних умовах виникає потреба в оптимізації адміністративного судочинства та правового стану місцевих загальних судів як його суб’єктів. У сучасному адміністративному судочинстві ефективність діяльності місцевого загального суду у розв’язанні адміністративних спорів підвищується внаслідок поліфункціональності та ускладнення повноважень. Підвищення результативності функціонування суду як суб’єкта, соціальним призначенням діяльності якого є здійснення правосуддя, можливо завдяки удосконаленню процедурно-процесуальних форм діяльності, та змінам місця і ролі у адміністративному процесі. The dissertation comprehensively and systematically analyzes the activities of the local general court as a court of first instance in administrative proceedings regarding the resolution of disputes in the field of administrative-legal relations between powerful and non-powerful participants in ensuring the rights, freedoms and legitimate interests of individuals and legal entities, public interests of society, development of administrative-legal science and administrative-procedural law in the conditions of European integration of Ukraine and armed aggression of Russia. It is emphasized that the organization of court activities is perceived as an integral concept containing institutional and functional components. From the standpoint of the institutional approach, the organization of court activities is a set of legal institutions, statuses, organizational forms, rules of public service in courts and provisions that regulate organizational and security activities within the judicial system, aimed at the implementation of the function ofjustice by the courts. From the standpoint of a functional approach, the organization of court activities is demarcated by scope, content, subjects, forms and methods. It is noted that administrative-legal disputes have the following features: they arise from regulatory public-legal relations, the sectoral specificity of which determines the specifics of a legal dispute; the dispute is caused by the conflict of legal interests of the legal subjects and is characterized by the presence of disagreements expressed in the opposite positions of the parties to the dispute and in adversarial behavior; the purpose of a legal dispute in the mechanism of legal regulation is to protect the violated rights and interests of the subjects of administrative legal relations, the legal form is administrative-procedural legal relations of a protective nature, which arise in the public-legal sphere, characterized by «power-subordination» relations; one of the parties to such a dispute is always a public authority body and official. The main purpose of local general courts as courts of first instance in administrative proceedings is to resolve disputes arising from public legal relations. It was established that judicial protection is the implementation of the law enforcement function of the state to protect rights, freedoms and legitimate interests with the help of the state mechanism of the functioning of the judiciary and the restoration of the violated right, creating conditions for the elimination of legal disputes. The legal essence of administrative justice with regard to the protection of rights, freedoms and legitimate interests that arise in the field of public legal relations is the obligation of the state in the person of local general courts as courts of first instance to accept the appeal and consider it in the prescribed manner by the law of order and term. It is promising to consider the accessibility of justice and the professionalization of the judicial process in the context of the concept of European administrative procedural law. In administrative proceedings, not only the legal status of the court, but also the nature of its legal activity, which is determined by the professionalization of the administrative process, changes depending on the court's focus on reaching a compromise between the parties, or the authoritative distribution of rights and responsibilities between them, which contributes to the availability of justice. This creates additional opportunities for solving tasks related to optimizing the functioning of local general courts as subjects of administrative proceedings, thanks to a differentiated approach to regulating their activities. In the European Union, clear manifestations of professionalization are the expansion of the procedural obligations of the parties, the improvement of qualification requirements for representatives of the parties, and the specialization o f courts. It is argued that an administrative-legal dispute is a unique legal phenomenon that reflects the specifics of the subject, method, subjects, sources of law, the grounds for its occurrence and requires a special form of dispute resolution and separation from disputes of other branches. Judicial activity of the local general court as a court of first instance in administrative proceedings is defined as an integral concept containing institutional and functional components. Each of the specified components is characterized as a structural and functional determination by the presence of relationships with other elements. It is substantiated that the competence of the local general court as a court of first instance in administrative proceedings is divided into three types: functional, substantive and territorial. Subject competence is a set of powers and is divided into exclusive subject powers; additional subject powers; alternative powers. The powers of the court of first instance in administrative proceedings are divided into substantive and functional. The exclusive competence of the local general court as a court of first instance in administrative proceedings includes the cases specified in part 1 of Article 20 «Delimitation of the subject-matter jurisdiction of administrative courts» of the Code of Administrative Procedure of Ukraine, i.e. disputes related to administrative-tortious, migration-tortious and electoral legal relations regarding the decisions, actions or inaction of the state executive or other official of the state executive service regarding the above-mentioned legal relations. All of them are subject to consideration and resolution only in the local general court. It is emphasized that the competence of the local general court as a court of first instance in administrative proceedings regarding the administration of justice is inextricably linked to the restoration and establishment of the truth and the fair distribution of rights and responsibilities, ensures the realization of rights, interests and claims protected by the current law. The court relies on the system of social regulation and on legal norms defined by administrative and procedural law. At the same time, the local general court in administrative proceedings has a whole system of functions other than the administration of justice, the powers are formalized, and the activities are regulated in detail by procedural legislation. It is noted that the functional powers of the local general court as a court of first instance in administrative proceedings for consideration and resolution of disputes arising from public legal relations are defined as procedural activities carried out by the court for consideration of public legal disputes, accompanied by the need to apply branch and special principles characterized by a special administrative procedural form. Local general courts in administrative proceedings are entities for which the main means of overcoming the dispute of legal relations is the establishment of the truth. However, due to the objective impossibility of establishing the absolute truth in court and challenging a court decision, courts can effectively implement their social purpose only under the condition of ensuring the execution of court decisions in the form of state coercion. Duality is characteristic of local general courts as subjects of administrative procedural law. It is provided by the orientation of the court's activities to the protection of the effective positive law and the will of the state and power expressed in it, to the protection of subjective rights and private interests, to the realization of ideas and values that society professes; on compliance with established procedural and procedural forms. The judicial procedure for consideration of complaints against decisions in cases of administrative offenses ensures a qualified, objective response to violations of citizens' rights and is a reliable guarantee of protection against illegal prosecution of citizens to administrative responsibility. The possibility of annulment of the decision adopted by the court in the case encourages the executive authorities to act within the framework of the law. Reconciliation of the parties in administrative proceedings is a legal institution that combines the norms of administrative law and administrative procedural law into a structure based on the focus on the peaceful settlement of an administrative-legal dispute. Evidence in the administrative process is a regulated norm of administrative procedural law, based on the principle of adversariality, a cognitive and evidential logical-practical activity of the court that considers the case of challenging the decision on an administrative offense and the participants in the proceedings of the collection, verification and evaluation of evidence for the purpose of formal truths about the circumstances that are important for the fair resolution of the case. It is emphasized that the improvement of the activities of local general courts as courts of first instance in administrative proceedings is aimed at increasing the effectiveness of the application of the norms of the Code o f Administrative Proceedings of Ukraine during the resolution of disputes arising from public legal relations, which is carried out depending on the aspect in which the norms of substantive law , which contributed to the emergence of the dispute, are objects of improvement and what influence is exerted on the administrative process of dispute resolution. It is shown that being a subject of legal protection, the local general court as a subject of administrative proceedings evolves into a subject of control over the legality of actions and decisions of authorities and management. The positive consequences of such an evolution can be increased by expanding the functions and increasing the efficiency of the courts, which act as subjects of administrative proceedings, since in the court the possibilities of protecting the rights, freedoms and legitimate interests of citizens are objectively defined as functions, compared to the bodies of public power and management . In modern conditions, there is a need to optimize administrative proceedings and the legal status of local general courts as its subjects. In modern administrative proceedings, the effectiveness of the local general court in resolving administrative disputes increases due to the multi-functionality and complication of powers. Increasing the effectiveness of the functioning of the court as a subject, the social purpose of which is to administer justice, is possible thanks to the improvement of procedural and procedural forms of activity, and changes in the place and role in the administrative process. Описание: Шийович Р. Я. Місцевий загальний суд як суд першої інстанції в адміністративному судочинстві України: дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 ‒ Право / Шийович Ростислав Ярославович. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. - 218 с. Thu, 01 Jan 2026 00:00:00 GMT https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/9409 2026-01-01T00:00:00Z https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/8630 Название: Теорія і практика застосування електронних доказів у адміністративному судочинстві: дисертація Авторы: Йосифович, Н-Л.Д.; Yosyfovych, N-L.D. Краткий осмотр (реферат): У дисертації досліджено сучасний стан застосування електронних доказів у адміністративному судочинстві, висвітлено існуючі проблеми подання, забезпечення, дослідження, оцінки, зберігання та повернення електронних доказів у адміністративному судочинстві України та сформульовано пропозиції щодо їх вирішення. Виявлено, що ефективному застосуванню електронних доказів у адміністративному процесі перешкоджають такі фактори: технічні труднощі; прогалини в нормативному регулюванні; недостатній рівень кваліфікації суддів та учасників процесу; низький рівень довіри до електронних доказів з боку учасників судочинства. Розв’язання цих проблем вимагає удосконалення технічних систем, розробку відповідних законодавчих актів, підвищення кваліфікації учасників судового процесу та забезпечення рівного доступу до цифрових технологій. Встановлено, що процес доказування в адміністративному судочинстві відіграє ключову роль у забезпеченні правосуддя та вирішенні суперечок шляхом об’єктивного та компетентного визначення фактів і застосування відповідних правових норм. З’ясовано значення процесу доказування в адміністративному судочинстві, яке полягає у його здатності забезпечити логічний та ефективний хід подій, який призведе до належного результату. Висвітлено, що основними аспектами, на яких ґрунтується процес доказування є: забезпечення справедливості; визначення фактів; оцінка доказів; захист прав та інтересів сторін; встановлення відповідальності. Сформульовано ключові критерії допустимості доказів в адміністративному судочинстві до яких віднесено: належне джерело отримання доказів; дотримання встановленої законом процедури збирання, фіксування, оформлення та подання доказів; відсутність обмежень на використання певних відомостей як доказів; безпосередній зв’язок доказу з обставинами адміністративної справи; повага до основоположних прав і свобод людини під час отримання доказів. Виокремлено основні ознаки достовірності доказів в адміністративному судочинстві, якими є: об’єктивність; консистентність; повнота; ідентифікація; верифікація; надійність джерела; відповідність процедурі; засвідчення. Виявлено, що сукупність належних, допустимих і достовірних доказів створює в свідомості судді цілісну картину доказової бази і вирішує питання про її достатність. Достатність доказів у адміністративному судочинстві формується трьома елементами: сукупністю доказів; їх переконливістю; відношенням до певної обставини. Розглянуто судову практику та з’ясовано, що електронні докази стали важливою складовою процесу доказування в адміністративних судах. Всі закріплені в Кодексі адміністративного судочинства України види електронних доказів (за виключенням мультимедійних повідомлень) активно використовуються для підтвердження чи спростування широкого спектру фактів та обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Встановлено, що деякі види електронних доказів набули широкого застосування і стали типовими засобами доказування в окремих категоріях адміністративних справ. Обґрунтовано, що поява спеціалізації доказів у відповідних категоріях справ може сприяти розвитку прецедентних підходів у вітчизняній судовій практиці й суттєво спростити процес подання та оцінки електронних доказів. Виявлено недоцільність розширення визначеного у статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України переліку електронних доказів. Виявлено необхідність запровадження в Україні такого способу фіксації електронних доказів, як нотаріальне посвідчення. Для чого пропонується внести зміни до Законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про нотаріат». Виявлено необхідність надання суддям прямого доступу до більшої кількості публічних електронних реєстрів ніж вони мають зараз, що може значно спростити та прискорити встановлення об’єктивної істини при розгляді адміністративних справ. Розкрито зміст поняття «оцінка електронних доказів», який полягає у розумовій і процесуальній діяльності суду та учасників адміністративної справи, спрямованій на формування остаточного висновку щодо підтвердження або спростування фактів, які підлягають доказуванню за допомогою електронних доказів. Виявлено, що критеріями оцінки електронних доказів є сукупність правових вимог та стандартів, які застосовуються для перевірки належності, допустимості, достатності, достовірності електронних доказів та їх взаємозв’язку для прийняття справедливого судового рішення. Кожен з цих критеріїв у свою чергу складається зі специфічних елементів, які можуть різнитися у залежності від виду електронного доказу, що підлягає оцінці. Запропоновано доповнити статтю 100 Кодексу адміністративного судочинства України частиною 3 такого змісту: «Електронні докази, надані суду на матеріальних носіях, підлягають поверненню сторонам на тих самих носіях або у форматі, затвердженому судом, після завершення судового розгляду, за умови перевірки їхньої автентичності шляхом використання цифрових підписів чи інших криптографічних засобів». Запропоновано внести зміни до Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», додавши до Розділу II статтю 8-1 «Стандарти переведення паперових документів в електронний формат», наступного змісту: «Паперові документи, що підлягають оцифровці, повинні скануватися з мінімальною роздільною здатністю 300 dpi та зберігатися у форматі PDF з використанням метаданих, що ідентифікують дату і час створення електронної копії, а також особу, що здійснила оцифровку. Усі електронні копії повинні бути засвідчені кваліфікованим електронним підписом». Встановлено, що обмежена функціональність Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи ускладнює зберігання та опрацювання великих обсягів електронних доказів. Поточні технічні обмеження, такі як неможливість відкрити декілька файлів одночасно та обмеження щодо розміру файлів, перешкоджають ефективному поводженню з електронними доказами. Запропоновано підвищити масштабованість та автоматизацію системи. Розглянуто міжнародний досвід використання електронних доказів у адміністративному судочинстві. Виявлено, що більшість держав надали електронним даним статус доказів, визначивши їх базову структуру відповідно до особливостей національних правових систем. Проте в багатьох державах досі немає чітких правил щодо автентифікації та прийняття електронних доказів, що змушує суди покладатися на загальні норми та прецеденти. З’ясовано, що Кодекс адміністративного судочинства України, на відміну від законодавства деяких інших держав, не встановлює конкретного переліку доказів, достовірність яких не потребує доведення. У зв’язку з чим запропоновано доповнити Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» поняттям «офіційний електронний документ», яким слід вважати: «електронний документ, створений, підписаний та/або засвідчений уповноваженою особою або органом у встановленому законом порядку, що має юридичну силу та ознаки автентичності, цілісності й незмінності, підтверджені електронним підписом або іншими відповідними механізмами автентифікації». З’ясовано, що у деяких розвинених державах використовується технологія блокчейн для захисту даних в електронних доказах та підвищення рівня довіри до них. З урахуванням чого запропоновано запозичити цей позитивний досвід, створивши механізм, за яким електронні документи, складені (видані) суб’єктом владних повноважень, підлягатимуть хешуванню. Цей процес створюватиме унікальний цифровий підпис документа, який буде змінюватися при будь-якому втручанні. Захищені блокчейном документи мають набути статус офіційних і не підлягати у суді перевірці на достовірність. The current state of use of electronic evidence in administrative proceedings is examined, highlighting the existing problems of submission, provision, research, evaluation, storage and return of electronic evidence in administrative proceedings in Ukraine. The proposals for their solution are formulated. It is revealed that the effective use of electronic evidence in administrative proceedings is hindered by the following factors: technical difficulties; gaps in regulatory framework; insufficient qualifications of judges and participants to the proceedings; and low level of trust in electronic evidence on the part of participants to the proceedings. Addressing these challenges requires improving technical systems, developing relevant legislation, training for litigants and ensuring equal access to digital technologies. The author determines that the process of proof in administrative proceedings plays a key role in ensuring justice and resolving disputes through objective and competent determination of facts and application of relevant legal provisions. The author clarifies the significance of the process of proof in administrative proceedings, which lies in its ability to ensure a logical and efficient course of events which will lead to an appropriate result. The author highlights that the main aspects on which the process of proof is based are: ensuring fairness; determination of facts; evaluation of evidence; protection of rights and interests of the parties; and imposing liability. The key criteria for the admissibility of evidence in administrative proceedings are formulated, which include: a proper source of evidence; compliance with the procedure established by law for collecting, recording, processing and presenting evidence; no restrictions on the use of certain information as evidence; direct connection of evidence with the circumstances of an administrative case; respect for fundamental human rights and freedoms during the receipt of evidence. The main features of the reliability of evidence in administrative proceedings are highlighted, namely: objectivity; consistency; completeness; identification; verification; reliability of the source; compliance with the procedure; and certification. It is found that the combination of appropriate, admissible and reliable evidence creates a holistic picture of the evidence base in the mind of a judge and resolves the issue of its sufficiency. The sufficiency of evidence in administrative proceedings is formed by three elements: the totality of evidence; its persuasiveness; and its relevance to a particular circumstance. The author examines the case law and finds out that electronic evidence has become an important component of the proof process in administrative courts. All types of electronic evidence enshrined in the Code of Administrative Procedure of Ukraine (with the exception of multimedia messages) are actively used to confirm or refute a wide range of facts and circumstances which are relevant for the correct resolution of a case. It is proved that some types of electronic evidence have become widely used and have become typical means of proof in certain categories of administrative cases. It is substantiated that the emergence of specialisation of evidence in the relevant categories of cases may contribute to the development of precedent-setting approaches in the national court practice and significantly simplify the process of submission and evaluation of electronic evidence. The author identifies the inexpediency of expanding the list of electronic evidence set out in Article 99 of the Code of Administrative Procedure of Ukraine. The necessity of introducing such a method of recording electronic evidence as notarisation in Ukraine is identified. For this purpose, it is proposed to amend the Laws of Ukraine ‘On Electronic Documents and Electronic Document Management’ and ‘On Notaries’. The author identifies the need to provide judges with direct access to a greater number of public electronic registers than they currently have, which can significantly simplify and accelerate the establishment of objective truth in administrative cases. The content of the concept of ‘evaluation of electronic evidence’ is revealed, which consists in the mental and procedural activities of the court and participants to an administrative case aimed at forming a final conclusion on confirmation or refutation of the facts to be proved by means of electronic evidence. It is found that the criteria for evaluating electronic evidence are a set of legal requirements and standards used to verify the relevance, admissibility, sufficiency, reliability of electronic evidence and their interconnection for making a fair court decision. Each of these criteria, in turn, consists of specific elements that may differ depending on the type of electronic evidence to be evaluated. It is recommended to supplement Article 100 of the Code of Administrative Procedure of Ukraine with part 3 as follows: ‘Electronic evidence provided to the court on physical media shall be returned to the parties on the same media or in a format approved by the court after the court proceedings, subject to verification of their authenticity by using digital signatures or other cryptographic means.’ It is proposed to amend the Law of Ukraine ‘On Electronic Documents and Electronic Document Management’ by adding Article 8-1 ‘Standards for Converting Paper Documents into Electronic Format’ to Section II, which reads as follows: ‘Paper documents to be digitised shall be scanned at a minimum resolution of 300 dpi and stored in PDF format using metadata identifying the date and time of creation of the electronic copy, as well as the person who made the digitisation. All electronic copies must be certified by a qualified electronic signature.’ It is found that the limited functionality of the Unified Judicial Information and Telecommunication System makes it difficult to store and process large volumes of electronic evidence. Current technical limitations, such as the inability to open multiple files at the same time and file size restrictions, impede the efficient handling of electronic evidence. It is proposed to increase the scalability and automation of the system. The author examines the international experience of using electronic evidence in administrative proceedings. It is found that most states have granted electronic data the status of evidence, defining their basic structure in accordance with the specifics of national legal systems. However, many states still do not have clear rules for authentication and admission of electronic evidence, which forces courts to rely on general rules and precedents. It is found that the Code of Administrative Procedure of Ukraine, unlike the legislation of some other countries, does not establish a specific list of evidence the authenticity of which does not require proof. In this regard, it is proposed to supplement the Law of Ukraine ‘On Electronic Documents and Electronic Document Management’ with the concept of ‘official electronic document’, which should be considered ‘an electronic document created, signed and/or certified by an authorised person or body in accordance with the procedure established by law, which has legal force and signs of authenticity, integrity and immutability, confirmed by an electronic signature or other appropriate authentication mechanisms’. It is found that some developed countries use blockchain technology to protect data in electronic evidence and increase the level of trust in it. With this in mind, the author proposes to borrow this positive experience by creating a mechanism whereby electronic documents drawn up (issued) by an authority will be subject to hashing. This process will create a unique digital signature of the document, which will change in case of any interference. Blockchain-protected documents should acquire the status of official documents and not be subject to verification in court. Описание: Йосифович Н-Л. Д. Теорія і практика застосування електронних доказів у адміністративному судочинстві: дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» / Йосифович Назарій-Лев Данилович. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2025. - 240 с. Wed, 01 Jan 2025 00:00:00 GMT https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/8630 2025-01-01T00:00:00Z https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/8321 Название: Адміністративно-правовий механізм участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні: дисертація Авторы: Пилип, В.В.; Pylyp, V.V. Краткий осмотр (реферат): У дослідженні розроблено доктринальні положення та отримано наукові результати, що сукупно вирішують важливу наукову проблему адміністративно-правового механізму участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні. Охарактеризовано теоретико-методологічні основи дослідження адміністративно-правового механізму участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні. З’ясовано, що феномен права громадян України брати участь в управлінні державними справами у адміністративному праві виявляється в його подвійній правовій природі права-принципу. Як право воно є правовими можливостями громадян щодо участі в управлінні державними справами, а як принцип – має вигляд керівних правил і норм поведінки, що відповідають цілям діяльності системи публічного управління та визначають вимоги до організації і процесу управління, які покладають на органи публічної адміністрації обов’язок сприяти реалізації громадянами цих правових можливостей. Обґрунтовано, що право брати участь в управлінні державними справами є самостійним суб’єктивним правом громадянина України, яке не інтегрує інші політичні права, визначені статтею 38 Конституції України, та має такі найсуттєвіші ознаки: 1) суб’єктом права є громадянин України, який може самостійно реалізовувати це право в індивідуальній формі або через інститути громадянського суспільства – у колективній формі; 2) змістом права є певні визначені законодавством України можливості громадян бути залученими до публічного управління, впливати на поліпшення діяльності органів публічної адміністрації та вимагати належної поведінки від інших осіб, насамперед органів публічного адміністрування; 3) не всі можливості права можна реалізувати в індивідуальній формі, визначені законодавством можливості можна реалізувати виключно у колективній формі – через інститути громадянського суспільства; 4) є елементом правового статусу громадянина України, належить до суб’єктивного публічного права, спрямованого на досягнення публічного інтересу, який полягає у врахуванні, дотриманні та забезпеченні інтересів суспільства під час прийняття та виконання рішень державного значення; 5) встановлюється та регламентується нормами публічного права (зокрема конституційного та адміністративного). Зроблено періодизацію становлення громадянського суспільства незалежної України, визначено п’ять періодів: період реформування правової системи, закладення фундаментальних підвалин для формування та легалізації інституцій громадянського суспільства (1991–1996 рр.); період становлення та організаційного зміцнення інститутів громадянського суспільства (1996–2005 рр.); період збільшення ролі інститутів громадянського суспільства в процесах державотворення та реалізації загального суспільного інтересу (2005–2014 рр.); період реформування взаємовідносин органів публічної адміністрації з інститутами громадянського суспільства у зв’язку із визначенням європейського курсу розвитку державної політики (2014–2022 рр.); період воєнного стану та формування безпекового середовища, зокрема із розширенням сфер залучення інститутів громадянського суспільства (лютий 2022 р. – до сьогодні). Досліджено інтеграцію інститутів громадянського суспільства у процес формування та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні. Запропоновано власну класифікацію функцій інститутів громадянського суспільства щодо формування та реалізації державної політики в сфері правоохоронної діяльності, а саме: консультативна, інформативна, контрольно-наглядова, правоохоронна, правозахисна, просвітницько-виховна, кадрова. Проаналізовано сутність і зміст, сформульовано авторську дефініцію та охарактеризовано елементи адміністративно-правового механізму участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики в сфері правоохоронної діяльності. Сформульовано наукове визначення «адміністративно-правового механізму участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики в сфері правоохоронної діяльності» як системи адміністративно-правових засобів, які організовані відповідно до свого нормативного закріплення та сукупно впливають на суб’єктів та суспільні відносини шляхом створення легітимних умов реальної можливості інститутів громадянського суспільства впливати на формування та реалізацію державної політики у сфері правоохоронної діяльності. Визначено структуру адміністративно-правового механізму участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики в сфері правоохоронної діяльності в Україні, яка охоплює три структурно-функціональні блоки: нормативно-правову складову (норми права, правовідносини й акти застосування норм права), суб’єктну складову (учасники правовідносин щодо реалізації права громадян брати участь у публічному управлінні правоохоронною діяльністю: інститути громадянського суспільства, які реалізують свої суб’єктивні права через передбачені національним законодавством форми, і правоохоронні органи, які сприяють у забезпеченні реалізації прав інститутів громадянського суспільства), функціональна складова (адміністративно-правові інструменти: принципи, форми та процедури реалізації права інститутів громадянського суспільства брати участь в публічному управлінні правоохоронною діяльністю, а також правові гарантії реалізації цього права). Розкрито генезу нормативно-правового забезпечення участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні та запропоновано систематизацію нормативно-правового забезпечення участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні шляхом виокремлення двох груп нормативно-правових актів: 1) нормативно-правові акти, що мають загальний характер і є загальнообов’язковими для всієї системи органів державної влади в процесі участі громадян в управлінні державними справами; 2) нормативно-правові акти, які належать до законодавства України з питань правоохоронної діяльності та сфера регулювання відносин участі інститутів громадянського суспільства яких обмежується суто державною політикою у сфері правоохоронної діяльності. Окреслено фундаментальні недоліки сучасного стану нормативно-правового забезпечення участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні. Зроблено висновок про необхідність формування єдиного нормативно-правового документа, який би регулював функціонування громадянського суспільства та безпосередньо роботи його інститутів. Виокремлено та проаналізовано міжнародні стандарти громадської участі. Сформульовано авторське визначення поняття «міжнародні стандарти громадської участі», під яким запропоновано розуміти визнані державамипідписантами та закріплені у міжнародно-правових документах принципи і норми права, що мають бути покладені в основу діяльності цих держав щодо сприяння участі громадян та інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики. Запропоновано класифікацію міжнародних стандартів у сфері громадської участі у правоохоронній політиці держави зa кpитepiєм ïx iєpapxiï нa види: 1) базові універсальні міжнародні стандарти, закріплені в основоположних документах, що визначають стандарти правової держави, зокрема щодо участі громадськості у державних і муніципальних справах; 2) міжнародні стандарти взаємодії органів публічної влади з інститутами громадянського суспільства; 3) міжнародні стандарти правового статусу неурядових організацій; 4) міжнародні стандарти взаємодії правоохоронних органів із населенням. Охарактеризовано інститути громадянського суспільства як суб’єктів адміністративного права та учасників адміністративних правовідносин у сфері правоохоронної політики держави. Виокремлено ключову ознаку інститутів громадянського суспільства, яка свідчить про їхню специфічність та відрізняє їх від інших приватних колективних суб’єктів адміністративного права, а саме: можливість забезпечувати реалізацію права громадян брати участь в управлінні державними справами. Сформульовано ознаки інститутів громадянського суспільства як суб’єктів адміністративного права та учасників адміністративних правовідносин у сфері державної правоохоронної політики: створюються на добровільних засадах; мають організаційну єдність юридичної особи, самостійно створюють органи управління організацією і є незалежними від органів публічної адміністрації у виборі напрямів та методів діяльності; легалізація діяльності відбувається відповідно до встановленого законодавством порядку державної реєстрації юридичних осіб; діють відповідно до зареєстрованого у законному порядку статуту, який приймається самими організаціями; є непідприємницькими товариствами, тобто не мають на меті одержання прибутку для його подальшого розподілу між учасниками; мають адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність як властивості адміністративної правосуб’єктності інституту громадянського суспільства; їх участь в адміністративних правовідносинах опосередковується впровадженням публічного інтересу, оскільки у своїй діяльності реалізують право членів організації брати участь в управлінні державними справами; мета діяльності не передбачає оволодіння політичною владою в державі та участь у виборах або інших політичних заходах; мають адміністративну процесуальну правосуб’єктність – здатність інституту громадянського суспільства бути позивачем в адміністративному суді; мають різні організаційно-правові форми: громадські об’єднання, благодійні та релігійні організації, професійні та творчі спілки, асоціації та інші об’єднання, органи самоорганізації населення, громадські формування, волонтерські організації, медіа тощо. Запропоновано власний загальнотеоретичний поділ інститутів громадянського суспільства за такими критеріями: 1) організаційно-правова форма (громадські об’єднання; благодійні організації; волонтерські організації; релігійні організації; професійні та творчі спілки; органи самоорганізації населення; медіа; громадські формування з охорони громадського порядку; громадські формування з охорони державного кордону); 2) сфера діяльності (загальної компетенції – без чітко визначеної сфери діяльності; спеціальної компетенції (правозахисні, молодіжні, громадські формування, бізнес-асоціації тощо); 3) територія діяльності (всеукраїнські; місцеві); 4) функції, які виконують у правоохоронній сфері (інститути громадянського суспільства, які мають загальну мету і завдання, створюються без будь-яких спеціальних особливостей відповідно до законодавства України; інститути громадянського суспільства, які мають спеціальну мету і функції у правоохоронній сфері (правозахисні, правоохоронні, благодійні, волонтерські організації); 5) наявність публічних (адміністративних) повноважень у правоохоронній сфері (інститути громадянського суспільства – носії публічних повноважень (громадські формування з охорони громадського порядку; громадські формування з охорони державного кордону); інститути громадянського суспільства, які не мають публічних (адміністративних) повноважень у правоохоронній сфері). Визначено базовий критерій класифікації інститутів громадянського суспільства як учасників адміністративних правовідносин у сфері правоохоронної політики держави, а саме здатність інституту громадянського суспільства здійснювати адміністративний вплив на об’єкти правоохоронної сфери задля виконання ними законодавчо закріплених завдань і функцій, тобто бути носіями публічних (адміністративних) повноважень у правоохоронній сфері. Визначено зміст адміністративно-правового статусу інститутів громадянського суспільства у сфері правоохоронної політики держави. Залежно від ступеня персоніфікації запропоновано розрізняти три види адміністративно-правового статусу інститутів громадянського суспільства: загальний, спеціальний та особливий. Встановлено, що адміністративноправовий статус інститутів громадянського суспільства у сфері правоохоронної політики держави є особливим адміністративно-правовим статусом, який характеризує інститут громадянського суспільства через його права, правообмеження, обов’язки та вимоги як суб’єкта адміністративного права і забезпечує участь в суспільних відносинах, які виникають у зв’язку із забезпеченням формування та реалізацією правоохоронними органами державної політики в сфері правоохоронної діяльності. Зміст адміністративно-правового статусу інституту громадянського суспільства становлять: права, правообмеження, обов’язки та вимоги. Сформульовано авторське визначення поняття «правообмеження інституту громадянського суспільства в сфері правоохоронної діяльності», під яким запропоновано розуміти індивідуально-визначене, залежно від адміністративної правосуб’єктності інституту громадянського суспільства та виду організаційно-правової форми, звуження обсягу і (або) змісту дозволеної правової поведінки інституту громадянського суспільства шляхом установлення зобов’язання утримуватися від учинення певних варіантів поведінки у сфері правоохоронної діяльності, яке у передбачених законом випадках може забезпечуватися юридичною відповідальністю та/або примусовою ліквідацією інституту громадянського суспільства за рішенням суду. Визначено, що вимога як елемент адміністративно-правового статусу інституту громадянського суспільства є одностороннім владним приписом кількісного або якісного характеру, якому має відповідати таке публічне утворення, як інститут громадянського суспільства. Виокремлено основні вимоги до інститутів громадянського суспільства: добровільність, відсутність управління з боку органів публічної адміністрації, неприбутковий характер діяльності, не може бути політичною партією. З’ясовано, що адміністративна правоздатність інститутів громадянського суспільства виникає та припиняється з моменту внесення відповідного запису до Реєстру неприбуткових установ та організацій, оскільки метою діяльності інституту громадянського суспільства не є отримання прибутку. Визначено, що момент виникнення та припинення адміністративної дієздатності інститутів громадянського суспільства не збігається в часі з моментом виникнення та припинення правоздатності, оскільки адміністративна дієздатність інституту громадянського суспільства в деяких випадках виникає після вчинення додаткових дій, пов’язаних із певними адміністративними процедурами. Проаналізовано адміністративно-правовий статус інститутів громадянського суспільства в умовах воєнного та надзвичайного стану, визначено їх особливості. Зроблено висновок, що під час дії цих правових режимів сталим залишається доктринальний компонент розвитку та функціонування громадянського суспільства, а засадничий, правозахисний, функціональний та інституційний компоненти можуть зазнавати суттєвих змін. Визначено принципи участі інститутів громадянського суспільства у сфері державної правоохоронної політики в Україні. Сформульовано авторське визначення поняття «принципи участі інститутів громадянського суспільства у сфері державної правоохоронної політики», під яким запропоновано розуміти найбільш загальні та стабільні вимоги, об’єктивно зумовлені засади, на яких базується залучення інститутів громадянського суспільства до процесу формування та реалізації публічно-владних рішень правоохоронних органів із метою створення нормального функціонування громадянського суспільства та держави завдяки забезпеченню врахування інтересів суспільства під час досягнення цілей державної політики в сфері правоохоронної діяльності. Запропоновано власну класифікацію принципів участі інститутів громадянського суспільства у сфері державної правоохоронної політики: 1) інституційні принципи (принцип пріоритету прав і свобод людини і громадянина, який ґрунтується на конституційних принципах верховенства права та законності; принцип включеності; принцип рівних можливостей; принцип інклюзивності); 2) принципи автономії громадянського суспільства та співпраці з правоохоронними органами (принцип самоврядності громадянського суспільства, принцип незалежності інститутів громадянського суспільства, принцип невтручання, принцип партнерства); 3) процедурні принципи (принцип відкритості та підзвітності, принцип прозорості процедур прийняття публічно-владних рішень, принцип врахування громадської думки, принцип достатнього часу, принцип взаємної відповідальності). Установлено коло та зміст адміністративно-правових форм участі інститутів громадянського суспільства у сфері державної правоохоронної політики в Україні. Сформульовано авторське визначення адміністративноправової форми участі інститутів громадянського суспільства, під якою слід розуміти зовнішнє вираження дій інститутів громадянського суспільства у публічному управлінні, які визначені адміністративно-правовими нормами, здійснюються в межах адміністративно-правового статусу інституту громадянського суспільства, спрямовані на реалізацію громадянами України права брати участь в управлінні державними справами. Запропоновано використовувати класифікацію форм громадської участі за рівнями участі, визначеними в європейських стандартах громадської участі, зокрема це: доступ до публічної інформації, консультація, діалог, партнерство. Проаналізовано адміністративно-правове забезпечення партнерства інститутів громадянського суспільства та правоохоронних органів в Україні. Сформульовано авторське визначення «партнерства», яке являє собою зовнішні відносини у сфері публічного управління між органами публічного адміністрування і зовнішнім соціальним середовищем, уособленим інститутами громадянського суспільства, змістом яких є добровільна співпраця сторін на засадах самостійності, незалежності, рівності та взаємної довіри задля досягнення спільної мети. Визначено головні ознаки, які відрізняють партнерство від взаємодії у публічному управлінні: 1) партнерство відбувається в межах зовнішніх відносин публічного управління між суб’єктами, які не належать до однієї системи – апарату публічного управління; водночас взаємодія є співпрацею між суб’єктами, які є частинами єдиного апарату публічного управління – органами публічної влади та публічного адміністрування; 2) партнерство передбачає співпрацю сторін на засадах добровільності та рівності, а взаємодія відбувається відповідно до норм законодавства України і виключає наявність волі у органу публічної адміністрації при виконанні ним публічно-владних повноважень; 3) під час взаємодії співпраця зазвичай має абстрактний, адміністративний, рутинний характер і реалізується всередині публічного управління на рівні з іншими напрямами та завданнями діяльності органу публічної адміністрації; партнерство ж будується на засадах довіри, яка створює відкриті взаємини задля реалізації спільної мети, від досягнення якої кожен із партнерів отримує важливий для себе результат. Виокремлено головні ознаки партнерства як форми участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації правоохоронної політики: 1) самостійність інститутів громадянського суспільства і їх незалежність від правоохоронних органів; 2) добровільна співпраця інститутів громадянського суспільства з правоохоронними органами; 3) наявність спільної мети партнерства – створення безпечного суспільства, досягнення якої рівно забезпечує інтереси громадянського суспільства й правоохоронних органів; 4) існування зацікавленості у спільному вирішенні проблем та довірі партнерів. Проаналізовано сучасні тенденції залучення громадян та інститутів громадянського суспільства до правоохоронної політики у зарубіжних країнах, на підставі чого виокремлено чотири основні напрями активізації громадської участі у формуванні та реалізації державної політики в сфері правоохоронної діяльності в Україні: 1) об’єднання зусиль правоохоронних органів та інститутів громадянського суспільства щодо протидії організованій злочинності, зокрема протидії тероризму; 2) посилення співпраці правоохоронців і громадськості у протидії торгівлі людьми; 3) подальше партнерство у сфері запобігання корупції та протидії злочинності корупційної спрямованості; 4) створення безпекового інформаційного простору в соціальних мережах. Теоретичне та практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що викладені в дисертаційній роботі положення застосовано та в майбутньому може бути використано в науково-дослідній, правотворчій, правозастосовній сфері, а також в освітньому процесі та громадській діяльності. The thesis provides doctrinal provisions and scientific results that collectively solve an important scientific problem of the administrative and legal mechanism for the participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine. Theoretical and methodological foundations of the study of administrative and legal mechanism of participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine are characterized in the research paper. It is proved that the phenomenon of the right of Ukrainian citizens to participate in the management of public affairs in administrative law is reflected in its dual legal nature of a law principle. As a law, it is a legal opportunity for citizens to participate in the management of public affairs, and as a principle, it is a set of guidelines and norms of behavior which correspond to the objectives of the public administration system and define the requirements for the organization and process of management, and which impose on public administration bodies the obligation to facilitate the exercise of these legal opportunities by citizens. It is substantiated that the right to participate in the administration of public affairs is an independent subjective right of a citizen of Ukraine which does not integrate other political rights defined by Article 38 of the Constitution of Ukraine and has the following essential features: 1) the subject of the right is a citizen of Ukraine who can independently exercise this right in an individual form or through civil society institutions - in a collective form; 2) the content of the right consists of certain opportunities for citizens to be involved in public administration, to influence the improvement of the activities of public administration bodies and to demand proper behavior from other persons, primarily public administration bodies; 3) not all legal possibilities can be realized in an individual form, the possibilities defined by law can be realized only in a collective form - through civil society institutions; 4) is an element of the legal status of a citizen of Ukraine, belongs to subjective public law aimed at achieving the public interest, which consists in taking into account, observing and ensuring the interests of society in the adoption and implementation of decisions of national importance; 5) is established and regulated by the norms of public law (in particular, constitutional and administrative). The author periodizes the formation of civil society in independent Ukraine, identifying five periods: the period of reforming the legal system, laying the fundamental foundations for the formation and legalization of civil society institutions (1991–1996); the period of formation and organizational strengthening of civil society institutions (1996-2005); the period of increasing the role of civil society institutions in the processes of state-building and realization of the general public interest (2005–2014); the period of reforming the interaction between public administration bodies and civil society institutions in connection with the determination of the European course of state policy development (2014–2022); the period of martial law and the formation of the security environment, including the expansion of the areas of engagement of civil society institutions (February 2022 – to date). The integration of civil society institutions into the process of formulation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine is examined in the thesis. The author proposes her own classification of functions of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement, namely: advisory, informative, control and supervision, law enforcement, human rights protection, educational and HR. The author analyzes the essence and content, formulates the definition and characterizes the elements of the administrative and legal mechanism for participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement. The author formulates a scientific definition of “administrative and legal mechanism for participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement” as a system of administrative and legal means which are organized in accordance with their regulatory framework and which collectively affect subjects and social relations by creating legitimate conditions for the real possibility of civil society institutions to influence the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement. The paper defines the structure of the administrative and legal mechanism for participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine, which covers three structural and functional blocks: the regulatory and legal component (legal norms, legal relations and acts of application of legal norms), the subjective component (participants to legal relations concerning the exercise of the right of citizens to participate in public administration of law enforcement: civil society institutions that exercise their subjective rights through the forms provided for by national legislation, and law enforcement agencies that assist in ensuring the exercise of the rights of civil society institutions), functional component (administrative and legal instruments: principles, forms and procedures for exercising the right of civil society institutions to participate in public administration of law enforcement activities, as well as legal guarantees for the exercise of this right). The research reveals the genesis of the legal framework for participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine and proposes to systematize the legal framework for participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine by distinguishing two groups of legal acts: 1) regulatory legal acts which are of a general nature and are binding for the entire system of public authorities in the process of citizens' participation in the administration of public affairs; 2) regulatory legal acts which are part of the law enforcement legislation of Ukraine and the scope of which regulates the interaction of civil society institutions and which are limited solely to the state policy in the field of law enforcement. The fundamental shortcomings of the current state of legal and regulatory framework for participation of civil society institutions in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine are outlined. The author concludes that it is necessary to form a single legal document which would regulate the functioning of civil society and the work of its institutions. International standards of public participation are identified and analyzed. The author's definition of the concept of “international standards of public participation” is formulated, which is considered as the principles and norms of law recognized by the signatory states and enshrined in international legal documents which should form the basis of the activities of these states to promote the participation of citizens and civil society institutions in the formation and implementation of public policy. The classification of international standards in the field of public participation in the law enforcement policy of the state according to the following hierarchy is suggested: 1) basic universal international standards enshrined in the fundamental documents defining the standards of the rule of law, in particular, regarding public participation in state and municipal affairs; 2) international standards of interaction between public authorities and civil society institutions; 3) international standards of the legal status of non-governmental organizations; 4) international standards of interaction between law enforcement agencies and the public. The author characterizes civil society institutions as subjects of administrative law and participants to administrative legal relations in the field of law enforcement policy of the state. The author identifies a key feature of civil society institutions which indicates their specificity and distinguishes them from other private collective subjects of administrative law, namely, the ability to ensure the exercise of the right of citizens to participate in the management of public affairs. The author identifies the features of civil society institutions as subjects of administrative law and participants to administrative legal relations in the field of state law enforcement policy: are created on a voluntary basis; have the organizational unity of a legal entity, independently create management bodies of the organization and are independent from public administration bodies in choosing directions and methods of activity; legalization of activity takes place in accordance with the procedure for state registration of legal entities established by law; act in accordance with the legally registered charter adopted by the organizations themselves; are non-profit organizations, that is, they do not aim to make a profit for its further distribution among participants; have administrative legal capacity and administrative capacity as properties of administrative legal personality of a civil society institution; their participation in administrative legal relations is mediated by the implementation of the public interest, since in their activities they exercise the right of members of the organization to participate in the management of public affairs; the purpose of the activity does not involve the acquisition of political power in the state and participation in elections or other political events; have administrative procedural legal status - the ability of a civil society institution to be a plaintiff in an administrative court; have different organizational and legal forms: public associations, charitable and religious organizations, professional and creative unions, associations and other entities, self-organization bodies, community groups, volunteer organizations, media, etc. The author proposes her own general theoretical division of civil society institutions according to the following criteria: 1) organizational and legal form (public associations; charitable organizations; volunteer organizations; religious organizations; professional and creative unions; bodies of self-organization of the population; media; public associations for the protection of public order; public associations for the protection of the state border); 2) field of activity (general competence - without a clearly defined field of activity; special competence (human rights, youth, public associations, business associations, etc.); 3) the area of activity (all-Ukrainian; local); 4) functions performed in the law enforcement sector (civil society institutions that have a common goal and objectives, are established without any special features in accordance with the legislation of Ukraine; civil society institutions that have a special goal and functions in the law enforcement sector (human rights, law enforcement, charitable, volunteer organizations); 5) availability of public (administrative) powers in the law enforcement sphere (civil society institutions – holders of public powers (public organizations for the protection of public order; public organizations for the protection of the state border); civil society institutions that do not have public (administrative) powers in the law enforcement sphere). The research defines the basic criterion for classification of civil society institutions as participants of administrative legal relations in the field of law enforcement policy of the state, namely, the ability of a civil society institution to exercise administrative influence on law enforcement objects with a view to fulfilling their legally enshrined tasks and functions, i.e. to be the holders of public (administrative) powers in the law enforcement sphere. The content of the administrative and legal status of civil society institutions in the field of law enforcement policy of the state is defined. Depending on the degree of personification, it is proposed to distinguish three types of administrative and legal status of civil society institutions: general, special and particular. The author establishes that the administrative and legal status of civil society institutions in the field of law enforcement policy of the state is a particular administrative and legal status which characterizes a civil society institution through its rights, legal restrictions, obligations and requirements as a subject of administrative law and ensures participation in public relations arising in connection with ensuring the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement by law enforcement agencies. The content of the administrative and legal status of a civil society institution includes: rights, legal restrictions, obligations and requirements. The author's definition of the concept of “legal restrictions of a civil society institution in the field of law enforcement” is formulated, under which it is proposed to understand an individually determined, depending on the administrative legal personality of a civil society institution and the type of organizational and legal form, narrowing of the scope and (or) content of permitted legal behavior of a civil society institution by establishing an obligation to refrain from certain types of behavior in the field of law enforcement, which, in cases stipulated by law, may be enforced by legal liability and/or forced liquidation of a civil society institution by a court decision. It is determined that a requirement as an element of the administrative and legal status of a civil society institution is a unilateral power prescription of a quantitative or qualitative nature which must be implemented by such a public entity as a civil society institution. The author identifies the main requirements for civil society institutions: voluntariness, absence of management by public administration bodies, non-profit nature of activities, and inability to be a political party. It is established that the administrative legal capacity of civil society institutions arises and terminates from the moment of making a relevant entry in the Register of Non-Profit Institutions and Organizations, since the purpose of a civil society institution is not to make a profit. It is determined that the moment of occurrence and termination of administrative capacity of civil society institutions does not coincide in time with the moment of occurrence and termination of legal capacity, since the administrative capacity of a civil society institution in some cases arises after additional actions related to certain administrative procedures. The research analyzes the administrative and legal status of civil society institutions under martial law and the state of emergency, and identifies their specific features. It is concluded that during the operation of these legal regimes, the doctrinal component of the development and functioning of civil society remains stable, while the fundamental, human rights, functional and institutional components may undergo significant changes. The principles of participation of civil society institutions in the field of state law enforcement policy in Ukraine are defined. The author's own definition of the concept of “principles of participation of civil society institutions in the field of state law enforcement policy” is provided, under which it is proposed to understand the most general and stable requirements, objectively determined principles on which the involvement of civil society institutions in the process of formation and implementation of public-power decisions of law enforcement agencies is based with a view to creating a normal functioning of civil society and the state by ensuring that the interests of society are taken into account when achieving the goals of state policy in the field of law enforcement. The author proposes her own classification of the principles of participation of civil society institutions in the field of state law enforcement policy: 1) institutional principles (the principle of priority of human and civil rights and freedoms based on the constitutional principles of the rule of law and legality; the principle of inclusion; the principle of equal opportunities; the principle of inclusiveness); 2) principles of autonomy of civil society and cooperation with law enforcement agencies (principle of self-governance of civil society, principle of independence of civil society institutions, principle of non-interference, principle of partnership); 3) procedural principles (principle of openness and accountability, principle of transparency of public decision-making procedures, principle of consideration of public opinion, principle of sufficient time, principle of mutual responsibility). The scope and content of administrative and legal forms of participation of civil society institutions in the field of state law enforcement policy in Ukraine are determined. The author formulates the author's own definition of the administrative and legal form of participation of civil society institutions, which should be understood as an external expression of actions of civil society institutions in public administration which are defined by administrative and legal norms, and which are carried out within the administrative and legal status of a civil society institution and are aimed at exercising the right of Ukrainian citizens to participate in the management of public affairs. It is proposed to use the classification of forms of public participation according to the levels of participation defined in the European standards of public participation, in particular, access to public information, consultation, dialogue, and partnership. The administrative and legal support for partnership between civil society institutions and law enforcement agencies in Ukraine is analyzed. The author formulates the author's own definition of “partnership”, which is an external relationship in the field of public administration between public administration bodies and the external social environment, personified by civil society institutions, the content of which is voluntary cooperation of the parties on the basis of autonomy, independence, equality and mutual trust in order to achieve a common goal. The author identifies the main features that distinguish partnership from interaction in public administration: 1) partnership takes place within the framework of external relations of public administration between entities which do not belong to the same system – the public administration apparatus; at the same time, interaction is cooperation between entities which are parts of a single public administration apparatus – public authorities and public administration bodies; 2) partnership involves cooperation of the parties on the basis of voluntariness and equality, and interaction takes place in accordance with the norms of Ukrainian legislation and excludes the will of the public administration body in the exercise of its public authority; 3) in the course of interaction, cooperation is usually abstract, administrative, and routine in nature and is implemented within public administration along with other areas and tasks of the public administration body; partnership is built on the basis of trust, which creates open relationships for the realization of a common goal, from which each partner receives an important result. The author identifies the main features of partnership as a form of participation of civil society institutions in the formation and implementation of law enforcement policy: 1) autonomy of civil society institutions and their independence from law enforcement agencies; 2) voluntary cooperation of civil society institutions with law enforcement agencies; 3) a common goal of partnership - creation of a safe society, which equally ensures the interests of civil society and law enforcement agencies; 4) interest in joint problem solving and trust of partners. The author analyzes the current trends of involvement of citizens and civil society institutions in law enforcement policy in foreign countries, and on this basis, four main areas of intensification of public participation in the formation and implementation of the state policy in the field of law enforcement in Ukraine are identified: 1) combining the efforts of law enforcement agencies and civil society institutions to combat organized crime, in particular, countering terrorism; 2) strengthening cooperation between law enforcement agencies and the public in combating human trafficking; 3) further partnership in the field of preventing corruption and combating corruption-related crime; 4) creating a secure information space in social networks. The theoretical and practical significance of the results obtained resides in the fact that the provisions set forth in the thesis have been applied and may be used in the further research, lawmaking, law enforcement, as well as in the educational process and public activities. Описание: Пилип В. В. Адміністративно-правовий механізм участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики у сфері правоохоронної діяльності в Україні: доктринальні положення: дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право / Пилип Вікторія Василівна. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2024. - 586 с. Mon, 01 Jan 2024 00:00:00 GMT https://dspace.lvduvs.edu.ua/handle/1234567890/8321 2024-01-01T00:00:00Z