Кримінальний процесуальний статус військовополоненого в Україні: дисертація

Abstract

дисертації вирішено наукове завдання, яке полягає у дослідженні теоретико-правових та праксеологічних проблем кримінального процесуального статусу військовополоненого в Україні. Обґрунтовано, що поняття та правовий статус військовополоненого мають комплексну міжнародно-правову природу та формуються на перетині норм міжнародного гуманітарного права, міжнародного права прав людини й звичаєвих норм війни. Військовополонений є спеціальним суб’єктом міжнародного права, статус якого виникає з моменту потрапляння під владу супротивної сторони у міжнародному збройному конфлікті та зберігається до остаточного звільнення і репатріації. Зміст цього статусу охоплює не лише спеціальні гарантії гуманного поводження, а й повний спектр базових прав людини, включаючи право на справедливий суд, що не може бути нівельоване навіть за умов воєнного часу. Водночас обсяг прав військовополонених істотно перевищує коло їх обов’язків, а механізм притягнення до відповідальності має ґрунтуватися на принципах законності, співмірності та недискримінації. Разом із тим, сучасна практика збройних конфліктів, зокрема з урахуванням участі напіввоєнізованих формувань, нерегулярних підрозділів та приватних військових компаній, актуалізує проблему чіткого визначення кола осіб, на яких поширюється статус військовополоненого. Наявні доктринальні та практичні розбіжності щодо кваліфікації таких суб’єктів свідчать про необхідність подальшої систематизації критеріїв набуття статусу комбатанта і, відповідно, військовополоненого. Крім того, виявлена термінологічна обмеженість національного законодавства, яке оперує категорією «військовополонені» виключно в контексті міжнародного збройного конфлікту, зумовлює потребу його вдосконалення з метою приведення у відповідність до міжнародних стандартів та забезпечення належного правового захисту всіх осіб, які потрапляють під владу ворожої сторони під час збройного конфлікту. Доведено, що громадянство держави, яка утримує особу, не виключає автоматично застосування гарантій статусу військовополоненого, якщо особа фактично брала участь у міжнародному збройному конфлікті на боці супротивної сторони та потрапила під владу цієї держави як комбатант. Сформульовано критерії розмежування правового статусу громадян України, які воювали на боці ворога, залежно від характеру їх участі у конфлікті, зокрема: добровільна участь у збройних формуваннях державиагресора; участь у складі окупаційних адміністрацій або квазівійськових формувань; примусова мобілізація на тимчасово окупованих територіях; виконання допоміжних функцій без безпосередньої участі у бойових діях. Обґрунтовано можливість поєднання режиму військового полону з кримінальним переслідуванням, за яким надання особі статусу військовополоненого не перешкоджає притягненню її до відповідальності за державну зраду, колабораційну діяльність чи інші злочини, за умови дотримання гарантій міжнародного гуманітарного права. Кримінальне провадження щодо військовополонених має здійснюватися як процесуальний режим, що формується на перетині міжнародного гуманітарного права, міжнародного права прав людини та національного кримінального процесу. ІІІ Женевська конвенція встановлює імперативні та підвищені стандарти процесуального захисту військовополонених (заборона будь-якого примусу, гарантії незалежного й безстороннього суду, обов’язковість захисника, обмеження строків досудового тримання під вартою, участь держави-покровительки, право на достатній час для підготовки захисту), які не можуть бути звужені внутрішнім законодавством. Ефективність і оперативність такого провадження повинні тлумачитися у світлі ст. 103 ІІІ Женевської конвенції та практики ЄСПЛ як обов’язок держави забезпечити розслідування без невиправданих зволікань, але з безумовним дотриманням принципів справедливого суду, пропорційності та правової визначеності. Водночас порівняльно-правовий аналіз національного регулювання та вимог ІІІ Женевської конвенції в частині забезпечення гарантій прав військовополонених, яких притягують до кримінальної відповідальності, виявляє низку колізій і прогалин (щодо строків досудового тримання під вартою, мовних гарантій, імплементації інституту «товариша-полоненого», процедур повідомлення держави-покровительки), що формують зону правової невизначеності та потенційних ризиків для допустимості доказів і міжнародної відповідальності держави. Узгодження КПК України з вимогами ІІІ Женевської конвенції потребує не фрагментарних змін, а системного нормативного оформлення спеціального процесуального режиму кримінального провадження щодо військовополонених, який забезпечить баланс між інтересами національної безпеки, ефективністю переслідування міжнародних злочинів та гуманітарними гарантіями захисту особи. Зазначається, що слідчі (розшукові) дії щодо військовополонених повинні проводитися з урахуванням гуманітарних стандартів, передбачених для цієї категорії учасників кримінального провадження. Доведено, що механічне застосування до військовополонених-свідків класичної моделі допиту та процесуальних обов’язків свідка (зокрема, попередження про кримінальну відповідальність за ст. 384, 385 КК України) вступає в колізію з приписами міжнародного гуманітарного права та забороною будь-яких форм примусу, що потребує внесення змін до ч. 3 ст. 224 КПК України з метою виключення обов’язку попередження про кримінальну відповідальність військовополонених, які допитуються, як свідки у кримінальному провадженні. Доводиться, що доктринальний аналіз автентичного англомовного тексту норм ІІІ Женевської конвенції, які не містять терміну «допит», на відміну від офіційного українського перекладу призводить до неточного право тлумачення, зміщує акцент із гуманітарного режиму поводження на кримінальний процесуальний режим, створює ризик розширювального тлумачення повноважень держави та потенційну колізію між міжнародним гуманітарним правом і національним кримінальним процесом. У зв'язку з чим обґрунтована необхідність нормативного уточнення перекладу ст. 17 ІІІ Женевської конвенції та чіткого розмежування понять «допит» і «опитування», «інтерв’ювання» щоб уникнути зміщення гуманітарного режиму поводження у площину кримінально-процесуального примусу. Запропоновано системну модель збереження доказів у справах за участю осіб, щодо яких прийнято рішення про обмін як військовополонених, що включає: імперативне застосування процедури допиту слідчим суддею в порядку ст. 225 КПК України; встановлення обов’язку невідкладного звернення прокурора з відповідним клопотанням; запровадження скороченого строку його розгляду (у день надходження); обмежене й субсидіарне використання механізму ч. 11 ст. 615 КПК України лише за умови доведеної неможливості судового допиту. Обґрунтовано доцільність проведення допиту цієї категорії осіб у формі процесуального інтерв’ю з використанням системи пріоритетного тріажування (за критеріями інформаційної значущості, психоемоційного стану та процесуальної терміновості), що забезпечує баланс між ефективністю документування воєнних злочинів і дотриманням принципів гуманності, заборони примусу та справедливого судового розгляду. Визначено, що особа, стосовно якої уповноваженим органом прийнято рішення про обмін як військовополоненого, представляє собою спеціального (гібридного) суб’єкта кримінального провадження, процесуальний статус якого є формою юридичної фікції, що полягає у тимчасовому застосуванні до підозрюваного, обвинуваченого або засудженого окремих елементів процесуального режиму військовополоненого з метою забезпечення реалізації рішення про обмін у межах міжнародного збройного конфлікту. Такий статус має функціональний характер і поширюється виключно на процесуальні механізми у кримінальному провадженні, безпосередньо пов’язані з організацією та здійсненням обміну Доведено, що військовополоненого» використання не завжди законодавцем відображає формули визнання «як статусу військовополоненого у розумінні ст. 4 ІІІ Женевської конвенції, а часто діє як функціональне прирівнювання з метою легітимації процедури обміну в умовах відсутності міжнародно-правового механізму обміну цивільних осіб з числа підозрюваних, обвинувачених, засуджених на оборонців України та цивільних заручників, яких в порушення вимог МГП рф бере в полон. Встановлено, що для цієї категорії осіб (які не є військовополоненими) такий статус формується на перетині кримінального процесуального та публічно-політичного регулювання, є тимчасовим, обумовленим включенням особи до списку на обмін та її письмовою згодою, і поширюється виключно на процесуальні механізми, безпосередньо пов’язані з реалізацією обміну. Обґрунтовано, що кримінальне провадження щодо особи, стосовно якої прийнято рішення про обмін як військовополоненого, формує спеціальний публічно-правовий режим, у межах якого класичні інститути запобіжних заходів, зупинення провадження, спеціального досудового розслідування та судового розгляду за відсутності обвинуваченого зазнають функціональної трансформації. Доведено, що скасування запобіжного заходу в порядку ст. 2011 КПК України, який характеризується публічно-правовим, безпековогуманітарним характером і є спеціальним процесуальним механізмом реалізації позапроцесуального владного рішення уповноваженого органу щодо обміну підозрюваного, обвинуваченого як військовополоненого. У межах цієї процедури судовий контроль набуває переважно верифікаційного (формального) змісту: правовими підставами для ухвалення рішення виступають факт прийняття рішення про передачу особи для обміну та наявність її письмової згоди, тоді як оцінка ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, обґрунтованості підозри, а також перевірка пропорційності процесуального примусу не мають значення для результатів розгляду. Аналіз судової практики створив підґрунтя для констатації того, що хоча ст. 201-1 КПК України не містить імперативного припису щодо перевірки добровільності згоди на обмін, у випадку зміни інтересу особи, у якої отримано згоду і небажання участі у ньому, така думка враховується слідчими суддями, судом. Водночас не визначено виду рішення, яке може прийняти слідчий суддя, суд у такому випадку. Запропоновано доповнити ст. 201-1 КПК України частиною 6 у наступній редакції: «У разі встановлення відсутності письмової згоди підозрюваного, обвинуваченого на проведення обміну як військовополоненого, встановлення факту не добровільності такої згоди або відкликання такої згоди підозрюваним, обвинуваченим на момент судового розгляду, слідчий суддя, суд постановляє ухвалу про залишення клопотання прокурора без розгляду». Доцільно передбачити спеціальний порядок реагування суду у випадку, якщо обмін не відбувся. У зв’язку з чим запропоновано передбачити у ст. 201-1 КПК України норму такого змісту: «У разі якщо передача підозрюваного, обвинуваченого для обміну як військовополоненого не відбулася, прокурор невідкладно звертається до суду із клопотанням про застосування до такого підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу. Клопотання прокурора розглядається слідчим суддею, судом в день його надходження до суду за обов’язкової участі прокурора» Встановлено наявність прогалин у регулюванні спеціального судового провадження щодо осіб, переданих для обміну, зокрема відсутність процесуального механізму прийняття рішення про здійснення провадження in absentia на стадії підготовчого судового засідання. Практика свідчить про розширене застосування ч. 3 ст. 323 КПК України поза межами її стадійного призначення, що створює ризики порушення принципу правової визначеності та єдності судової практики. У зв’язку з цим запропоновано доповнити ст. 314 КПК України: - частиною 1-1 « Після отримання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного, у разі встановлення факту передачі обвинуваченого для обміну як військовополоненого та проведення такого обміну, суд за клопотанням прокурора перевіряє наявність підстав, передбачених частиною третьою статті 323 цього Кодексу, та постановляє мотивовану ухвалу про здійснення підготовчого засідання за відсутності обвинуваченого»; - частиною 1-2: «У разі встановлення під час підготовчого судового засідання факту передачі обвинуваченого для обміну як військовополоненого та проведення такого обміну, суд за клопотанням прокурора перевіряє наявність підстав, передбачених частиною третьою статті 323 цього Кодексу, та постановляє мотивовану ухвалу про здійснення судового розгляду за відсутності обвинуваченого»; - ч. 3 ст. 314 КПК України пунктом 6 такого змісту: «за клопотанням прокурора вирішує питання про здійснення судового розгляду за відсутності обвинуваченого у випадках, передбачених частиною третьою статті 323 цього Кодексу». Вказується, що особи, звільнені з полону, становлять специфічну та об’єктивно вразливу категорію учасників процесу, чий правовий статус не охоплюється повною мірою чинною моделлю КПК України. Їх процесуальна роль поєднує високу доказову цінність показань (щодо катувань, умов утримання, ланцюга командування, долі інших полонених) із підвищеним ризиком вторинної віктимізації, психоемоційної дестабілізації та зовнішнього впливу. Це зумовлює необхідність нормативного закріплення в КПК України категорії «особливо вразливого учасника кримінального провадження» з покладенням на органи досудового розслідування обов’язку проведення індивідуальної оцінки вразливості та застосування мінімального гарантованого обсягу спеціальних процесуальних заходів. Запропоновано доповнення ст. 3 КПК України дефініцією: «Особливо вразливий учасник кримінального провадження – потерпілий, свідок, підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, який у зв’язку з характером та обставинами кримінального правопорушення та/ або іншого суспільно-небезпечного діяння (зокрема перебуванням у полоні, зазнанням катувань, гендерно зумовленого чи домашнього насильства, іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження), або з огляду на його психоемоційний стан потребує застосування спеціальних процесуальних гарантій». З метою забезпечення потерпілоорієнтованої (survivor-centered) моделі участі у кримінальному провадженні осіб, звільнених з полону, пропонується: - доповнення ст. 56 КПК України частиною 3-1 у наступній редакції: «Під час кримінального провадження слідчий, дізнавач, прокурор, слідчий суддя, суд зобов’язані здійснювати процесуальні дії в у спосіб, що мінімізує ризик повторної травматизації потерпілого, зобов’язані вживати заходів, спрямованих на запобігання повторній психологічній травматизації та віктимізації, з урахуванням характеру кримінального правопорушення. Констатується необхідність розширення застосування механізму депонування показань за ст. 225 КПК України з урахуванням критерію вразливості; а також системного оновлення законодавства про забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства з урахуванням воєнного контексту, транснаціональних та цифрових загроз. Сукупність запропонованих змін спрямована на досягнення балансу між ефективністю доказування міжнародних злочинів і гарантіями гідності, безпеки та психічного благополуччя осіб, звільнених з полону, що відповідає міжнародним стандартам захисту потерпілих і свідків та принципу справедливого судочинства. The dissertation addresses the scientific problem consisting in the study of the theoretical-legal and praxeological issues of the criminal procedural status of a prisoner of war within the criminal procedure of Ukraine. It is substantiated that the concept and legal status of a prisoner of war have a complex international legal nature and are formed at the intersection of international humanitarian law, international human rights law, and customary laws of war. A prisoner of war constitutes a special subject of international law whose status arises from the moment of falling into the power of the adverse party in an international armed conflict and continues until final release and repatriation. The content of this status encompasses not only specific guarantees of humane treatment but also the full spectrum of fundamental human rights, including the right to a fair trial, which may not be derogated from even in wartime. At the same time, the scope of rights of prisoners of war significantly exceeds the range of their obligations, and any mechanism of accountability must be grounded in the principles of legality, proportionality, and non-discrimination. Contemporary armed conflict practice, particularly involving paramilitary formations, irregular units, and private military companies, highlights the problem of clearly defining the circle of persons entitled to prisoner-of-war status. Existing doctrinal and practical discrepancies regarding the qualification of such actors demonstrate the need for further systematization of the criteria for acquiring combatant and, accordingly, prisoner-of-war status. In addition, the terminological limitation of national legislation, which operates with the category of “prisoners of war” exclusively in the context of an international armed conflict, necessitates its improvement in order to ensure compliance with international standards and adequate legal protection of all persons who fall into the power of the enemy during armed conflict. It is proven that the nationality of the detaining state does not automatically exclude the application of prisoner-of-war guarantees where the person in fact participated in an international armed conflict on the side of the adverse party and fell into the power of that state as a combatant. Criteria are formulated for differentiating the legal status of citizens of Ukraine who fought on the side of the enemy, depending on the nature of their participation in the conflict, including: voluntary participation in armed formations of the aggressor state; participation in occupation administrations or quasi-military formations; forced mobilization in temporarily occupied territories; and performance of auxiliary functions without direct participation in hostilities. The possibility of combining the regime of captivity with criminal prosecution is substantiated, according to which granting prisoner-of-war status does not preclude criminal liability for treason, collaboration, or other offences, provided that the guarantees of international humanitarian law are observed. Criminal proceedings concerning prisoners of war shall be conducted as a procedural regime formed at the intersection of international humanitarian law, international human rights law, and national criminal procedure. The Third Geneva Convention establishes mandatory and enhanced standards of procedural protection for prisoners of war (prohibition of any coercion, guarantees of an independent and impartial tribunal, mandatory defence counsel, limitations on pre-trial detention, participation of the Protecting Power, and the right to adequate time and facilities to prepare the defence), which may not be restricted by domestic legislation. The effectiveness and promptness of such proceedings must be interpreted in light of Article 103 of the Third Geneva Convention and the case-law of the European Court of Human Rights as an obligation of the State to conduct investigations without undue delay while strictly adhering to the principles of a fair trial, proportionality, and legal certainty. A comparative legal analysis of national regulation and the requirements of the Third Geneva Convention regarding procedural guarantees for prisoners of war subject to criminal prosecution reveals a number of inconsistencies and gaps (concerning pre-trial detention time limits, linguistic guarantees, implementation of the “fellow prisoner” institution, and notification of the Protecting Power), creating a zone of legal uncertainty and potential risks for the admissibility of evidence and international responsibility of the State. Harmonisation of the Criminal Procedure Code of Ukraine with the Third Geneva Convention requires not fragmentary amendments but systematic normative regulation of a special procedural regime for criminal proceedings involving prisoners of war, ensuring a balance between national security interests, effective prosecution of international crimes, and humanitarian guarantees. It is established that investigative (search) actions concerning prisoners of war must be conducted in accordance with humanitarian standards applicable to this category. The mechanical application to prisoner-of-war witnesses of the classical model of interrogation and procedural duties of a witness (including warning of criminal liability under Articles 384 and 385 of the Criminal Code of Ukraine) conflicts with the provisions of international humanitarian law and the prohibition of any form of coercion, which necessitates amendments to Part 3 of Article 224 of the Criminal Procedure Code of Ukraine to exclude the obligation to warn prisoners of war interrogated as witnesses about criminal liability. A doctrinal analysis of the authentic English text of the Third Geneva Convention, which does not employ the term “interrogation” (unlike the official Ukrainian translation), demonstrates the risk of inaccurate legal interpretation, shifting the emphasis from the humanitarian regime of treatment to a criminal procedural regime and creating a potential conflict between international humanitarian law and national criminal procedure. Accordingly, the need is substantiated for clarifying the translation of Article 17 of the Third Geneva Convention and clearly distinguishing between the notions of “interrogation,” “questioning,” and “interviewing.” A systemic model for preserving evidence in cases involving persons for whom a decision has been taken to exchange them as prisoners of war is proposed, including: mandatory application of the procedure for questioning by an investigating judge pursuant to Article 225 of the Criminal Procedure Code; an obligation for the prosecutor to immediately apply with a relevant motion; introduction of an expedited time limit for consideration (on the day of receipt); and limited subsidiary use of the mechanism provided for in Part 11 of Article 615 of the Criminal Procedure Code only where judicial questioning is demonstrably impossible. The expediency of conducting questioning of this category of persons in the form of a procedural interview, using a priority-based triage system (based on informational value, psycho-emotional condition, and procedural urgency), is substantiated as ensuring a balance between effective documentation of war crimes and compliance with the principles of humanity, prohibition of coercion, and fair trial. It is determined that a person in respect of whom an authorised body has adopted a decision on exchange “as a prisoner of war” constitutes a special (hybrid) subject of criminal proceedings, whose procedural status represents a form of legal fiction consisting in the temporary application to a suspect, accused, or convicted person of certain elements of the prisoner-of-war procedural regime in order to ensure implementation of the exchange decision within the framework of an international armed conflict. This status is functional in nature and extends exclusively to procedural mechanisms directly related to organising and executing the exchange. It is demonstrated that the legislative formula “as a prisoner of war” does not always reflect recognition of prisoner-of-war status within the meaning of Article 4 of the Third Geneva Convention, but often operates as a functional equivalence aimed at legitimising exchange procedures in the absence of an international legal mechanism for exchanging civilian suspects, accused, or convicted persons for Ukrainian defenders and civilian hostages unlawfully detained by the aggressor state. For this category of persons, such status is temporary, conditional upon inclusion in an exchange list and written consent, and applies solely to procedural mechanisms directly related to the exchange. It is substantiated that criminal proceedings concerning a person subject to exchange as a prisoner of war form a special public-law regime within which classical institutions of preventive measures, suspension of proceedings, special pretrial investigation, and trial in absentia undergo functional transformation. Cancellation of a preventive measure under Article 201-1 of the Criminal Procedure Code is characterised as a public-law, security-humanitarian mechanism implementing an extra-procedural decision of an authorised body concerning exchange. Within this procedure, judicial control acquires a predominantly verification (formal) character: the legal grounds for the decision are the fact of adoption of the exchange decision and the existence of written consent, whereas assessment of risks under Article 177 of the Criminal Procedure Code, the reasonableness of suspicion, and proportionality of procedural coercion are not decisive. Based on analysis of judicial practice, it is proposed to supplement Article 201-1 of the Criminal Procedure Code with Part 6 establishing that, where written consent is absent, involuntary, or withdrawn, the investigating judge or court shall leave the prosecutor’s motion without consideration. It is also proposed to introduce a rule requiring the prosecutor, where exchange has not occurred, to immediately apply for the imposition of a preventive measure, with such motion to be considered on the day of receipt. Gaps in the regulation of special judicial proceedings in respect of persons transferred for exchange are identified, particularly the absence of a procedural mechanism for deciding on in absentia proceedings at the preparatory hearing stage. In order to ensure legal certainty and uniformity of practice, amendments to Article 314 of the Criminal Procedure Code are proposed to regulate the adoption of such decisions at the preparatory stage. It is established that persons released from captivity who participate in criminal proceedings as victims or witnesses constitute a specific and objectively vulnerable category not fully covered by the current model of the Criminal Procedure Code. Their role combines high evidentiary value with an increased risk of secondary victimisation and external influence. This necessitates legislative recognition of the category of “particularly vulnerable participant in criminal proceedings,” accompanied by an obligation to conduct an individual vulnerability assessment and apply a minimum guaranteed set of procedural safeguards. It is proposed to supplement Article 3 of the Criminal Procedure Code with a definition of “particularly vulnerable participant in criminal proceedings” and to amend Article 56 to require minimisation of re-traumatisation and victimisation risks. The need to expand the use of depositions under Article 225 and to modernise witness protection legislation in light of wartime, transnational, and digital threats is substantiated. The proposed amendments to the criminal procedural legislation of Ukraine aim to ensure a balanced approach between effective prosecution of international crimes and the protection of dignity, security, and mental well-being of prisoners of war and persons released from captivity, in accordance with international standards and the principles of fair trial.