Психологічні методи діагностики залежності від психоактивних речовин

Abstract

У статті представлено аналіз психодіагностичних методів, що застосовуються для діагностики залежності від психоактивних речовин (далі – ПАР) Встановлено, що несвоєчасна діагностика таких розладів значно ускладнює лікування, підвищуючи ризик розвитку хронічних форм залежності. Саме тому ключову роль у цьому процесі відіграють психодіагностичні методи, які допомагають оцінити ступінь залежності, когнітивні та поведінкові особливості пацієнта, а також супутні психічні розлади. Мета статті полягає в теоретичному аналізі психологічних методів діагностики залежності від психоактивних речовин. Визначено, що тривале вживання ПАР викликає структурні та функціональні зміни в головному мозку, що зумовлює зниження когнітивних функцій. Дослідження підтверджують, що особи із розладами вживання психоактивних речовин часто стикаються з порушенням уваги, пам’яті, абстрактного мислення та прийняття рішень. Саме тому для оцінки психічного стану пацієнтів, найчастіше використовують наступні методи: структуровані клінічні інтерв’ю (SCID-5, CIDI, PRISM) – забезпечують стандартизовану оцінку психічного стану пацієнта, дозволяючи диференціювати симптоматику залежності від супутніх розладів. Опитувальники самозвіту (AUDIT, DAST, DUDIT, CAGE) – інструменти для раннього виявлення та оцінки ступеня залежності від ПАР. Методи особистісної діагностики (MMPI, PAI, MAC) – допомагають виявити індивідуальні риси, що можуть сприяти розвитку залежності, рівень імпульсивності та схильність до соціальної ізоляції. Окрім перелічених вище методів, також потрібно відмітити спостереження за поведінкою пацієнта, яке дозволяє виявити ознаки залежності, коли пацієнти заперечують або занижують ступінь вживання речовин. Таким чином, психологічна діагностика відіграє ключову роль у підвищенні ефективності лікування, оскільки вона дозволяє: вчасно втрутитися та розпочати терапію, запобігти розвитку тяжких форм залежності, оптимізувати психотерапевтичне втручання відповідно до особливостей пацієнта, знизити ймовірність рецидивів та підвищити ефективність реабілітації. The article presents an analysis of psychodiagnostic methods used to diagnose addiction to psychoactive substances (PAS). It is established that untimely diagnosis of such disorders significantly complicates treatment, increasing the risk of developing chronic forms of addiction. That is why psychodiagnostic methods play a key role in this process, helping to assess the degree of addiction, cognitive and behavioural characteristics of the patient, as well as concomitant mental disorders. The purpose of the article is to provide a theoretical analysis of psychological methods of diagonostics of substance dependence. It has been determined that long-term use of psychoactive substances causes structural and functional changes in the brain, which leads to a decrease in cognitive functions. Studies confirm that people with substance use disorders often experience impaired attention, memory, abstract thinking and decision-making. That is why the following methods are most often used to assess the mental state of patients: Structured clinical interviews (SCID-5, CIDI, PRISM) – provide a standardised assessment of the patient’s mental state, allowing to differentiate the symptoms of addiction from comorbidities. Self-report questionnaires (AUDIT, DAST, DUDIT, CAGE) – tools for early detection and assessment of the degree of substance dependence. Methods of personality diagnostics (MMPI, PAI, MAC) – help to identify individual traits that may contribute to the development of addiction, the level of impulsivity and the tendency to social isolation. In addition to the above methods, it is also necessary to observe the patient’s behaviour. It allows you to identify signs of addiction when patients deny or underestimate the extent of substance use. Thus, psychological diagnostics plays a key role in improving the effectiveness of treatment, as it allows: timely intervention and initiation of therapy, prevention of severe forms of addiction, optimisation of psychotherapeutic intervention according to the patient’s characteristics, reduction of the likelihood of relapse and increase of the effectiveness of rehabilitation.