Право людини на безпеку: теоретико-правове дослідження: дисертація

Abstract

У дисертації здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз права людини на безпеку та визначено особливості механізму реалізації цього права в сучасних умовах. Охарактеризовано зміст поняття «право людини на безпеку» та сформульовано власне його визначення, а саме як фундаментальне конституційне право людини на безпечне існування та розвиток в умовах відсутності небезпек та загроз техногенного, екологічного, військово-політичного та соціального характеру. Це право є передумовою для реалізації інших конституційних прав і свобод людини. Зазначено, що поняття «безпека людини» базується на комплексному підході у розумінні права людини на безпеку. Акцентовано, що безпека людини – це система взаємопов’язаних та взаємодіючих різних за обсягом та характером суспільних відносин, які формують відповідний стан, за яким людина (особа), суспільство, держава та міжнародна спільнота здатні протистояти наявним і прогнозованим викликам або негативним впливам, як зовнішнім так і внутрішнім. При цьому забезпечення безпеки людини має багатошарову складову, якій належать ознаки міжгалузевого інституту права, та багаторівневу систему, що передбачає взаємодію всіх її складових (людини, суспільства, держави та міжнародної спільноти). Водночас встановлено, що право людини на безпеку безпосередньо не закріплено законодавцем у жодній з вітчизняних конституцій, враховуючи Конституцію України 1996 року. Втім закріплено права на окремі види безпеки: право на особисту безпеку, право на економічну безпеку, право на соціальну безпеку людини, право на екологічну безпеку, право людини на інформаційну безпеку. Такі висновки зроблено на основі аналізу стану національного законодавства, а в результаті наукових досліджень у сфері прав людини – розроблено етапність концептуального розвитку права людини на безпеку та виокремлено п’ять основних етапів: філософсько-науковий період (XIV-XV ст. – XVI-XVII ст.); період буржуазних революцій та нормативно-правового закріплення прав людини (ІІ половина XVII ст. – початок ХХ ст.); перехідний етап – період між двома світовими війнами (1918 – 1939 роки), період інституціоналізації права людини на безпеку на міжнародному рівні (1945 – 1980 роки), сучасний період (друга половина 1980-тих років – сучасний період). Також визначено чинники, які пояснюють причини розбіжностей періодизації концепцій права людини на безпеку у різних країнах: хронологічні розбіжності процесів трансформації суспільства у різних частинах світу у конкретно історичні періоди; приналежність до різних типів держав з огляду на формаційний та цивілізаційний підходи до їх типологізації; відмінність за видами джерел, часом та способами інституціоналізації окремих прав та свобод у національних системах права. У досліджені наголошено на можливості реалізації «права людини на безпеку» як у загальному правовому режимі, так і спеціальному, що торкається окремих категорій осіб, які потребують підвищеного рівня безпеки і захисту: державних службовців і посадових осіб, дітей, осіб з інвалідністю, меншин, біженців, жінок. Крім того, запропоновано чотирьохрівневу ієрархічну побудову принципів права людини на безпеку, що складається з: загально-правових принципів, які забезпечують безпеку людини – гарантований захист її життя, здоров’я тощо; галузевих принципів у сфері безпеки прав людини, оскільки вони є основою захисту прав і свобод людини; інституціональних принципів, що передбачають реалізацію права людини на безпеку, як комплексного явища, в якому елементами соціально-інституціонального середовища виступають особа, суспільство, держава та міжнародна спільнота; принципи обмеження прав і свобод людини, які застосовуються в інтересах безпеки особи, суспільства та держави. Визначено також основні аспекти взаємозалежності національної безпеки та права людини на безпеку, які побудовані на їх кореляції з метою забезпечення суміжних сфер життєдіяльності людини – соціально-економічної, політичної, правової тощо та окреслені передумови взаємовідносин між суб’єктами та об’єктами національної безпеки: взаємозумовленість діяльності людини, держави, суспільства, міжнародної спільноти; сприяння міжнародних сил забезпеченню безпеки прав людини; регламентація умов і меж обмежень прав людини в умовах загроз і ризиків; публічна влада має бути обмежена основними правами і свободами людини та громадянина; умовою відносин є збереження незалежності та неупередженості судових інституцій незалежно від змін у суспільно-політичному ладі. Авторкою також запропоновано власну класифікацію видів загроз безпеки за суб’єктним складом, яка надає можливість оцінити ступінь небезпеки загроз, проаналізувати їх види: загроза безпеці з боку людини; загроза безпеці з боку суспільства; загроза безпеці з боку держави; загроза безпеці на глобальному рівні. Також визначено та обґрунтовано найбільш вразливі сфери у механізмі забезпечення безпеки людини, до яких відносяться такі: державно-правова, суспільно-політична, цивільно-правова, техногенна, економічна, соціальна, соціально-психологічна, культурна, духовна, інформаційна, кібербезпека, екологічна, військово-політична. Наголошено, що відбувається трансформація права людини на безпеку у комплексне право на рівні міжгалузевого інституту, про що свідчить європейський досвід забезпечення права людини на безпеку, демонструє ефективні механізми в умовах як мирного часу, так і збройного конфлікту. Зокрема, практика Європейського суду з прав людини у справах щодо порушення права на життя (ст. 2 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод) та заборони катувань (ст. 3 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод) вказує на комплексність цього права. Водночас підкреслено, що Україна потребує системної трансформації юридичних механізмів забезпечення та захисту права людини на безпеку в умовах сучасних викликів національній безпеці України, що обумовлює необхідність впровадження комплексного підходу до реформування існуючих правових, організаційних та інформаційно-комунікаційних інструментів у цій сфері та мають впливати на вирішення основних завдань у механізмі правового регулювання забезпечення безпеки, зокрема: утвердження в суспільстві принципів рівності, свободи і демократії, соціальної справедливості, визнання людини найвищою соціальною цінністю; усунення потенційних внутрішніх та зовнішніх загроз, воєнних конфліктів та суспільних катастроф; стимулювання до використання в суспільстві таких способів вирішення складних проблем як переговори (медіація), діалоги тощо; удосконалення механізмів реалізації норм права в Україні. Формування такого комплексного інституту права людини на безпеку у національному законодавстві можливе за умови внесення змін до Закону України «Про національну безпеку України» щодо: розширення переліку загроз національній безпеці із акцентом на забезпечення особистої безпеки громадян України; визначення критеріїв пропорційності та обережності при застосуванні сили; встановлення санкцій за порушення положень Додаткових протоколів до I та II Женевських конвенцій. Також висловлено точку зору, що Закон України «Про національну безпеку України» оперує поняттями, які дещо підміняють його зміст. Мова йде про вихідну категорію «національна», що є похідною від поняття «нація», а звідси і базове поняття Закону дещо розмите і не коректне. По-перше, поняття «нація» залишається термінологічно суперечливим, з великою кількістю підходів до його трактування, серед яких етнічна та політична посідають чільне місце. Саме політична теорія нації, появу якої пов’язують з ім’ям Г. Гроція, лежить в основі законодавства у сучасних правових системах (як мінімум романо-германської та англо-саксонської правової сім’ї), а також міжнародних нормах. Оскільки держава – це домінуюча політико-територіальна форма організації суспільства у сучасному світі, то і поняття національної безпеки виходить передусім через державу, як суб’єкта та об’єкта безпеки. Тому, більш чітка термінологічна назва базового закону у сфері безпеки має формулюватися – «Про безпеку людини, суспільства та держави». Наукова робота ґрунтується на системі методів дослідження комплексних міжгалузевих політико-правових явищ, шляхом конвергенції загально-наукових, спеціально-наукових та приватно-наукових методів у досліджені права людини на безпеку. Ключові слова: безпека, людина, суспільство, держава, права людини, захист прав людини, право на безпеку, загрози, конституція, свобода, міжнародна безпека, міжнародні стандарти, інформаційна безпека, національна безпека, національні інтереси. The thesis provides a comprehensive theoretical and legal analysis of the human right to security and, based on this analysis, identifies the specific features of the mechanism for implementing this right in modern conditions. The author identifies the specific features of the concept of ‘human right to security’ and formulates his own definition of the concept of ‘human security’ based on a comprehensive approach to understanding the human right to security. Human security is a system of interrelated and interacting social relations, varying in scope and nature, which form a state in which a person, society, state and international community are able to withstand existing and foreseeable challenges or negative influences, both external and internal. At the same time, ensuring human security has a multi-layered component, which includes features of an inter-sectoral legal institution and a multi-level system that provides for the interaction of all its components (individuals, the state, society and the international community). At the same time, it was found that the legislator did not directly enshrine the human right to security in any of the national constitutions, including the Constitution of Ukraine of 1996. However, the rights to certain types of security are enshrined: the right to personal security, the right to economic security, the right to social security, the right to environmental security, and the human right to information security. The author draws such conclusions based on the analysis of the national legislation, and as a result of scientific research in the field of human rights, the author elaborates the stages of conceptual development of the human right to security and identifies five main stages: the philosophical and scientific period (XIV-XV centuries - XVI-XVII centuries); the period of bourgeois revolutions and legal consolidation of human rights (the second half of the seventeenth century - the beginning of the twentieth century); the transitional stage - the period between the two world wars (1918-1939), the period of institutionalisation of the human right to security at the international level (1945-1980), and the modern period (the second half of 1980 - the present). The author also identifies the factors which, in the author's opinion, explain the reasons for the differences in the periodisation of the concepts of the human right to security in different countries: chronological differences in the processes of transformation of society in different parts of the world in specific historical periods; belonging to different types of states, given the formation and civilisation approaches to their typology; differences in the types of sources, time and methods of institutionalisation of certain rights and freedoms in national legal systems. The study emphasises the possibility of implementing the ‘human right to security’ both in the general legal regime and in a special regime that concerns certain categories of persons in need of increased security and protection: public servants and officials, children, persons with disabilities, minorities, refugees, women. In addition, the author proposes a four-level hierarchical structure of the principles of the human right to security, consisting of: general legal principles ensuring human security - guaranteed protection of life, health, etc.; sectoral principles in the field of human rights security, since they are the basis for the protection of human rights and freedoms; institutional principles providing for the implementation of the human right to security as a complex phenomenon in which the elements of the social and institutional environment are the individual, society, the state and the international community; principles of restriction of human rights and freedoms applied in the interests of security of the individual, society and the state. The main aspects of the interaction between national security and human rights to security have also been identified, which are based on their correlation with the aim of ensuring related areas of human life – social and economic, political, legal, etc. and the prerequisites for relations between subjects and objects of national security have been outlined: the interdependence of the activities of individuals, the state, society and the international community; the promotion of international forces to ensure the security of human rights; the regulation of the conditions and limits of human rights restrictions in the face of threats and risks; public authority must be limited by the fundamental rights and freedoms of individuals and citizens; a prerequisite for relations is the preservation of the independence and impartiality of judicial institutions, regardless of changes in the socio-political composition. The author also proposes his own classification of types of security threats by subject composition, which makes it possible to realistically assess the degree of danger of threats and analyse their types: threats to security from individuals; threats to security from society; threats to security from the state; threats to security at the global level. The most vulnerable areas in the mechanism of ensuring human security have also been identified and substantiated, including the following: state and legal, socio-political, civil and legal, technogenic, economic, social, socio-psychological, cultural, spiritual, information, cyber security, environmental, military and political. It is emphasised that the human right to security is undergoing a transformation into a comprehensive right at the level of an interdisciplinary institution, as evidenced by the European experience of ensuring the human right to security, which demonstrates effective mechanisms in both peacetime and armed conflict. In particular, the practice of the European Court of Human Rights in cases concerning violations of the right to life (Article 2 of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms) and the prohibition of torture (Article 3 of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms) points to the complexity of this right. At the same time, it was emphasised that Ukraine needs a systematic transformation of legal mechanisms for ensuring and protecting the human right to security in the context of contemporary challenges to Ukraine's national security, which necessitates the implementation of a comprehensive approach to reforming existing legal, organisational and information communication tools in this area and should influence the solution of key tasks in the mechanism of legal regulation of security, in particular: the establishment of the principles of equality, freedom and democracy, social justice, and the recognition of the human being as the highest social value in society; eliminating potential internal and external threats, military conflicts and social disasters; encouraging the use of such methods of solving complex problems as negotiations (mediation), dialogues, etc. in society; improving the mechanisms for implementing legal norms in Ukraine. The formation of such a comprehensive institution of human rights to security in national legislation is possible provided that proposals are submitted to the Law of Ukraine ‘On National Security of Ukraine’ regarding: expanding the list of threats to national security with an emphasis on ensuring the personal safety of citizens; defining criteria of proportionality and caution in the use of force; establishing sanctions for violations of the provisions of the Additional Protocols to the Geneva Conventions I and II. There is also a view that the Law of Ukraine ‘On National Security of Ukraine’ uses concepts that to some extent distort its meaning. This concerns the basic category of ‘national’, which is derived from the concept of ‘nation’, and hence the basic concept of the Law is rather vague and incorrect. Firstly, the concept of ‘nation’ remains terminologically controversial, with a large number of approaches to its interpretation, among which ethnic and political ones occupy a prominent place. It is the political theory of the nation, whose emergence is associated with the name of H. Grotius, that forms the basis of legislation in modern legal systems (at least in the Romano-Germanic and Anglo-Saxon legal families), as well as international norms. Since the state is the dominant political and territorial form of social organisation in the modern world, the concept of national security is primarily derived from the state as the subject and object of security. Therefore, in our view, a more precise terminological name for the basic law in the field of security should be formulated as ‘On the security of the individual, society and the state’. The scientific research is based on a system of methods for studying complex interdisciplinary political and legal phenomena, through the convergence of general scientific, specialised scientific and private scientific methods in the study of human rights to security. Key words: security, human, society, state, human rights, protection of human rights, right to security, threats to security, constitution, freedom, international security, international standards, information security, national security, national interests.