Теоретичний аналіз резильєнтності як предиктора успішної адаптації здобувачів вищої освіти до освітнього середовища

Abstract

У статті здійснено теоретичний аналіз прогностичної ролі резильєнтності в успішній адаптації здобувачів вищої освіти до освітнього середовища. Актуальність дослідження зумовлена значними системними змінами, спричиненими постковідним періодом та повномасштабним вторгненням в Україну, які створюють підвищений рівень стресу, загрози безпеці та освітню дезадаптацію. В цих умовах ідентифікація внутрішніх захисних ресурсів, що забезпечують відновлення та процвітання особистості, стає першочерговим завданням психології. Центральним ресурсом, що сприяє ефективному пристосуванню, є резильєнтність (resilience) – динамічний набір установок і поведінкових патернів, пов’язаних зі здатністю індивіда долати несприятливі події. Висвітлено концептуальні основи резильєнтності та її роль у зниженні знижує ймовірності розвитку психологічних проблем. Узагальнено таксономію багатовимірної адаптації здобувачів вищої освіти, що охоплює чотири ключові виміри: академічну адаптацію (успішність у навчанні), соціальну адаптацію (міжособистісна взаємодія), особистісно-емоційну адаптацію (психологічне благополуччя) та інституційну прихильність (задоволеність ЗВО). Розкрито соціоекологічну модель, яка розглядає резильєнтність як результат динамічної взаємодії індивідуальних ресурсів (саморегуляція, когнітивно-вольове ядро) та зовнішнього середовища (сім’я, інституційна підтримка, викладачі), підкреслюючи, що вона функціонує як на особистісному, так і на колективному рівнях. Проаналізовано нові емпіричні дослідження, які забезпечили вагомі докази прогностичної сили резильєнтності. Зокрема, встановлено, що резильєнтність функціонує не лише як внутрішня витривалість, а й як здатність до проактивної мобілізації зовнішнього соціального потенціалу. Доведено, що підтримка викладачів є значущим медіатором у зв’язку між академічною резильєнтністю та успішністю. Узагальнено дослідження українських вчених в умовах воєнного стану, які виявили критичний дисбаланс у копінг-стратегіях студентської молоді – надмірне покладання на когнітивні модальності при ігноруванні емоційних та соціальних зв’язків, що призводить до нестійкої адаптації. На основі отриманих результатів, представлено рекомендації щодо системних інтервенцій. Закладам вищої освіти необхідно сфокусуватися на цільовому розвитку дефіцитних модальностей резильєнтності через інтеграцію спеціалізованих навчально-тренінгових модулів психофізіологічної саморегуляції. Рекомендовано посилити роль викладачів як джерела емоційної підтримки та створити загальну інституційну культуру, що підтримує психічне здоров’я, соціальні зв’язки та інституційну прихильність. This article provides a theoretical analysis of the prognostic role of resilience in the successful adaptation of students to the educational environment. The relevance of the study is driven by significant systemic changes caused by the post- Сovid period and the full-scale invasion of Ukraine, which create an increased level of stress, security threats, and educational maladaptation. In these circumstances, the identification of internal protective resources that ensure an individual’s recovery and flourishing becomes a primary task of psychology. The central resource that promotes effective adjustment is resilience – a dynamic set of attitudes and behavioral patterns associated with an individual’s ability to overcome adverse events. The conceptual foundations of resilience and its role in reducing the likelihood of developing psychological problems are highlighted. The taxonomy of multidimensional adaptation of students is summarized, covering four key dimensions: academic adaptation (study success), social adaptation (interpersonal interaction), personal-emotional adaptation (psychological well-being), and institutional commitment (satisfaction with the higher education institution). The socio-ecological model is explored, which views resilience as the result of a dynamic interaction between individual resources (self-regulation, cognitive-volitional core) and the external environment (family, institutional support, faculty members), emphasizing that it functions at both personal and collective levels. New empirical studies are analyzed, which have provided strong evidence for the prognostic power of resilience. Specifically, it is established that resilience functions not only as internal fortitude but also as the capacity for the proactive mobilization of external social potential. It is proven that faculty support is a significant mediator in the link between academic resilience and academic success. Research by Ukrainian scholars during the martial law is summarized, revealing a critical imbalance in the coping strategies of student youth – an over-reliance on cognitive modalities while ignoring emotional and social connections, which leads to unstable adaptation. Based on the results obtained, recommendations for systemic interventions are presented. Higher education institutions need to focus on the targeted development of deficient resilience modalities through the integration of specialized educational and training modules for psychophysiological self-regulation. It is recommended to strengthen the role of faculty members as a source of emotional support and to create a general institutional culture that supports mental health, social connections, and institutional commitment.