Порушення норм міжнародного гуманітарного права щодо військовополонених: кейс командирів захисників «Азовсталі» в контексті застосування женевської конвенції ІІІ 1949 року

Abstract

.Стаття присвячена аналізу правового статусу військовополонених у контексті російськоукраїнської війни. Особлива увага зосереджена на дослідженні кейсу переміщення командирів захисників «Азовсталі» до третьої держави – Туреччини – під особисті гарантії її керівництва. Наведений механізм не передбачений чинними нормами міжнародного гуманітарного права та не відповідає жодній із усталених моделей поводження з військовополоненими. У статті обґрунтовується, що подібна практика виходить за межі репатріації, інтернування чи обміну, і фактично формує нову, не описану раніше модель правового статусу. Окрему увагу авторів приділено інституційній поведінці міжнародних гуманітарних організацій, зокрема Міжнародного Комітету Червоного Хреста, який не забезпечив належного моніторингу умов утримання переміщених осіб та не здійснив публічного правового реагування. Очевидна пасивність розглядається як ознака делегітимації гуманітарного мандату через бездіяльність. На цьому тлі порушується питання вибіркової гуманізації, коли окремі військовополонені стають об’єктом дипломатичних жестів, а решта – залишаються в полоні без доступу до міжнародного захисту, що суперечить принципу недискримінації. У статті також аналізується неспроможність міжнародного гуманітарного права забезпечити примус до дотримання імперативних норм, зокрема в аспекті кваліфікації жорстокого поводження як воєнного злочину. Аргументується, що міжнародне гуманітарне право функціонує в режимі нормативної інерції, втрачаючи здатність реагувати на політичну інструменталізацію статусу військовополонених. У підсумку сформульовано низку проблемних питань, що потребують доктринального переосмислення, зокрема щодо меж нейтральності гуманітарних інституцій, ефективності механізмів контролю та перспектив оновлення структури правового регулювання в умовах гібридної війни. The article is devoted to analyzing the legal status of prisoners of war in the context of the russianUkrainian war. Particular attention is focused on examining the case of the transfer of Azovstal defenders’ commanders to a third country – Turkey – under personal guarantees from its leadership. This mechanism is not provided for by current international humanitarian law and does not correspond to any of the established models for the treatment of prisoners of war. The article argues that such a practice goes beyond repatriation, internment, or exchange and actually forms a new, previously undescribed model of legal status. The authors pay particular attention to the institutional behaviour of international humanitarian organizations, in particular the International Committee of the Red Cross, which failed to ensure proper monitoring of the conditions of detention of displaced persons and did not take any public legal action. This apparent passivity is seen as a sign of the delegitimization of the humanitarian mandate through inaction. Against this backdrop, the issue of selective humanization arises, when some prisoners of war become the object of diplomatic gestures, while the rest remain in captivity without access to international protection, which contradicts the principle of non-discrimination. The article also deals with the inability of international humanitarian law to enforce compliance with mandatory norms, particularly in terms of classifying cruel treatment as a war crime. It argues that international humanitarian law functions in a mode of normative inertia, losing its ability to respond to the political instrumentalization of the status of prisoners of war. In conclusion, several problematic issues are identified that require doctrinal rethinking, particularly regarding the limits of the neutrality of humanitarian institutions, the effectiveness of control mechanisms, and the prospects for updating the legal regulatory framework in the context of hybrid warfare.