Відповідальність за пособництво державі-агресору за кримінальним правом України: дисертація

Abstract

У результаті комплексного дослідження кримінальної відповідальності за пособництво державі-агресору, передбаченої статтею 111-2 Кримінальний кодекс України, сформовано цілісне бачення теоретичних засад, нормативної конструкції, проблем кваліфікації та караності відповідного складу кримінального правопорушення, а також його місця у системі кримінально-правового захисту основ національної безпеки України в умовах триваючої збройної агресії. Узагальнення результатів, отриманих у межах трьох розділів роботи, дає підстави для формулювання таких системних висновків. Стан наукової розробки проблеми характеризується високою інтенсивністю, але концептуальною незавершеністю. Запровадження статті 111-2 КК України стало реакцією законодавця на трансформацію форм співпраці з державою-агресором після початку повномасштабної фази збройної агресії. Упродовж 2022-2024 років у науковому середовищі сформувався значний масив публікацій, присвячених аналізу новели. Водночас ці дослідження переважно мають фрагментарний і догматичний характер, зосереджуючись на елементах складу кримінального правопорушення та питаннях відмежування від суміжних норм. Попри інтенсивність наукового обговорення, єдності щодо правової природи статті 111-2 КК, меж її застосування та співвідношення з іншими складами злочинів проти основ національної безпеки не досягнуто. Це свідчить про перехідний стан доктринального осмислення відповідної норми та необхідність подальшого системного узагальнення. Поява статті 111-2 КК України є проявом диференціації кримінальної відповідальності, а не класичної криміналізації нової поведінки. Аналіз ознак криміналізації дозволяє дійти висновку, що поведінка, пов’язана з наданням допомоги іноземній державі у підривній діяльності проти України, вже була охоплена положеннями про державну зраду. Відтак запровадження окремої норми не означає встановлення відповідальності за якісно новий вид суспільно небезпечного діяння. Йдеться про нормативне виокремлення окремих форм сприяння державі-агресору з метою більш гнучкої оцінки їх суспільної небезпечності, розширення кола суб’єктів та уточнення санкцій. Соціальна обумовленість цієї норми полягає у зміні політико-правових акцентів у період воєнного стану та прагненні держави адаптувати кримінально-правові механізми до нових форм внутрішніх загроз. Об’єкт пособництва державі-агресору має комплексний характер і зосереджується передусім на воєнній безпеці як складовій національної безпеки. Методологічно виправданим є розуміння об’єкта складу як охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин. Родовим об’єктом є відносини у сфері забезпечення національної безпеки, тоді як безпосереднім – воєнна безпека, що охоплює обороноздатність, військову спроможність та здатність держави протидіяти збройній агресії. Водночас залежно від конкретної форми діяння можуть порушуватися й додаткові факультативні об’єкти – життя і здоров’я осіб, власність, громадська безпека, функціонування органів державної влади чи критичної інфраструктури. Такий багатовекторний характер суспільної небезпечності обумовлює підвищену цінність об’єкта та виправдовує суворість санкції, але водночас вимагає високого рівня правової визначеності. Законодавча конструкція об’єктивної сторони є формальною, превентивною за своєю природою, але містить ризики розширеного тлумачення. Склад кримінального правопорушення сконструйовано як формальний: для настання відповідальності достатнім є сам факт вчинення передбачених дій без необхідності доведення конкретних шкідливих наслідків. Такий підхід відповідає завданню запобігання загрозам на ранніх стадіях. Водночас використання оціночних категорій, зокрема поняття «підтримка» чи «інша допомога», створює небезпеку надмірно широкого тлумачення. Відсутність чітких критеріїв істотності або мінімального порогу суспільної небезпечності може призводити до криміналізації діянь, що не становлять реальної загрози воєнній безпеці. Тому підвищення якості нормативної техніки та конкретизація диспозиції є об’єктивною потребою подальшого вдосконалення законодавства. Особливості суб’єкта та суб’єктивної сторони формують ключові розмежувальні критерії та водночас породжують складнощі доказування. Суб’єкт визначений як загальний із негативною ознакою – виключення громадян держави-агресора. Така модель спрямована на притягнення до відповідальності осіб, які перебувають у правовому зв’язку з Україною або діють на її території. Разом із тим абсолютне виключення всіх громадян держави-агресора не є беззаперечним і може потребувати уточнення. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом та спеціальною метою завдання шкоди Україні. Саме наявність цілеспрямованої антидержавної орієнтації відмежовує пособництво від інших суміжних складів. Проте встановлення такої мети у практичній площині пов’язане з істотними труднощами, особливо в умовах окупації, коли поведінка особи може бути зумовлена примусом, страхом або міркуваннями виживання. Отже, проблема доказування умислу та добровільності набуває особливої ваги для забезпечення справедливості кримінального переслідування. Співвідношення статті 111-2 із нормами про державну зраду та колабораційну діяльність характеризується елементами колізійності та нормативного дублювання. Перетин ознак із положеннями про державну зраду та колабораційну діяльність зумовлює складні проблеми кваліфікації. У низці випадків однакові фактичні обставини можуть підпадати під декілька норм із різними санкціями, що ставить під загрозу принцип правової визначеності та пропорційності. Застосування формальних правил конкуренції не усуває змістовних суперечностей. Відсутність універсальних критеріїв розмежування підвищує ризик неоднакової судової практики. Тому системний перегляд співвідношення норм розділу І Особливої частини КК України є необхідною умовою внутрішньої узгодженості кримінального законодавства. Караність пособництва державі-агресору загалом відповідає підвищеній суспільній небезпечності діяння, проте потребує корекції з огляду на принцип індивідуалізації. Віднесення діяння до категорії особливо тяжких злочинів та встановлення суворого основного покарання у виді позбавлення волі від десяти до дванадцяти років є виправданим з огляду на характер посягання на воєнну безпеку. Водночас обов’язковість додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не завжди узгоджується з принципом індивідуалізації. Санкційна асиметрія у співвідношенні з іншими злочинами проти основ національної безпеки також свідчить про потребу системного перегляду шкали покарань для забезпечення пропорційності та логічної узгодженості кримінально-правової політики. Дослідження виявило істотні прогалини у кримінологічному, емпіричному та компаративному вимірах проблеми. Незважаючи на активність доктринальних досліджень, недостатньо розкритими залишаються соціальні детермінанти пособництва державі-агресору, психологічні механізми залучення до співпраці з ворогом, вплив умов окупації на формування поведінкових моделей. Бракує систематизованих узагальнень судової практики щодо тенденцій кваліфікації та призначення покарання. Обмеженим є й аналіз зарубіжного досвіду кримінальноправового реагування на співпрацю з окупаційними режимами. Розвиток емпіричних та компаративних досліджень є необхідним для формування обґрунтованої та збалансованої моделі кримінально-правового впливу. Подальше вдосконалення законодавства має здійснюватися шляхом системної уніфікації норм про злочини проти основ національної безпеки. Ефективність кримінально-правового реагування залежить від внутрішньої узгодженості законодавства. Необхідним є уточнення диспозицій із дотриманням принципу правової визначеності, конкретизація оціночних понять, чітке нормативне розмежування суміжних складів, а також перегляд санкцій із позицій пропорційності. Важливу роль у забезпеченні єдності правозастосування повинні відігравати узагальнення судової практики та формування стабільних правових позицій найвищої судової інстанції. Сформована кримінально-правова модель відповідальності за пособництво державі-агресору відіграє ключову роль у захисті української державності, але потребує подальшого концептуального осмислення. Стаття 111-2 КК України стала важливим інструментом протидії внутрішнім проявам сприяння зовнішній агресії. Її значення полягає у превентивному характері, розширенні кола суб’єктів та можливості диференційованої оцінки форм допомоги ворогу. Водночас збереження балансу між інтересами національної безпеки та правами людини вимагає чіткості, передбачуваності та пропорційності кримінально-правових механізмів. Лише за умов поєднання науково обґрунтованого законодавчого вдосконалення, сталої судової практики та дотримання принципів законності й справедливості можливо забезпечити стабільну, внутрішньо узгоджену та ефективну модель кримінально-правового захисту України в умовах триваючої збройної агресії. As a result of a comprehensive study of criminal liability for aiding an aggressor state, as provided for in Article 111-2 of the Criminal Code of Ukraine, a holistic view of the theoretical foundations, normative construction, problems of qualification and punishability of the relevant criminal offense, as well as its place in the system of criminal law protection of the foundations of Ukraine's national security in the context of ongoing armed aggression. A summary of the results obtained in the three sections of the work provides grounds for formulating the following systemic conclusions. The state of scientific development of the problem is characterized by high intensity but conceptual incompleteness. The introduction of Article 111-2 of the Criminal Code of Ukraine was the legislator's response to the transformation of forms of cooperation with the aggressor state after the start of the full-scale phase of armed aggression. Between 2022 and 2024, a significant body of publications devoted to the analysis of the novelty was formed in the scientific community. At the same time, these studies are predominantly fragmentary and dogmatic in nature, focusing on the elements of a criminal offense and issues of demarcation from related norms. Despite the intensity of scientific discussion, no consensus has been reached on the legal nature of Article 111-2, the limits of its application, and its relationship to other crimes against national security. This indicates a transitional state of doctrinal understanding of the relevant norm and the need for further systematic generalization. The appearance of Article 111-2 of the Criminal Code of Ukraine is a manifestation of the differentiation of criminal liability, rather than the classic criminalization of new behavior. An analysis of the signs of criminalization leads to the conclusion that behavior related to providing assistance to a foreign state in subversive activities against Ukraine was already covered by the provisions on high treason. Therefore, the introduction of a separate provision does not mean establishing liability for a qualitatively new type of socially dangerous act. It is about the normative separation of certain forms of assistance to an aggressor state in order to more flexibly assess their social danger, expand the circle of subjects, and clarify sanctions. The social conditioning of this provision lies in the change in political and legal priorities during the period of martial law and the state's desire to adapt criminal law mechanisms to new forms of internal threats. The object of aiding an aggressor state is complex in nature and focuses primarily on military security as a component of national security. Methodologically, it is justified to understand the object of the composition as social relations protected by criminal law. The generic object is relations in the sphere of national security, while the immediate object is military security, which encompasses the state's defense capability, military capability, and ability to counter armed aggression. At the same time, depending on the specific form of the act, additional optional objects may be violated — the life and health of individuals, property, public safety, the functioning of state authorities or critical infrastructure. This multi-vector nature of public danger determines the increased value of the object and justifies the severity of the sanction, but at the same time requires a high level of legal certainty. The legislative construction of the objective side is formal and preventive in nature, but carries the risk of broad interpretation. The composition of the criminal offense is constructed as formal: for liability to arise, the mere fact of committing the acts provided for is sufficient, without the need to prove specific harmful consequences. This approach is consistent with the goal of preventing threats at an early stage. At the same time, the use of evaluative categories, in particular the concepts of “support” or “other assistance,” creates the danger of overly broad interpretation. The absence of clear criteria for materiality or a minimum threshold of public harm. The absence of clear criteria for materiality or a minimum threshold for public danger may lead to the criminalization of acts that do not pose a real threat to military security. Therefore, improving the quality of regulatory techniques and specifying the disposition is an objective requirement for further improvement of legislation. The characteristics of the subject and the subjective side form key distinguishing criteria and, at the same time, give rise to difficulties in proving the case. The subject is defined as general with a negative feature — the exclusion of citizens of the aggressor state. This model is aimed at bringing to justice persons who are in a legal relationship with Ukraine or act on its territory. At the same time, the absolute exclusion of all citizens of the aggressor state is not unquestionable and may need to be clarified. The subjective side is characterized by direct intent and a specific goal of causing harm to Ukraine. It is the presence of a purposeful anti-state orientation that distinguishes aiding and abetting from other related offenses. However, establishing such an objective in practice is associated with significant difficulties, especially in conditions of occupation, when a person's behavior may be determined by coercion, fear, or considerations of survival. Therefore, the problem of proving intent and voluntariness becomes particularly important for ensuring the fairness of criminal prosecution. The relationship between Article 111-2 and the provisions on high treason and collaboration is characterized by elements of conflict and regulatory duplication. The overlap between the characteristics of high treason and collaboration causes complex problems of classification. In a number of cases, the same factual circumstances may fall under several provisions with different sanctions, which jeopardises the principles of legal certainty and proportionality. The application of formal rules of competition does not eliminate substantive contradictions. The absence of universal criteria for differentiation increases the risk of inconsistent judicial practice. Therefore, a systematic review of the relationship between the provisions of Section I of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine is a necessary condition for the internal consistency of criminal legislation. The punishment for aiding an aggressor state generally corresponds to the increased social danger of the act, but needs to be adjusted in view of the principle of individualisation. Classifying the act as a particularly serious crime and establishing a severe basic punishment in the form of imprisonment for ten to twelve years is justified given the nature of the threat to military security. At the same time, the mandatory nature of additional punishment in the form of deprivation of the right to hold certain positions or engage in certain activities is not always consistent with the principle of individualization. The asymmetry of sanctions in relation to other crimes against national security also indicates the need for a systematic review of the scale of penalties to ensure proportionality and logical consistency in criminal law policy. The study revealed significant gaps in the criminological, empirical, and comparative dimensions of the problem. Despite active doctrinal research, the social determinants of aiding an aggressor state, the psychological mechanisms of involvement in cooperation with the enemy, and the impact of occupation conditions on the formation of behavioral patterns remain insufficiently explored. There is a lack of systematic generalizations of judicial practice regarding trends in qualification and sentencing. The analysis of foreign experience in criminal law responses to cooperation with occupation regimes is also limited. The development of empirical and comparative studies is necessary for the formation of a sound and balanced model of criminal law enforcement. Further improvement of legislation should be carried out through systematic unification of norms on crimes against national security. The effectiveness of criminal law response depends on the internal consistency of legislation. It is necessary to clarify the provisions in accordance with the principle of legal certainty, specify evaluative concepts, clearly distinguish between related offences, and review sanctions from the perspective of proportionality. The generalization of judicial practice and the formation of stable legal positions of the highest court should play an important role in ensuring the unity of law enforcement. The established criminal law model of liability for aiding an aggressor state plays a key role in protecting Ukrainian statehood, but requires further conceptual elaboration. Article 111-2 of the Criminal Code of Ukraine has become an important tool for countering internal manifestations of aiding external aggression. Its significance lies in its preventive nature, the expansion of the circle of subjects, and the possibility of a differentiated assessment of forms of assistance to the enemy. At the same time, maintaining a balance between national security interests and human rights requires clarity, predictability, and proportionality of criminal law mechanisms. Only through a combination of scientifically sound legislative improvements, consistent judicial practice, and adherence to the principles of legality and justice is it possible to ensure a stable, internally consistent, and effective model of criminal law protection for Ukraine in the context of ongoing armed aggression.