Давання показань особою, відносно якої ведеться провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру з огляду на прецедентну практику Європейського суду з прав людини

Abstract

У статті констатовано, що одним із прикладів необґрунтованого обмеження права на захист осіб, відносно яких ведеться провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру, є те, що, згідно з чинним КПК України, їм не забезпечується право давати показання (за винятком обмежено осудних). Указано, що такий підхід вітчизняного законодавця суперечить відповідним положенням Загальної декларації прав людини та Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Захист осіб з психічними захворюваннями та покращення психіатричної допомоги», щодо яких особи із психічними розладами також мають право на визнання їх правосуб’єктності і вони вправі не лише бути присутніми й брати участь у судовому засіданні, але й бути вислуханими особисто за будь-якого розгляду. Зазначено, що відповідна правова регламентація не узгоджується також із низкою рішень Європейського суду з прав людини. Стверджено, що не будь-який психічний розлад позбавляє можливості сприймати та відтворювати факти й події. Особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, при певному стані психіки може зберігати можливість формальної оцінки подій та їх розуміння навіть за відсутності здатності керувати своїм діянням. Обґрунтовано твердження про можливість використання показань цих учасників процесу, які цілком узгоджуються з положеннями КПК України про умови проведення слідчих дій за їхньою обов’язковою участю в ході судового засідання. Констатовано, що показання цього учасника, а також особи, відносно якої ведеться провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру та яка не є підозрюваним /обвинуваченим, повинні розглядатися як джерело доказів. Відтак зроблено висновок про необхідність законодавчого коригування та доповнення положення ч. 1 ст. 95 КПК України. It has been established that one of the examples of unjustified limitation of the right to protection of persons who are subject to proceedings regarding the application of coercive measures of a medical nature is that, according to the current Code of Criminal Procedure of Ukraine, the right to give evidence to them (with the exception of those with limited convictions) is not ensured. It is noted that the relevant legal regulation is also inconsistent with a number of decisions of the European Court of Human Rights. It is argued that not every mental disorder deprives the ability to perceive and reproduce facts and events. A person who has committed a socially dangerous act, with a certain state of mind, can maintain the possibility of a formal assessment of events and their understanding, even in the absence of the ability to control his act. The statement is justified, according to which the possibility of using the testimony of these participants in the process is fully consistent with the provisions of the Criminal Code of Ukraine on the conditions for conducting investigative actions with their participation and their mandatory participation during the court session. It was established that the testimony of this participant (as well as the person against whom proceedings are being conducted regarding the application of coercive measures of an educational nature and who is not a suspect/accused) should be considered as a source of evidence. Therefore, a conclusion was made about the need for legislative correction and addition to the provisions of Part 1 of Article 95 of the Criminal Procedure Code of Ukraine.