Юридично значуща поведінка: загальнотеоретична характеристика: дисертація

Abstract

У дисертації досліджено проблему юридично значущої поведінки людини, визначено її загальнотеоретичні засади; з’ясовано природу юридично значущої поведінки як юридичної категорії та явища правової дійсності, виходячи з поєднання теорії природного права та юридичного позитивізму. Обґрунтовано застосування міждисциплінарної методології, орієнтованої на соціальні аспекти існування права. Наголошено, що право є ціннісно-нормативною системою, основою якої є поведінка людини. Зауважено, що термін «людина» відрізняється від інших суміжних понять, таких як «істота» та «індивід» тим, що пов’язаний із соціальнодуховним елементом. Багатозначність поняття «людина» зумовлене, передусім, складністю розуміння цього феномена в юридичній науці та багатовекторністю його проявів. Людину як явище, і не тільки в праві, а найперше у філософії, конституйовано як істоту, індивіда, яка поєднує в собі фізичне, природне, духовне, моральне та соціальне єство, успадковані та набуті при житті. Зазначено, що найважливішою соціальною характеристикою особистості є поведінка. Оцінка поведінки людини залежить від її відповідності певним соціальним нормам, наслідком чого є юридичні наслідки, які проявляються в соціальній значущості. Аналіз юридично значущої поведінки побудовано на поєднанні природно-правового та позитивістського підходів. Відтак, дослідження юридично значущої поведінки людини базувалося на трьох рівнях: емпіричному, теоретичному та практичному. Емпіричний рівень3 пов’язаний із накопиченням фактичного матеріалу, який належить до досліджуваної теми, а також з його описом. Збір і вивчення фактів є першим і необхідним етапом у розвитку історико-правової науки, який створює можливість переходу до теоретичного осмислення та узагальнення. На теоретичному рівні дослідження відбувалася оцінка, осмислення, пояснення історичних чинників, розкривалася сутність досліджуваної події, а також закономірності та тенденції її розвитку. На практичному рівні було запропоновано вирішення кількох наукових проблем та застосування окремих підходів при здійсненні навчальнометодичної роботи. В основу дисертаційного дослідження покладено діалектичний підхід, центром якого є теорія розвитку, аналіз причиново-наслідкових зв’язків. У хронологічному (історичний) підході репрезентований розвиток процесів та подій у темпоральній послідовності. Також ідею юридично значущої поведінки належно увиразнюють системний, порівняльний, узагальнення та абстрагування, аналогії, термінологічний підходи та методи аналізу і синтезу, дедукції та індукції. Застосування спеціально-юридичних методів пізнання правових об’єктів (порівняльноправовий метод, формально-правовий метод, правове моделювання, герменевтико-правовий) довело правильність обраного репрезентування концептуалізації ідеї юридично значущої поведінки. Наголошено, що беручи за основу антропологічний принцип, який становить своєрідну методологічну серцевину заявленої парадигми, оскільки утверджує людину, її природні і соціокультурні чесноти як вихідне начало усвідомлення сутності й регулятивних можливостей права, юридична антропологія покликана дослідити реалізацію права у повному розумінні і сприяти гуманізації чинного правопорядку. Водночас антропологічний принцип виконує об’єднуючу функцію в системі фундаментальних світоглядних засад філософії права, наповнює їх людським началом. Досліджено терміни «правова поведінка» та «юридично значуща поведінка» та з’ясовано, що в сучасній юриспруденції вони з’явилися порівняно недавно. Їх природа пов’язана з аналізом правомірної та неправомірної поведінки. Поведінка особи в цілому та юридично значуща поведінка, яка спершу визначалася як сукупність реакцій людини на навколишнє середовище, а згодом – як вияв волі людини, досліджувалася з початку виникнення homosapiens. Юридично значущу поведінка особи крізь призму історії визначено не лише темпорально, але й просторово. Наголошено, що поведінка людини – це вияв цілеспрямованої активності соціального суб’єкта, спрямований на практичну взаємодію з навколишнім середовищем задля підтримання свого існування. З огляду на це, поведінку людини як явище досліджено у формі юридично значущої поведінки людини, яку визначено як соціально значущу (позитивну чи негативну), свідомо-вольову поведінку людей (окремих індивідів, колективів або груп людей), яка зовні виражена у формі конкретних фізичних дій або бездіяльності, врегульована (передбачена) нормами права, підконтрольна державі та спричиняє юридичні наслідки. Зроблено висновок про те, що юридично значуща поведінка повинна відповідати вимогам правових норм, які містять формальнообов’язкові критерії, на підставі яких можна дати юридичну оцінку відповідності або, навпаки, невідповідності поведінки нормі права. У першому випадку юридична значущість поведінки полягатиме у правомірності такої поведінки, у другому – у протиправності та можливості настання негативних юридичних наслідків. Юридично значущою також може бути така поведінка, яка формально не суперечить, проте і не відповідає нормі права. Така поведінка є, зокрема, наслідком зловживання правом. Юридично значущі вчинки є основним елементом юридично значущої поведінки. Юридично значущу поведінку класифіковано: за суб’єктами права; за різновидами юридичних фактів; за формами реалізації правових норм; за суб’єктивною стороною (за характером мотивації); за об’єктивною стороною; за ступенем соціальної цінності; за сферами громадського життя (суспільних відносин, за галузями права). Протиправну поведінку визначено як іманентну ознаку правопорушення. Вербально-поведінковий прояв протиправності – це зовнішній атрибут самоутвердження і самореалізації індивіда у правовому полі через задоволення меркантильних внутрішніх потреб і спонук. Протиправна поведінка характеризується порушенням норм права, в тому числі, невиконанням обов’язків чи невикористанням прав. Серед основних чинників сучасної неправомірної поведінки названо деформацію інститутів влади, соціальних відносин та інститутів, системи правоохоронних органів, суспільства та особи, загальну кризу. Поведінку обґрунтовано не лише за допомогою внутрішніх переконань, але й за допомогою свідомості людини. Зазначено, що на її прояви впливають чинники, які часто не залежать від людини. Визначення чинників, що впливають на поведінку людини, є необхідним для запобігання девіацій та формування правомірності поведінки. Серед основних чинників, які впливають на поведінку людини виокремлено мораль, сім’ю, віру, культуру, існування можливості вибору, світогляд, мотивації, подолання страху, бажання самовизначення і самовираження, стиль, спосіб, умови і рівень життя, освіченість і обізнаність, дійсність, внутрішньоособистісні переконання і цінності, форми і способи владного дозволу і примусу, методи контролю свободи людини, організація суспільства, колектив, суспільні орієнтації і установки, та, мабуть, найважливіше – інтелект і воля, світоглядні цінності тощо. Доведено, що внутрішніми причинами поведінки людини є усвідомлення особою значення своїх дій, якість сприйняття норм як соціальних, так і правових, їхня трансформація через суб’єктивне оцінювання та вираження у формі дій у суспільстві. Такий спосіб вираження може набути як правомірного, так і неправомірного характеру. Зовнішніми причинами вважаються саме норми правової системи та соціально правової політики в країні, яка виступає регулятором суспільних відносин у різних сферах життя суспільства й держави. Відтак, зроблено висновок, що визначення чинників, які впливають на поведінку людини, творить основи для формування правомірної поведінки та запобігання проявам негативної поведінки, що артикулюються у правовому полі юридично значущої поведінки. Зроблено висновок про те, що юридично значуща поведінка – це, по-перше, соціальна поведінка або окремих осіб, або колективів людей, різноманітних форм їх організації, що підпадає під вимоги правової норми та передбачає юридичну відповідальність. По-друге, юридично значуща поведінка – це свідома вольова поведінка, що має форму дії (активної поведінки) або бездіяльності (пасивної поведінки). Вона має інтелектуально-вольовий характер, оскільки носить усвідомлений характер і контролюється волею людини. По-третє, юридично значуща поведінка ґрунтується на нормах позитивного права. Вона є суспільно корисною, відповідає інтересам людини, суспільства і держави, а також принципам права. Зауважено на тому, що як юридично значуща має розглядатися не тільки та поведінка, яка передбачена нормами права як формалізованими правилами поведінки, а й поведінка, яка офіційними джерелами права не визначена, але входить до сфери правового регулювання, що окреслена принципами права. Юридично значуща поведінка може передбачати юридичні наслідки, спричиняти зміну правовідносин. Ця поведінка підпадає під юридичну оцінку (правову кваліфікацію) з метою встановлення відповідності (невідповідності) стандартним встановленим нормам. Серед ознак, за якими правомірна і неправомірна поведінка відрізняються одна від одної, виокремлено: їх протилежність між собою; рівень соціальної значущості; різну мотивацію; власну специфічну правову регламентацію; різні засоби контролю з боку держави; різні юридичні наслідки. Акцентовано на класифікації правомірної поведінки за вольовою ознакою на добровільну і вимушену поведінку. Добровільна поведінка, відповідно, може ґрунтуватися на переконанні особи в доцільності свого вибору. Саме ця характеристика відповідає правовій активності. Зосереджено увагу на законності як передумови правопорядку, умови його виникнення та зміцнення. Правопорядок, що відображає структурну впорядкованість, організованість суспільних відносин, може існувати лише в умовах законності та тільки як її результат. Будучи зумовлені потребами упорядкованого розвитку правових відносин, вимоги законності зорієнтовані на забезпечення правомірного характеру поведінки всіх суб’єктів і, отже, несуть в собі конкретну програму людської діяльності та спілкування в соціально-правовому середовищі. Суть цієї програми полягає в забезпеченні точної відповідності поведінки всіх суб’єктів правовим розпорядженням і формуванні критеріїв законного і незаконного у сфері права. Зазначено, що посткримінальна поведінка – це незлочинна поведінка суб’єкта, що являє собою послідовність його дій після закінчення етапу виконання рішення про вчинення злочину до моменту виникнення механізму нового злочину, або до моменту його викриття чи добровільної відмови від злочину, або ж до того моменту, коли суб’єкт перестане боятися наслідків учиненого ним діяння і перестане замислюватися про його наслідки, або до закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. Мотиви і напрям посткримінальної поведінки зумовлені вчиненням людиною злочину. Межею виникнення посткримінальної поведінки є момент закінчення вчинення злочину, межа припинення посткримінальної поведінки залежить від її виду та низки інших обставин. Характеристика видів8 посткримінальної поведінки дає змогу детально розглянути мотиви вибору напрямів такої поведінки. Досліджено поняття віктимності як певної здатності людини ставати об’єктом злочинного посягання, що може формуватися протягом життя або підсилюватися залежно від низки об’єктивних і суб’єктивних причин та умов, що виявляються в конкретній ситуації. Віктимність особи – поняття динамічне: це не вроджена особливість людини, вона може видозмінюватися протягом усього життя і залежить від різних чинників, передусім – від її носія. Віктимність є властивістю людини, на утворення якої впливає значна кількість чинників (пов’язаних безпосередньо із природою людини (біологічні та психологічні) а також тих, що зумовлені середовищем існування людини (соціологічні)). Віктимність як властивість особи безпосередньо впливає на вибір (свідомий чи не свідомий) лінії поведінки такої людини. Основним засобом профілактики віктимності, а відтак і віктимної поведінки є віктимологічне попередження. Внутрішня позиція маргінальних осіб проявляється в їх поведінці. Зауважено, що маргінальна поведінка – це та, яка часто суперечить загальноприйнятній у суспільстві, та негативно позначається на юридично значущій поведінці. Маргінальність – це внутрішнє ставлення особи до зовнішнього світу, що сформоване зовнішніми і внутрішніми чинниками. Маргінальна поведінка – це зовнішній вияв маргінальності, який проявляється в активних чи пасивних діях свого ставлення до тих чи інших явищ об’єктивної дійсності. Виокремлено два основні підходи до визначення явища маргінальності – культурологічний і соціальноструктурний. Представники першого загалом уявляють маргінала як людину проміжного стану, неврівноважену у своєму соціальному статусі внаслідок потрапляння і поверхневого засвоєння двох протилежних культурних середовищ і, отже, таку, що глибоко не репрезентує жодну з них. Західноєвропейська, за своїм змістом соціально-структурна, концепція, що визначає маргінала як людину «краю», «межі», як таку, яку суспільство через певні причини знівелювало, відсунуло на периферію, і таким чином налаштувало проти себе тим, що не знайшло в собі сили під час глибоких суспільних перетворень підтримати слабких. Для увиразнення поняття юридично значущої поведінки застосовано поняття девіантної поведінки, яка має стійкий зв’язок з реакцією суспільства на такі вчинки, які вважаються відхиленням від основної норми. Девіантна поведінка – це поведінка людини, що не відповідає соціальним нормам та може завдати шкоди суспільству або самій людині, наслідком чого є її соціальна дезадаптація. Зауважено, що делінквентна поведінка – це поведінка, при якій неповнолітні здійснюють «протиправні вчинки», які мають зовнішні ознаки «правопорушень», але за які вони не можуть нести юридичну відповідальність, оскільки в них на настав стан юридичної «дієздатності». Суб’єктами делінквентної поведінки є особи молодого віку, що пояснюється психофізіологічними змінами в їхньому організмі. Зазначено, що конфлікт – це форма стосунків між потенційними або актуальними суб’єктами соціальної дії, мотивація яких зумовлена протилежними цінностями і нормами, інтересами і потребами. При початковому розгляді конфлікт виступає як «біполярне явище» – протистояння двох начал, що проявляє себе в активності двох сторін, яка спрямована на подолання протиріччя, причому сторони конфлікту представлені активним суб’єктом (суб’єктами). Конфліктні форми поведінки – це такий стиль поведінки людини (фізична, вербальна, непряма агресія, роздратування, негативізм, образа, підозрілість тощо), який детермінує виникнення конфліктів. Найоптимальніший варіант вибору стратегії поведінки в конфліктній ситуації полягає в її виборі на основі аналізу всіх компонентів конфлікту. Досліджено юридичну дію як абстрактне, загальне поняття. Дія завжди пов’язана з правосвідомістю та волею людини; має зв’язок з категоріями руху, зміни, взаємодії тощо. Вона є реакцією організму на певне роздратування, адже в ній проявляється людська активність. Дія виявляється переважно елементарною «клітиною» активності особистості, що позначає динамічність у реалізації певної цілі, що має перетворювальний характер, змінює ситуацію, яка виникла (оскарження неправомірних актів посадових осіб тощо). Наголошено, що під дією потрібно розуміти, по-перше, ті перетворення поведінки суб’єктів, які передусім пов’язані з волею, свідомістю, по-друге – з волею, яка безперечно проявляється через певні способи вираження, тобто в активній формі. Поведінка осіб, які не характеризується єдністю цих двох моментів, не є дією. Дія є елементом соціальної активності та характеризується певною цілеспрямованістю. Тому говорити про активність без дії немає змісту. Будь-який стан не може мати місця без дії або сукупності дій, хоча б і внутрішнього порядку. Дія вважається юридично значущою, якщо вона виражається у всьому у формі руху, має або здатна викликати юридично значущі наслідки, спрямовані на реалізацію норм, дозволів і заборон, передбачених чинним законодавством, або суперечить вимогам правових норм. Результатом юридично значущих дій є певні наслідки. Характер таких наслідків, що настали, дає змогу судити про ступінь реалізації тих завдань і цілей, які стояли перед суб’єктами. Крім того, юридично значуща дія отримує оцінку з боку держави: позитивну – якщо вона правомірна (що вказується у правовому стимулюванні таких дій, їх гарантуванні та охороні) або негативну – якщо дія незаконна (негативна оцінка вживається в застосуванні до правопорушника міри державного примусу, передусім юридичної відповідальності). Наголошено, що дотичним до поняття «дія» є категорія бездіяльності, яка пов’язана з відсутністю зовнішніх актів поведінки. У системі правового регулювання бездіяльність, як і дія, виступає формою юридично значущої поведінки і наділена загальними ознаками останньої. Проте, вона має і свої відмінні риси. Категорія бездіяльності є оцінною. Особливістю діяльності як форми поведінки є також є те, що бездіяльність з’являється тоді, коли людина входить у систему суспільних відносин, в якій наділяється обов’язком виконувати певні дії. Психофізична природа бездіяльності полягає в тому, що вона являє собою стан суб’єкта, обумовлений, в першу чергу, зовнішніми факторами, що стримують діяльність людини. Пасивний акт поведінки характеризується, як правило, усвідомленою і вольовою затримкою руху, що говорить про його психічну активність. Бездіяльність – пасивний спосіб реалізації права, який пов’язаний із використанням, виконанням та дотриманням норм права. Зроблено висновок, що нормативне регулювання поведінки людини є програмою позитивних дій, відіграє роль своєрідних засобів регулювання варіантів поведінки. Це пов’язано з тим, що право в дії – це поведінка людей, що відповідає вимогам права і є правомірною. Право як чинник соціальної практики, специфічна регулятивна система виступає особливою складовою для суспільства, об’єднуючи його індивідів в єдиний соціальний простір, задля злагодженості, гармонійності та стійкості. Право має завжди проявитися в належній поведінці людини та є засобом дисциплінованості, завдяки чом у поведінка членів суспільства стає прийнятною в цьому суспільстві. Способи впливу права на правомірну і соціально-активну поведінку диференційовані за різними підставами. У концепції соціальної дії права таке виокремлення відбувається на основі органічного поєднання її правового та соціологічного аспектів, які дають змогу подати ці способи як такі: визначення напряму поведінки в законах та інших актах як соціально корисної мети; заохочення правом соціально корисних взірців поведінки; формування високого престижу права, тобто визнання високих соціальних якостей права; збіг інтенційної позиції закону і громадянина, а відтак узгодження своїх дій із пропонованими взірцями; правова освіта, правове виховання членів суспільства. Поведінку людини за ступенем її необхідності з погляду суспільства поділено на бажану та небажану. Визначення напряму лінії поведінки людини залежить від двох взаємопов’язаних чинників: внутрішнього середовища людини (її характеру, бажань, моральних переконань тощо) та впливу зовнішнього середовища (взаємодія з іншими людьми, ефективності діяльності правової системи в державі, загального стану правопорядку тощо). З метою якісного та кількісного збільшення проявів бажаної для суспільства поведінки в праві передбачені різні правові засоби її забезпечення та стимулювання: зобов’язання, заохочення та дозвіл бажаної для суспільства поведінки. Наголошено, що з метою відновлення попереднього стану суспільства, що існував до порушення заборони та як превентивний засіб протидії негативній поведінці, встановлюються заходи юридичної відповідальності. Current thesis research investigates legally relevant conduct of the human, its general-purpose framework. Particularly, combination of both natural law thinking and legal positivism instruments made it possible to identify the essential parameters of the legally relevant conduct as a superordinate legal category and phenomena. Thus, the application of interdisciplinary methodology to thesocial dimension of law has been substantiated. It is made clear that law by its nature is a value-oriented and normative system based on the well-recognized standards of human behavior. It is argued the term “human” differs substantially from other interrelated concepts, such as “human being” and “individual” as they related to the social and spiritual attribute aspects. For this reason, multiple meaning of the human concept is mainly predetermined, first of all, by the difficulty of grasping the scope of this phenomenon in legal science and the multidimensional focus of its manifestation. Human as a phenomenon, not only from the legal perspective, but also through the lens of law philosophy, is constituted as a being (creature), an individual with some inherent physical, natural, spiritual, moral and social nature characteristics, further developing across individual’s life course. Thus, the author emphasizes that the most important and crucial social characteristic of an individual is the behavior. Notionally, the assessment of human behavior is directly depends on its compliance with the certain social norms, resulting in specific legal consequences and manifested explicitly in social values. The analysis of legally relevant conduct is based on a mixed combination of approaches which are crucial for the natural legal and positivist law theories. Therefore, the examination of legally relevant conduct was based on three ultimate levels: empirical, theoretical and practical. The empirical level aims to include the factual material accumulation and its further description, relevant for the current research topic. It is believed that facts-finding and their profound examination is the first and indispensable step for the historical and legal science development, namely its expansion, which provides the opportunity of transition towards the theoretical reflection and generalization. At the theoretical level of the research there was a set of methodological techniques aimed at the assessment, reflection and historical factors explanation. The author also provides the insights to the essence of the investigated event, as well as consistent patterns and trends in its development. Finally, at the practical level, it was suggested the ways to address several scientific challenges and individual approaches in the academic work implementation process. In the framework of the current doctoral thesis, the dialectical approach serves as the essential basis and prerequisite, built around the theory of development, analysis of cause-effect relationships. Chronological (historical) approach represents the processes development in the correspondent time sequence. Also, the very idea of the legally relevant conduct can be properly characterized by systematic and comparative techniques, generalizations and abstractions, analogies, terminological approaches and methods of analysis and synthesis, deduction and induction. The application of specifically-oriented legal science methods (namely, comparative legal method, formal legal method, legal modeling and hermeneutic legal method) has shown the appropriateness of the chosen conceptualization representation of the idea of legally relevant conduct. With the particular accent on the anthropological principle, which serves as the so-called methodological centerpiece of the current research paradigm, since it creates an appropriate basis for the human affirmation, particularly its natural and socio-cultural virtues as the initial awareness rudiment of the regulatory law capabilities essence, legal anthropology is intended to investigate the distinctive features of the law enforcement in its the true sense and enhance the humanization of the current legal order. At the same time, the anthropological principle serves as the common denominator in the system of fundamental ideological foundations of the law philosophy, thus attaching importance of the human component. From these considerations, such terms as “legal conduct” and “legally relevant conduct” were investigated and the author find out that in modern jurisprudence they enter into the scientific circulation relatively recently. Furthermore, their legal nature and specific characteristics of their theoretically normative construction is analyzedthrough the prism of lawful and unlawful conduct. Human conduct in general and legally relevant conduct, which was initially defined as a set of human reactions to the environment, and then as the manifestation of human freedom, are investigated from the historical perspective, determined not only temporally, but also spatially. As a point of clarification, it is emphasized that human conduct can be defined as the manifestation of purposeful activity of a particular social actor, aimed at pragmatic interaction with the environment in order to preserve its sustainable existence. Given this fact, human conduct as a phenomenon is examined through the legally relevant human conduct, which is defined by the author as a socially significant (both positive or negative), intentionally strongwilled behavior of people (individuals or groups of people), externally expressed in the form of specific physical actions or inactivity and regulated (foreseen) by legal standards, state-controlled and that gives rise to the legal consequences. It is concluded, legally relevant conduct must meet the requirements of such legal norms and standards that contain formally-binding criteria upon it is possible to provide a legal conformity-assessment (or, vice-versa, inconsistency) of such conduct to the particular legal rules. In the first case, the legal significance of human conduct lies within lawfulness of such conduct, and in the other – in the unlawfulness and risks for the negative legal consequences emerging. Additionally, that conduct, which formally is not strictly inconsistent with the law, may also be considered as the legally significant. However, it may not comply with the law. This conduct is, in particular, can be a direct result of law abuse. Legally significant actions are the main element of legally relevant conduct. On a point of clarification, legally relevant conduct is classified in accordance with several criteria: by subjects of law; by types of legal facts; by forms of legal norms implementation; by the subjective aspect (motivational aspect); by objective aspect; by the degree of social value; by the spheres of public life (social relations, branches of law). Some further points are made to the definitional issue. Particularly, unlawful conduct is defined as an intrinsic attribute of a legal offense. Verbally-behavioral manifestation of unlawfulness is recognized as an external attribute of individual’s self-affirmation and self-realization in the legal environment by addressing the mercantile internal needs and impulses. Unlawful conduct is characterized by violations of law norm, including dereliction of duties or non-exercise of the rights. Among the main factors of contemporary unlawful conduct are deformations of the governmental institutions, corresponding social relations and institutions, the system of law enforcement agencies, society and individuals, the general crisis. Remarkably, conduct is characterized not only within the internal beliefs, but also within the human consciousness. It is noted that its manifestations are influenced by some factors that often do not depend on a person. Also, factors determination has a substantial impact on human behavior and it is necessary to prevent deviations and to shape the lawfulness conduct by itself. Consequently, among the main factors influencing human behavior are the morality, family, system of beliefs, culture, the possibility to make a decision in a free way, ideology, motivation, overcoming fear, the desire for self-determination and self-expression, life style, its mode, conditions and standard of living, education and awareness, reality, intrapersonal beliefs and values, forms and methods of power permission and coercion, methods aimed at controlling human freedom, way of society organization, social orientation and attitudes, and, perhaps, the most crucial – mental capacity and will, ideological values etc. The author demonstrates there are some special internal causes for thehuman behavior determination. Particularly, among them are: the individual’s awareness of the significance of his/her actions, the quality of both legal and social norms perception, their transformation through subjective evaluation and expression in the form of actions in contemporary society. Such way of expressing can have both a lawful and unlawful character. The external causes are considered to be the legal system rules and socially-legal policy in the country, which acts as the regulator of social relations in various spheres of human activity. Therefore, it is arguable that the identification of factors influencing human behavior creates the necessary foundations for the formation of lawful behavior and the prevention of negative behavior manifestation articulated in the legal scope of legally relevant conduct. Also, some arguments were made about essential parameters (distinctive features) of the legally significant conduct. Namely, among them are: firstly, it is represented as individual or group social behavior (respectively, various forms of their organization), which is subject to the requirements of the legal norm and provides for legal liability measures. Secondly, legally significant conduct is intentionally strong-willed conduct expressed in the form of action (active conduct) or inactivity (passive conduct). It has an intellectual strong-willed character as it is vested with conscious attributes and controlled by the human will. Thirdly, legally significant conduct is based on the positive law rules. It is socially useful, corresponds to the human’s interests, meets the expectations of both society and state, as well as complies with the main law principles. Great emphasis is placed on the fact that legally significant conduct should not be regarded only as the behavior stipulated by the norms of law as formal rules of conduct, but also as the behavior which is not defined by official sources of law, but included in the sphere of legal regulation, essentially outlined by the law principles. Legally significant conduct may include sufficient legal consequences and substantively change the legal relationship. Notionally, this conduct is subject to a legal assessment (legal qualification) in order to establish compliance (or even non-compliance) with the common legal rules. Among distinctive characteristic features by which the lawful and unlawful conduct differs from each other, are: their reciprocal character; social significance degree; different motivational foundations; specific target-oriented legal regulation; different means of state control; different legal consequences. Despite the significant implications of the pushback, these phenomena remain poorly understood. In order to improve the existed situation, the taxonomy framework is built on. Specifically, lawful conduct can be classified into voluntary and involuntary conduct. Voluntary conduct, accordingly, can be based on the23 person’s believe firmly in the advisability of his/her choice. It is a unique characteristic that corresponds to legal activity. This doctoral thesis addresses the issue related to the legality which serves as the necessary prerequisite for any democratic legal order, particularly, conditions for its emergence and further strengthening. By its nature, legal order reflects the structural order the society, the organization of social relations, might exist extremely under the conditions, predetermined by the legality itself and only as a result of functioning of such principle. Being attributable to the needs of the legal relations orderly development, the requirements of legality are oriented to ensure the lawful nature of the conduct of all subjects and, therefore, reflect a specific program of human activity and communication in the social and legal environment. The essence of this program is to find a close match in the conformity of all known legal regulation requirements to the standards of conduct and the formation of criteria for the determination of the legal and illegal in the law field. It is conceptualized that post-criminal conduct is a non-criminal behavior of the individual, which represents the sequence of his/her actions beyond the decision execution phase on committing the crime before the moment of the new crime mechanism arise, or until the disclosure time or voluntary refusal of the crime, or until the moment when the individual ceases to fear the consequences of the act committed by him/her and will cease to reflect on its consequences, or until the expiration of the limitation period for particular prosecution. The grounds and direction of such post-criminal conduct are emanated from the crime committed by a person. The time-limit for the post-criminal conduct is the moment when the crime was already committed, thus the term of termination of post-criminal behavior primarily depends on its type and a number of other idiosyncratic circumstances. Characteristics of particular post-criminal conduct types create the appropriate basis for the detailed consideration of the reasons for selecting the directions of such-like conduct. The references should be made also to the concept of victimity, which is defined by the author as a certain person's ability to become vulnerable in the framework of criminal infringement, which can be formed during a lifetime or intensified depending on combination of various reasons and conditions, manifested in a given situation. Person's victimity is quite a dynamic concept: it is not an innate peculiarity; it can be changed throughout life and depends on a range of factors, first of all – on its repository. Victimhood is a special human characteristic, formation of which is influenced predominantly by a significant number of factors (related directly to the nature of individual (biological and psychological), as well as those that are caused by the human habitat (sociological). From a general perspective, victimhood as an individual's characteristics directly influences the behavioral choice (conscious or not conscious) of such a person. Main intervention for the victimization prevention (hence, victim behavior) is the victimological notification. Consequently, inner position of marginal persons is manifested in their behavior. The findings confirm that marginal behavior quite often contradicts with the well-known social standards and negatively affects legally significant conduct. Marginality is the individual's inner attitude towards the outside world, which is shaped by various external and internal factors. Marginal behavior is an external manifestation of marginality, which reflects itself in active or passive actions of its relation to the certain phenomena of objective reality. There are two main approaches to the definition of the marginality phenomenon – cultural and sociostructural. Proponents of the first approach treat the marginal as a “transient” individual, unbalanced in his/her social status from falling into and superficial assimilation between two opposing cultural environments, and therefore such, who cannot represent deeply any of them. Western-European, in its content, is sociostructural, the concept that defines the marginal as a cross-border person, as being one, which for some reason smoothed out by a society, and thus antagonizing itself as the society by itself do not found any possibilities to provide support to the vulnerable people during deep social transformations in particular country. To clarify the notion of legally significant conduct, the notion of deviant behavior is actively operationalized, as this doctrine has stable interfaces with the public reaction to such actions, which are considered as the deviations from the basic (standard) norm. Deviant behavior is the person's behavior that does not meet social norms and can harm the society or another person, resulting in its social disadaptation. It was revealed that delinquent behavior is a behavior under which minors commit “unlawful acts” that have external characteristics of “offenses”, but for which they are unable to face legal liability, as they are not yet “legal capable”. The subjects of delinquent behavior are young people, which primarily explained by psychophysiological changes in their organism. The focus then shift to the specific characteristics of the conflict as a form of relations between potential or actual social action actors, whose motivation is caused by opposing values and norms, interests and needs. In the initial examination, the conflict acts as a “bipolar phenomenon” – a confrontation between two tenets which manifests itself in the activity of two parties, aimed at overcoming the existed contradiction, with the parties to the conflict represented as the active subject (subjects). Conflict forms of behavior can be understood as the style of human behavior (physical, verbal, indirect aggression, irritation, negativism, insult, suspicion, etc.), which predetermines the emergence of conflicts. The most effective option for choosing a behavior strategy in such conflict situation is to choose it on the basis of the analysis of all components inherent in the conflict structure. Legal action was investigated as an abstract, general concept. The action is always related to the legal consciousness and person’s will; has a connection with categories of movement, changes, interaction, etc. It is a reaction of the body to a certain irritation factors as it manifests human activity. The action is reflected mainly by the elementary “cell” of the individual’s activity, indicating the dynamism in the certain goal realization and has a transformational character, changes the situation that arose (the appeal of official’s unlawful acts etc.). Finally, the argument is made for the operational definition of the action. It is defined, firstly, as the behavioral transformations of subjects, which primarily are connected with will, consciousness, and, secondly, with the will, which is undoubtedly manifested through certain means of expression, that is, in an active form. The individuals’behavior which does not meet such requirements cannot be considered as an action. The action is an essential element of any social activity and can be characterized by a certain degree of purposefulness. Therefore, to talk about activity without the action is not considered as a feasible option. Any condition cannot be considered as the actively functioning without an action or a set of actions, at least in their internal order. An action is considered as the legally significant if it is expressed in in the dynamic form, has or is capable to cause legally significant consequences aimed at the implementation of norms, permissions and prohibitions stipulated by relevant legislation, or contrary to the requirements of legal norms. Among the results of legally significant actions are certain consequences. The nature of such consequences has made it possible to assess the degree of implementation of those overall aims and objectives that faced by the subjects. Additionally, a legally significant act receives an assessment from the state: positive – if it is legal (as indicated in the legal stimulation of such actions, their guarantee and protection) or negative – if the act is illegal (a negative assessment is used in applying to the offender particular state coercion measure, namely legal liability means). It is stressed that the notion of an “action” should be opposed to the category of inaction, interconnected with the absence of external acts of conduct. In the system of legal regulation, inactivity, similarly to the action, serves as a form of legally significant conduct and endowed with the general features of the latter. Nevertheless, it has its own distinctive features. The inactivity by its very nature is the evaluation category. The characteristic feature of activity as a form of behavior is also that inactivity appears when a person enters the system of social relations, which is assumed the responsibility to perform certain actions. The psychophysical nature of inactivity is that it represents the state of the subject, is primarily attributable to the external factors that curtailed human activities. Passive act of27 conduct typically has been characterized as conscious and volitional motion delay, which identifies its psychic activity. Inaction is a passive way of exercising the right associated with the use, execution and observance of the legal rules. The author concludes with his observations about the normative regulation of human behavior, which is represented as a program of positive actions, playing crucial role as the peculiar options for the behavioral variants regulation. It is related to the fact that the law in action – is the people’s behavior that meets the law requirements and inherently is lawful. Law as a factor in social practice and specific regulatory system is a special component for society, uniting its individuals into a single social space, to ensure greater social coherence and stability. The law must always manifest itself in the person's proper conduct and serve as a particular “discipline vehicle”, so that the society members’ conduct becomes acceptable in this society. Ways of law exposure to lawful and socially active behavior can be differentiated on different grounds. For the concept of law social action, such a distinction is made on the basis of an organic combination of its legal and sociological aspects that make it possible to apply these methods as follows: deciding on the orientation of behavior in legal regulation permanently has socially useful goal; promotion through the law socially useful behavioral patterns; the intensive law image-building, that is, the recognition of high social qualities of law; target-oriented convergence between law and the citizen, and therefore the coordination of their actions with the suggested models; legal education, legal nurturing of all society members. The human conduct according to its social relevance is divided into desirable and undesirable. The determination human conduct course line predominantly depends on two interrelated factors: the individual’s internal environment (his/her character, desires, moral convictions, etc.) and the influence of the external environment (interaction with other people, the effectiveness of the legal system in the particular state, common indicator of legal order etc.). Against this background, with an aim to increase qualitatively and quantitatively the manifestations of28 desirable for society behavior, the law provides for various legal means of its protection and promotion: the commitment, stimulation and permission of the social desirable conduct. The foci of the discussion in this paper is the author's personal believe that in order to restore the previous state of society existed before the violation of stipulated prohibition and as a preventive measure to counteract negative behavior, measures of legal responsibility should be established and systematized.