Теорія і практика застосування електронних доказів у адміністративному судочинстві: дисертація

Abstract

У дисертації досліджено сучасний стан застосування електронних доказів у адміністративному судочинстві, висвітлено існуючі проблеми подання, забезпечення, дослідження, оцінки, зберігання та повернення електронних доказів у адміністративному судочинстві України та сформульовано пропозиції щодо їх вирішення. Виявлено, що ефективному застосуванню електронних доказів у адміністративному процесі перешкоджають такі фактори: технічні труднощі; прогалини в нормативному регулюванні; недостатній рівень кваліфікації суддів та учасників процесу; низький рівень довіри до електронних доказів з боку учасників судочинства. Розв’язання цих проблем вимагає удосконалення технічних систем, розробку відповідних законодавчих актів, підвищення кваліфікації учасників судового процесу та забезпечення рівного доступу до цифрових технологій. Встановлено, що процес доказування в адміністративному судочинстві відіграє ключову роль у забезпеченні правосуддя та вирішенні суперечок шляхом об’єктивного та компетентного визначення фактів і застосування відповідних правових норм. З’ясовано значення процесу доказування в адміністративному судочинстві, яке полягає у його здатності забезпечити логічний та ефективний хід подій, який призведе до належного результату. Висвітлено, що основними аспектами, на яких ґрунтується процес доказування є: забезпечення справедливості; визначення фактів; оцінка доказів; захист прав та інтересів сторін; встановлення відповідальності. Сформульовано ключові критерії допустимості доказів в адміністративному судочинстві до яких віднесено: належне джерело отримання доказів; дотримання встановленої законом процедури збирання, фіксування, оформлення та подання доказів; відсутність обмежень на використання певних відомостей як доказів; безпосередній зв’язок доказу з обставинами адміністративної справи; повага до основоположних прав і свобод людини під час отримання доказів. Виокремлено основні ознаки достовірності доказів в адміністративному судочинстві, якими є: об’єктивність; консистентність; повнота; ідентифікація; верифікація; надійність джерела; відповідність процедурі; засвідчення. Виявлено, що сукупність належних, допустимих і достовірних доказів створює в свідомості судді цілісну картину доказової бази і вирішує питання про її достатність. Достатність доказів у адміністративному судочинстві формується трьома елементами: сукупністю доказів; їх переконливістю; відношенням до певної обставини. Розглянуто судову практику та з’ясовано, що електронні докази стали важливою складовою процесу доказування в адміністративних судах. Всі закріплені в Кодексі адміністративного судочинства України види електронних доказів (за виключенням мультимедійних повідомлень) активно використовуються для підтвердження чи спростування широкого спектру фактів та обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Встановлено, що деякі види електронних доказів набули широкого застосування і стали типовими засобами доказування в окремих категоріях адміністративних справ. Обґрунтовано, що поява спеціалізації доказів у відповідних категоріях справ може сприяти розвитку прецедентних підходів у вітчизняній судовій практиці й суттєво спростити процес подання та оцінки електронних доказів. Виявлено недоцільність розширення визначеного у статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України переліку електронних доказів. Виявлено необхідність запровадження в Україні такого способу фіксації електронних доказів, як нотаріальне посвідчення. Для чого пропонується внести зміни до Законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про нотаріат». Виявлено необхідність надання суддям прямого доступу до більшої кількості публічних електронних реєстрів ніж вони мають зараз, що може значно спростити та прискорити встановлення об’єктивної істини при розгляді адміністративних справ. Розкрито зміст поняття «оцінка електронних доказів», який полягає у розумовій і процесуальній діяльності суду та учасників адміністративної справи, спрямованій на формування остаточного висновку щодо підтвердження або спростування фактів, які підлягають доказуванню за допомогою електронних доказів. Виявлено, що критеріями оцінки електронних доказів є сукупність правових вимог та стандартів, які застосовуються для перевірки належності, допустимості, достатності, достовірності електронних доказів та їх взаємозв’язку для прийняття справедливого судового рішення. Кожен з цих критеріїв у свою чергу складається зі специфічних елементів, які можуть різнитися у залежності від виду електронного доказу, що підлягає оцінці. Запропоновано доповнити статтю 100 Кодексу адміністративного судочинства України частиною 3 такого змісту: «Електронні докази, надані суду на матеріальних носіях, підлягають поверненню сторонам на тих самих носіях або у форматі, затвердженому судом, після завершення судового розгляду, за умови перевірки їхньої автентичності шляхом використання цифрових підписів чи інших криптографічних засобів». Запропоновано внести зміни до Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», додавши до Розділу II статтю 8-1 «Стандарти переведення паперових документів в електронний формат», наступного змісту: «Паперові документи, що підлягають оцифровці, повинні скануватися з мінімальною роздільною здатністю 300 dpi та зберігатися у форматі PDF з використанням метаданих, що ідентифікують дату і час створення електронної копії, а також особу, що здійснила оцифровку. Усі електронні копії повинні бути засвідчені кваліфікованим електронним підписом». Встановлено, що обмежена функціональність Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи ускладнює зберігання та опрацювання великих обсягів електронних доказів. Поточні технічні обмеження, такі як неможливість відкрити декілька файлів одночасно та обмеження щодо розміру файлів, перешкоджають ефективному поводженню з електронними доказами. Запропоновано підвищити масштабованість та автоматизацію системи. Розглянуто міжнародний досвід використання електронних доказів у адміністративному судочинстві. Виявлено, що більшість держав надали електронним даним статус доказів, визначивши їх базову структуру відповідно до особливостей національних правових систем. Проте в багатьох державах досі немає чітких правил щодо автентифікації та прийняття електронних доказів, що змушує суди покладатися на загальні норми та прецеденти. З’ясовано, що Кодекс адміністративного судочинства України, на відміну від законодавства деяких інших держав, не встановлює конкретного переліку доказів, достовірність яких не потребує доведення. У зв’язку з чим запропоновано доповнити Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» поняттям «офіційний електронний документ», яким слід вважати: «електронний документ, створений, підписаний та/або засвідчений уповноваженою особою або органом у встановленому законом порядку, що має юридичну силу та ознаки автентичності, цілісності й незмінності, підтверджені електронним підписом або іншими відповідними механізмами автентифікації». З’ясовано, що у деяких розвинених державах використовується технологія блокчейн для захисту даних в електронних доказах та підвищення рівня довіри до них. З урахуванням чого запропоновано запозичити цей позитивний досвід, створивши механізм, за яким електронні документи, складені (видані) суб’єктом владних повноважень, підлягатимуть хешуванню. Цей процес створюватиме унікальний цифровий підпис документа, який буде змінюватися при будь-якому втручанні. Захищені блокчейном документи мають набути статус офіційних і не підлягати у суді перевірці на достовірність. The current state of use of electronic evidence in administrative proceedings is examined, highlighting the existing problems of submission, provision, research, evaluation, storage and return of electronic evidence in administrative proceedings in Ukraine. The proposals for their solution are formulated. It is revealed that the effective use of electronic evidence in administrative proceedings is hindered by the following factors: technical difficulties; gaps in regulatory framework; insufficient qualifications of judges and participants to the proceedings; and low level of trust in electronic evidence on the part of participants to the proceedings. Addressing these challenges requires improving technical systems, developing relevant legislation, training for litigants and ensuring equal access to digital technologies. The author determines that the process of proof in administrative proceedings plays a key role in ensuring justice and resolving disputes through objective and competent determination of facts and application of relevant legal provisions. The author clarifies the significance of the process of proof in administrative proceedings, which lies in its ability to ensure a logical and efficient course of events which will lead to an appropriate result. The author highlights that the main aspects on which the process of proof is based are: ensuring fairness; determination of facts; evaluation of evidence; protection of rights and interests of the parties; and imposing liability. The key criteria for the admissibility of evidence in administrative proceedings are formulated, which include: a proper source of evidence; compliance with the procedure established by law for collecting, recording, processing and presenting evidence; no restrictions on the use of certain information as evidence; direct connection of evidence with the circumstances of an administrative case; respect for fundamental human rights and freedoms during the receipt of evidence. The main features of the reliability of evidence in administrative proceedings are highlighted, namely: objectivity; consistency; completeness; identification; verification; reliability of the source; compliance with the procedure; and certification. It is found that the combination of appropriate, admissible and reliable evidence creates a holistic picture of the evidence base in the mind of a judge and resolves the issue of its sufficiency. The sufficiency of evidence in administrative proceedings is formed by three elements: the totality of evidence; its persuasiveness; and its relevance to a particular circumstance. The author examines the case law and finds out that electronic evidence has become an important component of the proof process in administrative courts. All types of electronic evidence enshrined in the Code of Administrative Procedure of Ukraine (with the exception of multimedia messages) are actively used to confirm or refute a wide range of facts and circumstances which are relevant for the correct resolution of a case. It is proved that some types of electronic evidence have become widely used and have become typical means of proof in certain categories of administrative cases. It is substantiated that the emergence of specialisation of evidence in the relevant categories of cases may contribute to the development of precedent-setting approaches in the national court practice and significantly simplify the process of submission and evaluation of electronic evidence. The author identifies the inexpediency of expanding the list of electronic evidence set out in Article 99 of the Code of Administrative Procedure of Ukraine. The necessity of introducing such a method of recording electronic evidence as notarisation in Ukraine is identified. For this purpose, it is proposed to amend the Laws of Ukraine ‘On Electronic Documents and Electronic Document Management’ and ‘On Notaries’. The author identifies the need to provide judges with direct access to a greater number of public electronic registers than they currently have, which can significantly simplify and accelerate the establishment of objective truth in administrative cases. The content of the concept of ‘evaluation of electronic evidence’ is revealed, which consists in the mental and procedural activities of the court and participants to an administrative case aimed at forming a final conclusion on confirmation or refutation of the facts to be proved by means of electronic evidence. It is found that the criteria for evaluating electronic evidence are a set of legal requirements and standards used to verify the relevance, admissibility, sufficiency, reliability of electronic evidence and their interconnection for making a fair court decision. Each of these criteria, in turn, consists of specific elements that may differ depending on the type of electronic evidence to be evaluated. It is recommended to supplement Article 100 of the Code of Administrative Procedure of Ukraine with part 3 as follows: ‘Electronic evidence provided to the court on physical media shall be returned to the parties on the same media or in a format approved by the court after the court proceedings, subject to verification of their authenticity by using digital signatures or other cryptographic means.’ It is proposed to amend the Law of Ukraine ‘On Electronic Documents and Electronic Document Management’ by adding Article 8-1 ‘Standards for Converting Paper Documents into Electronic Format’ to Section II, which reads as follows: ‘Paper documents to be digitised shall be scanned at a minimum resolution of 300 dpi and stored in PDF format using metadata identifying the date and time of creation of the electronic copy, as well as the person who made the digitisation. All electronic copies must be certified by a qualified electronic signature.’ It is found that the limited functionality of the Unified Judicial Information and Telecommunication System makes it difficult to store and process large volumes of electronic evidence. Current technical limitations, such as the inability to open multiple files at the same time and file size restrictions, impede the efficient handling of electronic evidence. It is proposed to increase the scalability and automation of the system. The author examines the international experience of using electronic evidence in administrative proceedings. It is found that most states have granted electronic data the status of evidence, defining their basic structure in accordance with the specifics of national legal systems. However, many states still do not have clear rules for authentication and admission of electronic evidence, which forces courts to rely on general rules and precedents. It is found that the Code of Administrative Procedure of Ukraine, unlike the legislation of some other countries, does not establish a specific list of evidence the authenticity of which does not require proof. In this regard, it is proposed to supplement the Law of Ukraine ‘On Electronic Documents and Electronic Document Management’ with the concept of ‘official electronic document’, which should be considered ‘an electronic document created, signed and/or certified by an authorised person or body in accordance with the procedure established by law, which has legal force and signs of authenticity, integrity and immutability, confirmed by an electronic signature or other appropriate authentication mechanisms’. It is found that some developed countries use blockchain technology to protect data in electronic evidence and increase the level of trust in it. With this in mind, the author proposes to borrow this positive experience by creating a mechanism whereby electronic documents drawn up (issued) by an authority will be subject to hashing. This process will create a unique digital signature of the document, which will change in case of any interference. Blockchain-protected documents should acquire the status of official documents and not be subject to verification in court.