Право на медичну допомогу: цивільно-правовий аспект: дисертація

Abstract

Дисертаційна робота є першим комплексним цивільно-правовим науковим дослідженням особливостей реалізації субʼєктивного права фізичної особи на медичну допомогу в умовах правового режиму воєнного стану в Україні. Обґрунтовано, що запорукою належного якісного рівня будь-якого наукового дослідження є вміле застосування чіткої методології. Використання у цій дисертаційній праці загальновизнаних методологічних підходів (системного, цивілізаційного, аксіологічного, синергетичного тощо), а також загальнонаукових та спеціально-юридичних методів пізнання дозволило досягнути поставлених у роботі мети і завдань та здійснити комплексний науковий аналіз теоретичних і практичних проблем реалізації права на медичну допомогу в Україні та шляхів їх вирішення. Аргументовано потребу трансформації національного законодавства, що регламентує порядок реалізації суб’єктивного права особи на медичну допомогу, у контексті закріплення нових елементів структури означеного права. Зокрема, запропоновано, крім існуючих елементів змісту права на медичну допомогу, законодавчо виокремити такі складові цього суб’єктивного права, як право на паліативну допомогу, право на медичну реабілітацію, право на вакцинацію тощо. Визначено особливості правового забезпечення реалізації права на медичну допомогу в умовах правового режиму воєнного стану в Україні, шляхом комплексного аналізу законодавчих змін, нормативних наказів профільного міністерства, спрямованих на вдосконалення порядку надання медичної допомоги військовослужбовцям, внутрішньо переміщеним особам та іншим категоріям громадян. При цьому зроблено висновок про поверхневий та недостатньо чіткий характер визначення правових механізмів реалізації права на медичну допомогу в умовах правового режиму воєнного часу, що обумовлює потребу їх подальшого удосконалення. Набула подальшого розвитку позиція щодо віднесення до основних видів безоплатної медичної допомоги в Україні: екстреної медичної допомоги; первинної медичної допомоги; вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги; третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги, а також паліативної допомоги. Удосконалено тезу про правову природу декларації про вибір лікаря для надання первинної медичної допомоги, запроваджену в результаті медичної реформи, яку не можна вважати договором про надання медичних послуг, оскільки у ній відсутні положення, що є істотними умовами договору, а саме: щодо предмету договору, порядку його укладення, умов надання медичних послуг, прав та обов’язків сторін, строку дії договору, оплати тощо. Аргументовано, що доволі швидкі дії Кабінет Міністрів України (далі - КМ України) та Міністерства охорони здоров’я (далі - МОЗ України), пов’язані з прийняттям відповідних постанов та нормативних наказів, після введення воєнного стану, дозволили врегулювати найбільш нагальні питання у сфері надання безоплатної медичної допомоги державними та комунальними закладами, насамперед екстреної, що дало змогу зберегти дієздатність системи охорони здоров’я в умовах війни. Набуло подальшого розвитку дослідження правового забезпечення договірної форми реалізації права фізичної особи на отримання медичної допомоги, в результаті чого удосконалено висновок про те, що зважаючи на відсутність у чинному цивільному законодавстві визначення поняття, предмету, істотних умов договору про надання медичних послуг, при укладенні зазначених договорів, а також при їх реалізації та розірванні, варто керуватися цивільно-правовими приписами щодо договорів про надання послуг та загальними законодавчими нормами про порядок укладення, виконання та розірвання договорів. Удосконалено наукову позицію про необхідність, при укладанні договору про надання медичних послуг, врахування ризиків, пов’язаних із проблемою відсутності гарантування кінцевої успішності лікування, шляхом письмової фіксації відповідних застережень у тексті договору. Аргументовано тезу щодо значення договору про надання медичних послуг, як засобу об’єднання та визначення усіх прав пацієнта, враховуючи певну розпорошеність цих прав у значній кількості норм різних вітчизняних та міжнародних правових актів, що може слугувати гарантією забезпечення реалізації та захисту прав пацієнтів у випадку їх порушення. Набула подальшого розвитку позиція про необхідність врахування факту існування між лікарем і пацієнтом морально-етичних стосунків, що не охоплюються договором чи законодавчими положеннями, а саме: взаємної довіри, дотримання порад лікаря тощо, які у певних випадках можуть впливати і на правовідносини між лікарем та пацієнтом, наприклад, у разі недотримання пацієнтом лікарських порад та приписів, він не може посилатись на неналежне лікування. Удосконалено положення щодо розмежування понять «медичного страхування» та «страхової медицини», в результаті чого встановлено, що під страховою медициною варто розуміти систему товарно-ринкових відносин у сфері охорони здоровʼя, а медичне страхування – система організаційно-правових заходів щодо забезпечення функціонування страхової медицини. При цьому сформульовано висновок, що медичне страхування є дієвою гарантією забезпечення права фізичної особи на отримання медичної допомоги через накопичення коштів, а запровадження в Україні ефективної системи страхової медицини повинно стимулювати надання пацієнтам якісних медичних послуг та сприяти належному врегулюванню фінансово-організаційних відносин у сфері охорони здоровʼя. Аргументовано, що в умовах сьогодення одним із ефективних способів вирішення існуючих проблем у медичній сфері, пов’язаних із воєнним станом, недостатністю фінансування, законодавчою неврегульованістю загальнообов’язкового медичного страхування, є організація розвитку добровільного медичного страхування, як альтернативного шляху гарантування права фізичної особи на отримання якісної медичної допомоги. Обґрунтовано висновок, що початок війни та запровадження в Україні правового режиму воєнного стану спричинили певні обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина, включаючи і право на медичну допомогу. При цьому наголошено, що сам факт введення воєнного стану в державі (як форс-мажорна обставина) не повинен впливати на чинність будь-яких правочинів, у тому числі і договорів медичного страхування. Попри те, що сторони договору медичного страхування можуть посилатися на дію форс-мажорних обставин, як на підставу звільнення їх від відповідальності за невиконання умов договору щодо виплати страхового відшкодування, при цьому необхідно керуватися умовами конкретного договору і розглядати кожен випадок окремо – на предмет наявності прямих причинно-наслідкових звʼязків між існуючими обставинами та невиконанням з боку страховика своїх зобовʼязань. Саме такий підхід сприятиме належному забезпеченню здійснення страхових виплат для фізичної особи та створюватиме додаткові гарантії для реалізації права людини на медичну допомогу в межах дії правового режиму воєнного стану. Набуло подальшого розвитку положення про поняття цивільно-правової відповідальності у сфері медичної діяльності, яка виникає внаслідок порушення майнових та особистих немайнових благ громадян у сфері охорони здоров’я та полягає переважно у необхідності відшкодування шкоди, виступаючи своєрідним засобом забезпечення захисту особистих немайнових прав пацієнтів при наданні їм медичної допомоги. Розмежовано умови цивільно-правової відповідальності у сфері надання медичної допомоги від підстав цього виду юридичної відповідальності. Зокрема зазначено, що фактичною підставою цивільно-правової відповідальності у сфері надання медичної допомоги є наявність складу цивільного правопорушення, а у якості юридичної підстави виступає порушення правових норм, що містяться у відповідних нормативно-правових актах або ж положенях договору. На основі аналізу судової практики та відповідних доктринальних джерел зроблено висновок, що у контексті розмежування договірної та деліктної відповідальності у сфері надання медичної допомоги варто враховувати правило, розроблене наукою цивільного права, згідно з яким, за наявності умов для договірного позову, недоговірний позов відпадає. Іншими словами, відбувається витіснення недоговірного позову – договірним. Аргументовано позицію, що в період дії правового режиму воєнного стану, який є форс-мажорною обставиною, сторони можуть бути звільнені від відповідальності у межах конкретного зобов’язання. Це стосується і договору про надання медичних послуг. Якщо обставини непереборної сили вплинули на умови та терміни виконання зобов’язання за договором про надання медичних послуг, сторона договору звільняється лише від штрафних санкцій за несвоєчасне виконання умов договору на час дії зазначених обставин. Проте після закінчення дії обставин непереборної сили боржник повинен знову приступити до виконання своїх обов’язків за договором про надання медичних послуг, в іншому ж випадку він може бути притягнутий до цивільно-правової відповідальності на загальних підставах. The dissertation represents the first comprehensive civil-law scholarly study on the specific features of the realization of an individual's subjective right to medical assistance under the conditions of martial law in Ukraine. It has been substantiated that the foundation of high-quality scientific research lies in the proficient application of a well-defined methodology. The use of widely recognized methodological approaches in this dissertation—such as the systemic, civilizational, axiological, and synergetic approaches—along with general scientific and specialized legal methods of inquiry, has facilitated the achievement of the research objectives and tasks. This, in turn, has enabled a comprehensive scientific analysis of the theoretical and practical challenges in the realization of the right to medical assistance in Ukraine and the identification of potential solutions. The necessity for the transformation of national legislation governing the exercise of an individual’s subjective right to medical assistance has been thoroughly substantiated. This transformation is thoroughly justified in the context of incorporating new structural elements into the content of the aforementioned right. Specifically, it is proposed to legislatively distinguish, in addition to the existing components of the right to medical assistance, such essential elements as the right to palliative care, the right to medical rehabilitation, and the right to vaccination, among others. The specific features of the legal framework for the realization of the right to medical assistance under martial law in Ukraine have been identified. This was achieved through a comprehensive analysis of legislative amendments and regulatory orders issued by the competent ministry aimed at enhancing the procedure for providing medical assistance to military personnel, internally displaced persons, and other categories of citizens. It is concluded that the legal mechanisms governing the realization of the right to medical assistance under the challenging conditions of martial law remain superficial and insufficiently precise, thereby necessitating their further refinement and improvement. The classification of the main types of free medical assistance in Ukraine has been further elaborated as follows: emergency medical assistance, primary medical assistance, secondary (specialized) medical assistance, tertiary (highly specialized) medical assistance, as well as palliative care. The thesis on the legal nature of the declaration on the choice of a doctor for the provision of primary medical care, introduced as part of healthcare reform, has been further developed. It is substantiated that this declaration does not qualify as a legally binding contract for the provision of medical services, as it lacks essential contractual terms. These include the subject matter of the contract, the procedure for its conclusion, the conditions for the provision of medical assistance, the rights and obligations of the parties, the term of the contract, payment provisions, and other essential elements. It has been substantiated that the prompt actions of the Cabinet of Ministers of Ukraine and the Ministry of Health of Ukraine, which involved the adoption of relevant resolutions and regulatory orders following the introduction of martial law, enabled the regulation of the most urgent issues concerning the provision of free medical assistance by state and municipal healthcare institutions. Priority was given to emergency medical assistance, which ensured the continued operational capacity of the healthcare system under the conditions of a full-scale war. The study on the legal framework for the contractual form of exercising an individual’s right to receive medical assistance has been further developed. As a result, the conclusion has been refined to state that, in the absence of a definition, subject matter, and essential terms of a medical services contract in the current civil legislation, the conclusion, performance, and termination of such contracts should be governed by civil-law provisions on service contracts, as well as general legislative norms regulating the procedure for the conclusion, execution, and termination of contracts. The scholarly position on the necessity of addressing risks associated with the absence of a guaranteed treatment outcome in the conclusion of medical services contracts has been further developed. It is proposed that these risks be mitigated by incorporating explicit written disclaimers within the text of the contract. The thesis regarding the significance of a medical services contract as a means of consolidating and defining all patient rights has been substantiated. It is argued that, given the fragmentation of patient rights across numerous provisions of various national and international legal acts, a medical services contract serves as a guarantee for the realization and protection of patient rights in the event of their violation. The position on the necessity of recognizing the existence of moral and ethical relations between a doctor and a patient, which are not fully encompassed by contractual or legislative provisions, has been further developed. Such relations, including mutual trust and adherence to the doctor’s advice, may influence the legal relationship between the doctor and the patient. For instance, if a patient fails to follow medical advice or prescriptions, they may be precluded from asserting claims of improper treatment. The distinction between the notions of "medical insurance" and "insurance-based healthcare" has been refined. It has been established that "insurance-based healthcare" should be understood as a system of market-oriented relations in the field of healthcare, while "medical insurance" refers to a system of organizational and legal measures aimed at ensuring the functioning of insurance-based healthcare. It has been concluded that medical insurance serves as an effective guarantee for securing an individual’s right to medical assistance through the accumulation of funds. Moreover, the introduction of an effective system of insurance-based healthcare in Ukraine is expected to stimulate the provision of high-quality medical services to patients and promote the proper regulation of financial and organizational relations in the healthcare sector. It has been argued that, in contemporary conditions, one of the most effective ways to address existing challenges in the medical sector, including those caused by martial law, insufficient funding, and the legislative gap in the regulation of compulsory health insurance, is the development of voluntary health insurance as an alternative mechanism for guaranteeing an individual’s right to quality medical assistance. It has been substantiated that the onset of full-scale war and the introduction of the martial law regime in Ukraine have led to certain restrictions on constitutional rights and freedoms of individuals and citizens, including the right to medical assistance. However, it has been emphasized that the mere introduction of martial law (as a force majeure circumstance) should not affect the validity of any legal transactions, including medical insurance contracts. While the parties to a medical insurance contract may invoke the existence of force majeure as grounds for exemption from liability for failing to fulfill obligations related to insurance payments, each case must be assessed individually. Such an assessment should focus on determining the direct causal link between the existing circumstances and the insurer’s failure to meet its obligations. This approach aims to ensure the proper execution of insurance payments for individuals and creates additional guarantees for the realization of the human right to medical assistance in the difficult realities of wartime. The concept of civil liability in the field of medical activity has been further developed. It is defined as liability arising from the violation of property and personal non-property rights of individuals in the healthcare sector. This liability is primarily associated with the obligation to compensate for damage and serves as a specific mechanism for protecting the personal non-property rights of patients in the context of the provision of medical assistance. The conditions for civil liability in the provision of medical assistance have been distinguished from the grounds for this type of legal liability. It has been noted that the factual basis for civil liability in the context of medical assistance is the presence of the elements of a civil offense (civil delict), while the legal basis is the violation of legal norms contained in relevant regulatory acts or provisions of a contract. Based on the analysis of judicial practice and relevant doctrinal sources, it has been concluded that, in the context of differentiating between contractual and tort liability in the provision of medical assistance, the principle established in civil law doctrine should be applied. According to this principle, where the conditions for a contractual claim are present, a non-contractual claim is precluded. In other words, the contractual claim displaces the non-contractual claim. The position has been substantiated that during the period of martial law, which qualifies as a force majeure event, the parties to an obligation may be released from liability within the scope of that specific obligation,It has been substantiated that during the period of martial law, which qualifies as a force majeure event, the parties to an obligation may be released from liability within the scope of that specific obligation, as provided under the relevant contractual terms. This principle also applies to medical services contracts. If force majeure circumstances affect the conditions and deadlines for the performance of obligations under a medical services contract, the party to the contract is released only from liability for penalty sanctions related to the delayed performance of contractual obligations for the duration of such circumstances. However, after the cessation of the force majeure event, the debtor is obligated to resume the performance of its obligations under the medical services contract. Failure to do so may result in the debtor being held civilly liable on general grounds.