Правочини у виконавчому провадженні: дисертація

Abstract

У дисертації здійснено комплексний аналіз правочинів, укладених у межах виконавчого провадження. Детально досліджено правову природу цих правочинів, їх місце в системі публічно-правових та приватно-правових відносин, а також особливості укладення та виконання окремих видів договорів у контексті примусового виконання судових рішень. У першому розділі дисертації розглянуто загальну характеристику правочинів у виконавчому провадженні, зокрема їх сутність, правову природу та класифікацію. Особливу увагу приділено питанням взаємодії публічно-правових та цивільно-правових елементів у таких правочинах. Другий розділ присвячено аналізу особливостей окремих видів правочинів, які укладаються у виконавчому провадженні. Детально досліджено договори щодо реалізації арештованого майна, договори зберігання та інші види договорів, які мають особливості у контексті примусового виконання. Третій розділ присвячено аналізу мирової угоди як особливого виду правочину у виконавчому провадженні. Автором досліджена правова природу мирової угоди, її місце в системі засобів завершення виконавчого провадження та особливості укладення та виконання таких угод. Досліджено зміст понять «права учасників господарського товариства» «корпоративні права», «право на частку в статутному / складеному капіталі», «право з частки». Проаналізовано передбачений законодавцем алгоритм звернення виконавцем стягнення на частку учасника в товаристві. Виокремлено низку проблемних питань стосовно: оскарження проведеної виконавцем оцінки вартості частки; строків для повідомлення учасниками виконавця про своє бажання викупити частку; порядку дій виконавця, якщо всі учасники виявили бажання викупити частку; строків для укладення договору купівлі-продажу частки; того, хто є продавцем – виконавець чи боржник тощо. Констатовано, що при здійсненні виконавчого провадження та зверненні стягнення на корпоративні права боржника, з огляду на наявні прогалини у вітчизняному правовому регулюванні, власне цей захід примусового виконання рішень (звернення стягнення на корпоративні права) є неефективним. Розроблено низку пропозицій для того, аби механізм звернення стягнення на корпоративні права боржника був дієвим на практиці: слід внести зміни до законодавства щодо уніфікації нормативних визначень понять, доступу виконавця до повної інформації про майно товариства для визначення вартості частки, встановлення у податковому законодавстві обов’язку для юридичних осіб щодо подання інформації податковим органам та санкцій за його невиконання, унеможливлення боржникові та товариству відчуження, зменшення вартості і зміни частки у статутному капіталі від відкриття виконавчого провадження до моменту реалізації частки в статутному капіталі товариства на електронних торгах. На основі проведеного дослідження автором сформульовано висновки щодо правової природи та особливостей правочинів у виконавчому провадженні, запропоновано шляхи вдосконалення законодавчого регулювання у цій сфері та розроблено практичні рекомендації для учасників виконавчого процесу. Запропоновано класифікацію правочинів у виконавчому провадженні за різними критеріями, зокрема, за наявністю у суб’єктному складі правочину виконавця, за спрямованістю зобов’язань, за етапами виконавчого провадження та за характером правових наслідків їх здійснення. І. Так, за наявністю у суб’єктному складі правочину виконавця: 1) правочини, укладені у межах юридичної процедури примусового виконання, 2) правочини, укладені без участі виконавця. ІІ. За спрямованістю зобов’язань відому класифікацію науковців – представників науки цивільного права можемо екстраполювати на нашу проблематику дослідження та виокремити, відповідно: 1) правочини, спрямовані на передання майна (реалізація арештованого майна; видання довіреностей сторонами виконавчого провадження для отримання майна та відмови від примусового виконання; за наявності певних умов – мирова угода), 2) правочини, спрямовані на виконання робіт (для прикладу, договори транспортування, підряду тощо). 3) правочини, спрямовані на надання послуг (договори зберігання, страхування, оцінки), 4) правочини, спрямовані на передання грошей (залежно від умов, мирова угода). ІІІ. За етапами виконавчого провадження. Стосовно до цього критерію, то зазначимо, що частина договорів може бути укладена на будь-якому етапі виконавчого провадження, проте, деякі з них укладаються виключно на певних етапах розвитку виконавчого провадження. Етапами виконавчого провадження є сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення певної проміжної мети. Кожен етап є низкою процесуальних дій з чітко визначеною процесуальною метою. Як правило, виокремлюють чотири самостійні етапи виконавчого провадження: відкриття, підготовка до примусового виконання, застосування заходів примусового виконання, завершальний етап. ІV. Цивільні правочини у виконавчому провадженні можна поділяти за характером правових наслідків їх здійснення: 1) правочини, для яких законодавцем не передбачено публічно-правових наслідків, 2) правочини, які мають як приватноправові, так і публічно-правові наслідки. Запропонована класифікація правочинів у виконавчому провадженні, хоча й базується на різних критеріях (суб’єктний склад, спрямованість зобов’язань, етапи провадження, характер правових наслідків), підкреслює їх універсальну трансформаційну правову природу. Ця природа полягає в здатності цивільно-правових інструментів (правочинів) функціонувати в межах публічно-правової процедури виконавчого провадження для досягнення її мети – реалізації судових рішень та захисту прав осіб. Ключовим є те, що, незважаючи на цивільно-правову форму, правочини у виконавчому провадженні підпорядковані публічно-правовій меті та обмежені її межами. Їх застосування спрямоване не лише на задоволення приватних інтересів сторін, а й на забезпечення ефективної організації самого виконавчого провадження та досягнення його кінцевої мети – виконання рішення. Досліджено правову природу мирової угоди, укладеної на стадії виконавчого провадження, як комплексного правового явища з подвійною матеріально-процесуальною сутністю. Обґрунтовано, що така угода становить цивільно-правовий правочин, укладений з метою врегулювання спору шляхом взаємних поступок сторін, та одночасно — юридичний факт, який слугує підставою для припинення виконавчого провадження. Аргументовано, що правовий механізм укладення й визнання мирової угоди на цій стадії відображає гармонійне поєднання волевиявлення сторін і судового контролю за дотриманням публічного порядку. Здійснено аналіз чинної редакції ст. 434 ЦПК України та її співвідношення з положеннями Закону України «Про виконавче провадження». Виявлено прогалини нормативного регулювання, зокрема відсутність у ЦПК України чітких вимог до змісту ухвали про затвердження мирової угоди, структури такого акта. Запропоновано конкретизувати в процесуальному законодавстві зміст резолютивної частини ухвали суду. Обґрунтовано доцільність скасування вимоги щодо обов’язкового подання мирової угоди до суду через виконавця, з урахуванням принципу процесуальної економії. На основі судової практики, зокрема постанов Верховного Суду, доведено, що відмова у затвердженні мирової угоди підлягає апеляційному оскарженню, оскільки має наслідком обмеження реалізації диспозитивного права сторін. Висвітлено компаративістський аналіз положень ЦПК Республіки Польща, а також інституту Tomlin Order англійського права з метою запозичення кращих практик. Акцентовано на необхідності врахування матеріальної складової мирової угоди як визначального чинника її «виконавчого» потенціалу. Здійснено комплексне дослідження правової природи, функціонального призначення та механізмів визнання угоди, укладеної за результатами медіації, як правочину, що підлягає виконанню у межах виконавчого провадження. Обґрунтовано, що медіація має розглядатися не лише як інструмент альтернативного врегулювання спорів, а й як ефективний механізм реалізації судового захисту, здатний завершувати виконавче провадження на основі добровільного узгодження інтересів сторін. Розмежовано поняття мирової угоди, врегулювання спору за участі судді та медіації як трьох окремих інститутів із різною процедурною природою та юридичними наслідками. Проаналізовано нормативні положення, що регулюють порядок укладення угоди за результатами медіації, з урахуванням положень Закону України «Про медіацію», Директиви 2008/52/ЄС, міжнародних стандартів та практики держав-членів ЄС. Змодельовано механізми трансформації угоди за результатами медіації у виконавчий документ, зокрема на прикладі польської моделі, та запропоновано варіанти їх адаптації до українського правопорядку. Виявлено потребу у гармонізації Закону України «Про виконавче провадження» з положеннями Закону України «Про медіацію», з метою створення умов для ефективної реалізації досягнутих домовленостей на стадії виконання судових рішень та рішень інших юрисдикційних органів. Запропоновано доктринальну модель структури угоди за результатами медіації у виконавчому провадженні, що підлягає виконанню, з урахуванням предметних, суб’єктних та процесуальних параметрів. Аргументовано доцільність запровадження медіації у виконавче провадження як превентивного, компенсаторного інструмента, який забезпечує зниження конфліктності, підвищення рівня добровільного виконання та мінімізацію навантаження на суди. Обґрунтовано необхідність визнання приватного виконавця як суб’єкта, здатного виступати у ролі медіатора за умови належної підготовки. Підтверджено, що дієвість угоди за результатами медіації безпосередньо пов’язана з можливістю її примусового виконання та надання їй статусу виконавчого документа. The author has examined the legal nature of a settlement agreement concluded at the stage of enforcement proceedings as a complex legal phenomenon with a dual substantive-procedural character. It has been substantiated that such an agreement constitutes a civil-law transaction entered into for the purpose of dispute resolution through mutual concessions of the parties, and simultaneously represents a legal fact serving as a ground for the termination of enforcement proceedings. It has been argued that the legal mechanism for the conclusion and judicial approval of a settlement agreement at this stage reflects a harmonious combination of party autonomy and judicial control over compliance with public order. An analysis has been conducted of the current version of Article 434 of the Civil Procedure Code of Ukraine and its correlation with the provisions of the Law of Ukraine "On Enforcement Proceedings". Regulatory gaps have been identified, particularly the absence in the CPC of Ukraine of specific requirements regarding the content of the court ruling approving the settlement agreement and the structure of such a ruling. A proposal has been made to specify the content of the operative part of the court ruling in procedural legislation. The feasibility of abolishing the requirement to submit a settlement agreement to the court exclusively through the enforcement officer has been justified, taking into account the principle of procedural economy. A classification of legal transactions within enforcement proceedings has been proposed based on various criteria, including the involvement of an enforcement officer as a party to the transaction, the orientation of obligations, the stages of enforcement proceedings, and the nature of legal consequences arising from the transaction. I. According to the involvement of an enforcement officer in the subject composition of the transaction: Transactions concluded within the framework of the legal procedure of compulsory enforcement; Transactions concluded without the participation of an enforcement officer. II. Based on the orientation of obligations, the well-known classification developed by scholars in civil law theory may be extrapolated to the subject of the present research, which allows for the identification of the following types of transactions: Transactions aimed at the transfer of property (e.g., sale of seized assets; issuance of powers of attorney by parties to enforcement proceedings for the receipt of property or waiver of enforcement; under certain conditions — a settlement agreement); Transactions aimed at the performance of work (e.g., contracts for transportation, construction, etc.); Transactions aimed at the provision of services (e.g., storage, insurance, and valuation agreements); Transactions aimed at the transfer of money (depending on the terms, this may include a settlement agreement). III. Based on the stages of enforcement proceedings. In accordance with this criterion, it should be noted that some contracts may be concluded at any stage of enforcement proceedings, while others are specific to particular stages of its procedural development. The stages of enforcement proceedings represent a set of procedural actions directed at achieving certain intermediate objectives. Each stage consists of procedural actions with a clearly defined procedural purpose. Typically, four independent stages of enforcement proceedings are distinguished: initiation, preparation for compulsory enforcement, application of enforcement measures, and the final stage. IV. Civil transactions in enforcement proceedings may also be classified according to the nature of their legal consequences: Transactions that do not entail any public-law consequences as provided by legislation; Transactions that give rise to both private-law and public-law consequences. The proposed classification of transactions in enforcement proceedings, though based on diverse criteria (such as subject composition, the orientation of obligations, stages of the proceedings, and nature of legal consequences), emphasizes their universal, transformative legal nature. This nature lies in the capacity of civil-law instruments (i.e., transactions) to operate within the framework of a public-law procedure — namely, enforcement proceedings — in order to achieve its ultimate objective: the implementation of judicial decisions and the protection of individual rights. What is of fundamental importance is that, despite their civil-law form, transactions within enforcement proceedings are subordinated to a public-law purpose and constrained by its boundaries. Their application is directed not only at satisfying the private interests of the parties but also at ensuring the effective organization of the enforcement process and the attainment of its final goal — the execution of the decision. Based on case law, particularly decisions of the Supreme Court, it has been demonstrated that a court’s refusal to approve a settlement agreement is subject to appellate review, as such refusal effectively restricts the exercise of the parties’ right to dispose of their claims. A comparative legal analysis of the provisions of the Civil Procedure Code of the Republic of Poland and the English Tomlin Order has been presented with a view to adopting best practices. Emphasis has been placed on the need to take into account the material component of the settlement agreement as a decisive factor of its enforceability potential. A comprehensive study has been conducted on the legal nature, functional purpose, and mechanisms for the recognition of a settlement agreement reached through mediation as a legal transaction subject to enforcement within the framework of enforcement proceedings. It has been substantiated that mediation should be regarded not only as an alternative dispute resolution tool but also as an effective mechanism for the implementation of judicial protection, capable of concluding enforcement proceedings based on the voluntary reconciliation of the parties' interests. A clear distinction has been drawn between a settlement agreement, a judge-led dispute resolution, and mediation as three separate legal institutions, each possessing a distinct procedural nature and legal consequences. The regulatory provisions governing the conclusion of a mediation agreement have been analyzed in light of the Law of Ukraine "On Mediation," Directive 2008/52/EC, international standards, and the practices of EU Member States. Mechanisms for transforming a mediation agreement into an enforceable title have been modeled, particularly on the basis of the Polish approach, and adaptation strategies for the Ukrainian legal system have been proposed. The need to harmonize the Law of Ukraine "On Enforcement Proceedings" with the provisions of the Law "On Mediation" has been identified, with the aim of enabling effective implementation of mediated settlements during the execution of judicial and quasijudicial decisions. A doctrinal model of the structure of a mediation agreement within enforcement proceedings has been proposed, incorporating subject-matter, personal, and procedural parameters to ensure enforceability. The introduction of mediation in enforcement proceedings has been advocated as a preventive and compensatory tool that reduces conflict intensity, enhances the level of voluntary compliance, and alleviates the burden on the judiciary. The necessity of recognizing a private enforcement officer as a competent mediator—provided appropriate training has been completed—has been substantiated. It has been affirmed that the effectiveness of a mediation agreement is directly linked to its enforceability and the possibility of granting it the status of an enforceable instrument.