Ускладнення у здійсненні виконавчого провадження: дисертація

Abstract

Автором досліджено ускладнення у здійсненні виконавчого провадження та запропоновано їхню класифікацію. Під ускладненнями у здійсненні виконавчого провадження автор розуміє юридично значущі обставини суб’єктивного або об’єктивного характеру, що виникають у межах уже відкритого виконавчого провадження та порушують або затримують у часі розвиток його нормативно визначеної поетапної послідовності, ускладнюють або унеможливлюють вчинення виконавчих дій, спрямованих на виконання рішення юрисдикційного органу, вимагають додаткових процесуальних чи адміністративних рішень, часу, коштів тощо, а відтак трансформують процес виконання судового чи іншого юрисдикційного акта із процедурно лінійного у адаптивно-проблемний, який потребує інституційного втручання, передусім суду. Ускладнення у виконавчому провадженні прокласифіковано за такими критеріями: за джерелом виникнення (об’єктивні та суб’єктивні ускладнення); за процесуальним етапом, на якому вони виникають (до відкриття виконавчого провадження; на етапі відкриття та підготовки; на етапі вчинення виконавчих дій; на завершальному етапі виконавчого провадження); за характером правового механізму реагування (ускладнення, які усуваються самостійно виконавцем; ускладнення, для усунення яких необхідне звернення до суду; ускладнення, які не мають чітко визначеного алгоритму вирішення); за формою прояву (формально-правові, матеріально-фактичні, технічні, процесуальні ускладнення); за суб’єктом, діяння якого зумовило ускладнення (з боку стягувача; з боку боржника; з боку виконавця; з боку суду або інших органів); за рівнем впливу на ефективність виконавчого провадження (локальні та системні ускладнення); Доведено, що роль суду у подоланні ускладнень, що виникають на різних етапах виконавчого провадження, є системоутворювальною для забезпечення поновлення прав особи. Суд є гарантом правової визначеності, відіграє роль арбітра не лише між сторонами виконавчого провадження, а й між інтересами правозастосування та принципами справедливості, пропорційності, правовладдя. Участь суду є вирішальною у випадках, коли механізм примусового виконання з тих чи інших причин втрачає здатність до самостійного функціонування. Констатовано, що цифровізація виконавчого провадження, доповнена інтеграцією технологій штучного інтелекту (ШІ), є серед істотних відповідей на виклики, що зумовлюють системні ускладнення на стадії виконання рішень юрисдикційних органів. На прикладі Литви переконливо демонстровано ефективність запровадження низки ШІ-рішень у виконавче провадження, які дозволили автоматизувати моніторинг змін у правовому статусі боржників, оптимізувати продаж майна, забезпечити ефективну взаємодію з банками щодо стягнення грошових коштів, а також розвантажити виконавців від рутинної консультативної роботи. Обґрунтовано, що для України особливо актуальним є запровадження функціоналу штучного інтелекту в межах АСВП з метою: автоматизованого виявлення майнових активів боржника шляхом інтеграції з реєстрами та банківськими системами в режимі реального часу; створення системи інтелектуального моніторингу платіжної дисципліни боржника, що передбачає фіксацію прострочень і формування відповідних сценаріїв реагування виконавця; предиктивного аналізу ризиків несплати; використання чат-ботів для оперативного консультування сторін виконавчого провадження, особливо у випадках стандартних запитів; запровадження цифрової системи електронних аукціонів із функцією підвищення ставок в автоматизованому режимі; створення прозорої, підзвітної та аудиторованої моделі функціонування ШІ з урахуванням принципів правової визначеності, справедливості, захисту персональних даних та недискримінації. Для практичної реалізації запропонованого необхідно: внести зміни до Положення про АСВП із розширенням його функціоналу в напрямку застосування аналітичних моделей та алгоритмів ШІ; нормативно врегулювати відповідальність за ухвалення рішень на основі ШІ з урахуванням наведених нами застережень відповідно до принципів Європейської етичної хартії CEPEJ та AI Act, забезпечити механізми оскарження автоматизованих рішень; створити систему акредитації та сертифікації ІТ-рішень, які використовуються у виконавчому провадженні; забезпечити міжінституційний обмін даними через API (application programming interface) з державними реєстрами, Міністерством фінансів, банками, Пенсійним фондом тощо. Наголошено, що використання ШІ у сфері виконавчого провадження має бути підпорядковане принципам людиноцентричності, правової визначеності, правовладдя, пропорційності, етичної відповідальності, прозорості алгоритмів, підконтрольності та можливості оскарження. Концептуальне розмежування між автоматизацією та ШІ має бути покладене в основу нормативного регулювання, з урахуванням рівня ризику для прав учасників виконавчого провадження. Проаналізовано ускладнення у здійсненні виконавчого провадження, які виникають на етапі звернення рішення до виконання традиційного (несвоєчасне видання виконавчого документа, допущення помилок у його оформленні), так і трансформаційного характеру (технічні збої цифрового документообігу, десинхронізація між судовими та виконавчими реєстрами, порушення правил електронної верифікації документів). Будь-які помилки на етапі видання виконавчого документа призводять до неможливості відкриття виконавчого провадження. Електронна трансформація (з паперової форми) звернення судових рішень до виконання, хоч і значно підвищує оперативність та прозорість цього процесу, водночас, зумовлює новий спектр ускладнень технічного плану. Доведено, що інститут негайного виконання судових рішень виконує ключову роль у забезпеченні ефективного й своєчасного захисту прав особи, особливо у справах, що мають підвищене соціальне значення. Істотним ускладненням є випадки, коли суд необґрунтовано не допускає рішення до негайного виконання. Наявність механізму виправлення помилок у виконавчому документі та визнання його таким, що не підлягає виконанню, також є ефективним інструментом мінімізації ускладнень, пов’язаних із помилковим оформленням та видачею виконавчих документів. Поновлення пропущеного строку виконавчої давності є правовим інструментом, що функціонує на перетині принципів правової визначеності та доступу до правосуддя. Строк виконавчої давності, який визначає чинність виконавчого документа, не є абсолютним бар’єром у реалізації права на примусове виконання рішення, якщо суб’єкт доведе поважність причин пропуску строку. Процесуальний механізм тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу запроваджено з метою усунення ускладнень, що виникають на підготовчому етапі виконання судового рішення про відібрання дитини. Така норма є проявом пріоритету найкращих інтересів дитини, вона поєднує в собі ознаки як процесуального запобіжника (уникнення шкоди дитині внаслідок невиконання рішення), так і конституційного механізму захисту найкращих інтересів дитини (принцип parens patriae у виконавчому провадженні). Ускладнення, що виникають у процесі примусового виконання рішень за відсутності відомостей про боржника, його майно або місце перебування дитини, становлять одну з найсерйозніших загроз для ефективності виконавчого провадження. Судове санкціонування примусового проникнення до житла або іншого володіння особи є втіленням конституційного балансу між правом на територіальну приватність, гарантованим ст. 30 Конституції України, і необхідністю забезпечення ефективного виконання судових актів відповідно до принципу правовладдя (ст. 129 Конституції України), а також імплементує міжнародні стандарти у сфері захисту приватного життя, зокрема положення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тимчасове обмеження у праві виїзду боржника за межі України є складовим елементом комплексного механізму забезпечення ефективності виконавчого провадження та виконує функцію превентивного усунення ускладнень, які виникають через суб’єктивне ухилення боржника від виконання судового рішення. Спеціалізованим процесуальним механізмом подолання ускладнень, пов’язаних із опосередкованою участю боржника в обороті активів, коли формальні власники не є фактичними розпорядниками, а сам боржник використовує конструкції «дружньої заборгованості» або незареєстрованого права для уникнення примусового виконання, є звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам. Встановлена законодавча модель дозволяє ефективно нейтралізувати маніпуляції боржників, які використовують третіх осіб або неоформлену нерухомість як засіб ухилення від примусового виконання рішень. Заміна сторони у виконавчому провадженні є системно важливим правовим інструментом подолання ускладнень, що виникають внаслідок трансформації суб’єктного складу матеріального правовідношення, яке є джерелом процесу і примусового виконання рішення (як завершальної стадії). Відстрочення та розстрочення виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів постають як вторинні процесуальні засоби, призначені для забезпечення реалізації вже ухваленого юрисдикційного акта в умовах, що тимчасово ускладнюють або унеможливлюють його виконання. У межах дослідження цих інститутів виявлено, що їх природа є допоміжною щодо основної мети виконавчого провадження – ефективного і своєчасного поновлення порушеного права. На підставі системного аналізу положень законодавства встановлено, що надання судом відстрочки або розстрочки є не правом, а процесуальним повноваженням, яке реалізується за наявності підтверджених обставин виключного характеру. Ускладнення у здійсненні виконавчого провадження, які можуть слугувати підставами для застосування відстрочки чи розстрочки, є багатоманітними та не піддаються вичерпному переліку. Це обумовлює доцільність нормативного закріплення відкритого, але деталізованого переліку орієнтовних підстав та критеріїв, за якими суд має оцінювати доцільність застосування цих заходів, зокрема: дія непереборної сили, ситуація збройного конфлікту, характер виняткових подій, ступінь вини боржника, наявність фінансових та організаційних бар’єрів, інституційні обмеження бюджетного характеру, поведінка сторін у виконавчому процесі, особливості виконання рішення, яке потребує відповідних погодних чи технічних умов, обґрунтованість та документальна підтвердженість заявлених обставин. Інститут зміни або встановлення способу і порядку виконання рішення є серед ключових адаптивних механізмів, спрямованих на забезпечення ефективності виконання акта юрисдикційного органу у випадках, коли примусове виконання рішення у первісно визначеному формулюванні істотно ускладнюється або стає неможливим. Його функціональне призначення полягає не у ревізії змісту судового рішення, а у трансформації процедурної моделі його реалізації в межах обраного способу захисту. Запропоновано внести зміни до чинного законодавства, встановивши процесуальний механізм, який дозволив би здійснити перехід від «немайнового» до «майнового способу виконання рішення» за наявності виняткових обставин (наприклад, зникнення об’єкта примусового виконання, неможливість виконання тощо), за умови дотримання критеріїв пропорційності, еквівалентності та правової визначеності. Обґрунтовано необхідність розмежування понять «спосіб судового захисту» (як матеріально-правова категорія) та «спосіб виконання рішення» (як процесуально-виконавчий механізм реалізації вже присудженого способу судового захисту). The author has examined the complications that arise in the course of enforcement proceedings and proposed their classification. Complications in enforcement proceedings are understood as legally significant circumstances of a subjective or objective nature that emerge within the framework of an already initiated enforcement procedure and disrupt or delay the progression of its statutorily defined sequential stages. These complications hinder or render impossible the performance of enforcement actions aimed at executing a decision of a jurisdictional authority, require additional procedural or administrative measures, time, financial resources, etc., and thus transform the enforcement process from a procedurally linear one into an adaptive and problem-oriented mechanism requiring institutional intervention—primarily by the court. Complications in enforcement proceedings are classified according to the following criteria: by the source of origin (objective and subjective complications); by the procedural stage at which they arise (prior to the initiation of enforcement proceedings; at the stage of initiation and preparation; at the stage of enforcement actions; at the final stage of enforcement proceedings); by the nature of the legal response mechanism (complications that may be resolved independently by the enforcement officer; complications requiring judicial intervention; complications lacking a clearly defined solution algorithm); by the form of manifestation (formal-legal, material-factual, technical, procedural complications); by the subject whose actions triggered the complication (on the part of the creditor; on the part of the debtor; on the part of the enforcement officer; on the part of the court or other authorities); by the degree of impact on the effectiveness of enforcement proceedings (local and systemic complications). It is argued that the role of the court in overcoming complications arising at various stages of enforcement proceedings is foundational to ensuring the restoration of individual rights. The court serves as a guarantor of legal certainty and acts as an arbiter not only between the parties to enforcement proceedings but also between the interests of legal enforcement and the principles of fairness, proportionality, and the rule of law. Judicial involvement becomes decisive in cases where the enforcement mechanism, for various reasons, loses its capacity for autonomous operation. It has been established that the digitalization of enforcement proceedings, complemented by the integration of artificial intelligence (AI) technologies, constitutes one of the key responses to systemic challenges that give rise to complications at the stage of enforcement of decisions rendered by jurisdictional bodies. Using Lithuania as an illustrative example, the effectiveness of implementing a range of AI-driven solutions in enforcement proceedings has been convincingly demonstrated—these include automated monitoring of changes in debtors’ legal status, optimization of property sales, enhanced cooperation with banks in the recovery of funds, and relieving enforcement officers from routine advisory duties. It is substantiated that for Ukraine, the introduction of AI functionalities within the Automated Enforcement Proceedings System (AEPS) is particularly relevant for the following purposes: automated identification of the debtor’s assets through real-time integration with registries and banking systems; creation of an intelligent monitoring system for debtor payment discipline, which records delays and generates appropriate enforcement response scenarios; predictive analysis of default risks; deployment of chatbot technologies for prompt consultation of parties in enforcement cases, especially in the context of standard queries; implementation of a digital electronic auction system with automatic bid increment functionality; and development of a transparent, accountable, and auditable AI governance model aligned with the principles of legal certainty, fairness, personal data protection, and non-discrimination. For practical implementation, the following measures are required: amending the AEPS Regulations to expand its functionalities in the direction of applying analytical models and AI algorithms; introducing normative provisions governing liability for AI-based decision-making, incorporating the safeguards proposed herein and in line with the principles of the CEPEJ European Ethical Charter and the AI Act; ensuring the availability of appeal mechanisms against automated decisions; establishing a system of accreditation and certification for IT solutions used in enforcement proceedings; and enabling inter-institutional data exchange via APIs (application programming interfaces) with state registries, the Ministry of Finance, banks, the Pension Fund, and other relevant bodies. It is emphasized that the use of AI in the enforcement domain must adhere to the principles of human-centricity, legal certainty, the rule of law, proportionality, ethical accountability, algorithmic transparency, oversight, and the right to contest decisions. The conceptual distinction between automation and artificial intelligence should form the basis of regulatory frameworks, taking into account the level of risk posed to the rights of participants in enforcement proceedings. The complications arising during the enforcement of court decisions have been analyzed, encompassing both traditional challenges (such as delayed issuance of the enforcement document, errors in its formalization) and those of a transformational nature (technical failures in digital document exchange, desynchronization between judicial and enforcement registries, violations of electronic verification procedures). Any errors at the stage of issuing an enforcement document result in the inability to initiate enforcement proceedings. The digital transformation of the mechanism for submitting court decisions for enforcement – from paper-based to electronic form – although significantly enhancing the speed and transparency of this process, simultaneously generates a new range of technical complications. It has been substantiated that the institution of immediate execution of court decisions plays a pivotal role in ensuring effective and timely protection of individual rights, particularly in cases of heightened social importance. A significant complication arises when courts unjustifiably refuse to grant immediate enforceability of decisions. The existence of legal mechanisms for correcting errors in enforcement documents and for declaring such documents unenforceable serves as an effective instrument for minimizing complications stemming from erroneous issuance or formal defects. The restoration of the missed limitation period for enforcement constitutes a legal mechanism functioning at the intersection of the principles of legal certainty and access to justice. The enforcement limitation period, which determines the enforceability of a writ of execution, is not an absolute barrier to enforcement if the applicant substantiates the existence of valid reasons for the delay. The procedural mechanism for the temporary placement of a child in a childcare or medical institution is designed to eliminate complications arising at the preparatory stage of enforcing a judgment on the removal of a child. This norm reflects the primacy of the best interests of the child and combines features of both a procedural safeguard (to prevent harm to the child due to non-enforcement) and a constitutional mechanism for protecting the child's best interests (the parens patriae principle within enforcement proceedings). Complications that arise during the enforcement of judgments due to the absence of information about the debtor, the debtor’s property, or the child’s whereabouts represent one of the most serious threats to the effectiveness of enforcement proceedings. Judicial authorization for forced entry into a person's residence or other premises represents a constitutional balance between the right to territorial privacy guaranteed by Article 30 of the Constitution of Ukraine and the necessity of ensuring the effective enforcement of court decisions in accordance with the rule of law principle (Article 129 of the Constitution). This also reflects compliance with international standards on the protection of private life, in particular Article 8 of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. Temporary restriction of the debtor’s right to travel outside Ukraine constitutes an integral element of the comprehensive enforcement mechanism. It serves a preventive function by addressing complications caused by the debtor’s deliberate evasion of enforcement of court decisions. A specialized procedural mechanism for overcoming complications related to the debtor’s indirect involvement in asset circulation – where the formal titleholders are not the actual controllers, and the debtor employs constructs of "friendly indebtedness" or unregistered ownership rights to evade compulsory enforcement – is the judicial recourse to levy funds belonging to third parties. The statutory model established by law allows for the effective neutralization of manipulative practices by debtors who exploit third-party relationships or unregistered real estate as tools to circumvent enforcement. The substitution of a party in enforcement proceedings constitutes a systemically significant legal instrument for addressing complications arising from transformations in the composition of the substantive legal relationship that serves as the source of both the procedural claim and the mechanism of enforcement (as the terminal stage of adjudication). Postponement (deferment) and installment-based execution (payment rescheduling) of decisions issued by courts and other adjudicatory bodies are secondary procedural remedies designed to ensure the implementation of already-issued jurisdictional acts under circumstances that temporarily hinder or render execution impossible. This study has revealed that the nature of these instruments is auxiliary in relation to the primary objective of enforcement proceedings – namely, the effective and timely restoration of a violated right. Based on a systematic analysis of legislative provisions, it has been established that the granting of postponement or installment-based execution by the court is not a discretionary right but a procedural competence, which may be exercised only upon the confirmation of exceptional circumstances. The enforcement-related complications that may serve as grounds for applying these remedies are multifaceted and resist exhaustive enumeration. This justifies the need for legislative codification of an open yet detailed list of indicative grounds and criteria by which the court may assess the appropriateness of applying such measures. These include: the occurrence of force majeure; situations of armed conflict; the exceptional nature of certain events; the degree of the debtor’s fault; the existence of financial or organizational barriers; institutional or budgetary constraints; the conduct of the parties during enforcement; the specific features of enforcing a decision that requires particular weather or technical conditions; and the substantiation and documentary confirmation of the stated circumstances. The legal institution of modification or determination of the method and procedure of enforcement constitutes one of the key adaptive mechanisms aimed at ensuring the effectiveness of executing a jurisdictional act in cases where enforcement in the originally prescribed form becomes substantially complicated or impossible. Its functional purpose does not lie in revising the content of the court decision, but rather in transforming the procedural model of its implementation within the boundaries of the chosen mode of legal protection. It is proposed to amend the current legislation by establishing a procedural mechanism that would allow for the transition from a non-pecuniary to a pecuniary mode of enforcement in the presence of exceptional circumstances (e.g., disappearance of the object of enforcement, factual impossibility of execution, etc.), subject to compliance with the principles of proportionality, equivalence, and legal certainty. The necessity is substantiated to conceptually differentiate between the “mode of judicial protection” (as a substantive legal category) and the “method of enforcement” (as a procedural-enforcement mechanism for realizing the adjudicated form of legal protection).