Організаційно-правове забезпечення реабілітації учасників українського націоналістичного руху 1929–сер.1950-х років (на прикладі членів ОУН та УПА)

Abstract

Дисертацію присвячено комплексному теоретико-правовому та історико- правовому дослідженню процесів реабілітації учасників українського націоналістичного руху, зокрема членів Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії, у контексті протистояння радянському тоталітарному режиму та подальшого розвитку реабілітаційних процедур у незалежній Україні. Актуальність теми зумовлена низкою взаємопов’язаних історико- правових, соціально-політичних і правозастосовних чинників. Насамперед вона визначається значними масштабами політичних репресій щодо учасників українського національно-визвольного руху, а також відсутністю належного завершення процесів їх правової реабілітації. Значна частина репресованих осіб та їхніх нащадків не отримала повного відновлення прав, зокрема компенсаційних і реституційних, що зумовлює необхідність подальшого вдосконалення правового регулювання у цій сфері. У період існування СРСР повноцінна правова реабілітація фактично не здійснювалася, а застосовувалися переважно інститути амністії та помилування, які не передбачали визнання незаконності репресій і не забезпечували відновлення порушених прав. Лише з прийняттям Закону про реабілітацію у 1991 році започатковано формування реабілітації як самостійного правового інституту. Водночас питання організаційно-правового забезпечення реабілітації, зокрема процедур її здійснення, діяльності уповноважених органів та механізмів перегляду рішень, не отримали належного комплексного наукового осмислення, що свідчить про відсутність цілісних концептуальних підходів до їх системного дослідження. Важливим чинником актуальності є наявність у кримінальних справах щодо членів ОУН та УПА випадків формального визначення сукупності доказів без урахування способів їх отримання, зокрема із застосуванням насильства та тортур, що зумовлює необхідність їх повторного правового аналізу відповідно до сучасних стандартів доказування. Актуальність також посилюється зовнішньополітичним та інформаційним контекстом, зокрема протидією російським інформаційно- пропагандистським впливам, що зумовлює потребу у формуванні належної правової оцінки діяльності ОУН та УПА, підтвердженої судовою практикою. Водночас слід враховувати міжнародний аспект проблеми, зокрема позицію окремих держав, де діяльність ОУН та УПА має суперечливу оцінку, що зумовлює необхідність вироблення виважених правових аргументів на основі результатів проведених реабілітаційних процедур. Додатковим чинником актуальності є наявність системних недоліків у правозастосовній практиці, зокрема формалізованого підходу до оцінки сукупності доказів, вибіркового застосування критеріїв реабілітації, обмеження судового контролю, закритості реабілітаційних процедур та недосконалості компенсаційних механізмів, що зумовлює необхідність їх подальшого вдосконалення. Крім того, визнання ОУН та УПА борцями за незалежність України обумовлює необхідність перегляду підстав реабілітації як щодо раніше реабілітованих осіб, так і відмовних висновків із урахуванням сучасних підходів до правової оцінки їхньої діяльності, зокрема в умовах протидії російській агресії. Мета дисертації полягає у комплексному історико-правовому дослідженні реабілітації членів ОУН та УПА, що передбачає аналіз сучасного стану наукової розробки проблеми, джерельної бази та міжнародного досвіду політичних реабілітацій, відтворення етапів і особливостей її здійснення в СРСР і незалежній Україні, дослідження алгоритмів реалізації та рівня дотримання законодавства попередніх років, встановлення суб’єктивних чинників впливу на прийняття рішень, а також виявлення системних недоліків і неузгодженостей реабілітаційного процесу з обґрунтуванням необхідності його завершення. Методологічну основу дослідження становить сукупність загальнофілософських, загальнонаукових і спеціально-юридичних методів, що забезпечили комплексний історико-правовий аналіз реабілітації жертв політичних репресій. Використано діалектичний, хронологічний, системно- структурний методи, а також методи аналізу і синтезу, індукції та дедукції. Серед спеціально-юридичних застосовано історико-правовий, формально- юридичний, порівняльно-правовий, логіко-юридичний методи та метод тлумачення правових норм. Прийнятий у 1991 році Закон про реабілітацію у цілому відповідав вимогам забезпечення та захисту прав громадян і був спрямований на формування багаторівневого механізму перегляду рішень репресивних органів. Його положення передбачали комплексну, багатоетапну та багатофакторну перевірку обґрунтованості таких рішень, яка включала можливість їх перегляду в порядку нагляду та за нововиявленими обставинами, застосування судового контролю, а також реалізацію права заінтересованих осіб на оскарження. У межах цієї моделі була закладена трискладова система встановлення наявності або відсутності підстав для реабілітації відповідно до вимог ст. 2 Закону, що здійснювалася через послідовну участь органів Служби безпеки України, прокуратури та суду і мала забезпечити всебічність, повноту та об’єктивність прийнятих рішень. Разом з тим зазначена модель передбачала неможливість реабілітації осіб, які вчинили злочини проти людяності, зокрема пов’язані з масовими вбивствами, репресіями цивільного населення та іншими грубими порушеннями основоположних прав і свобод людини (перелік ст. 2 Закону про реабілітацію). У зв’язку з цим, під час розгляду відповідних справ законодавством встановлювався обов’язок здійснення детального та всебічного аналізу сукупності доказів, які підтверджують або спростовують причетність особи до вчинення таких діянь, із урахуванням обставин їх отримання та відповідності принципам законності й справедливості. Це свідчило про орієнтацію законодавця на дотримання високих стандартів захисту прав людини, спрямованих на відновлення прав незаконно засуджених із урахуванням критичної оцінки допустимості та законності отримання доказів. Водночас практична реалізація Закону про реабілітацію супроводжувалася процесуальними труднощами, зокрема відсутністю чіткого порядку судового розгляду відмовних висновків і необхідних змін до процесуальних нормативних актів. З метою часткового усунення цих прогалин на початку 1994 року було прийнято постанову Верховної Ради України про тлумачення Закону про реабілітацію, яка, попри це, фактично змінила процедуру перегляду рішень, виключивши суд із обов’язкової ланки та передбачивши його залучення лише за ініціативою особи. Такий підхід не лише не відповідав базовим принципам права, але й в умовах низького рівня правової обізнаності населення та відсутності належного інституційного забезпечення правової допомоги суттєво звужував гарантії ефективного захисту прав заінтересованих осіб. При цьому процес реабілітації відбувався у закритому режимі, а матеріали проваджень до 2012 року здебільшого мали гриф секретності. Крім того, істотний вплив на якість здійснення реабілітаційних процедур мав кадровий склад органів, уповноважених на їх проведення, та рівень професійної компетентності відповідних працівників. У 1991–2000 роках за умов значного навантаження (понад 10 тисяч справ щорічно) до цієї діяльності залучалися позаштатні працівники, серед яких були особи без належного практичного досвіду, а також колишні працівники правоохоронних, у тому числі репресивних, органів, що негативно позначалося на об’єктивності та якості прийнятих рішень. За таких умов норми права щодо визначення допустимості та належної оцінки сукупності доказів, а також встановлення вини у вчиненні злочинів, передбачених ст. 2 Закону про реабілітацію, застосовувалися не в повному обсязі, що призводило до прийняття необґрунтованих висновків. Окремою проблемою правозастосовної практики було неповідомлення осіб, щодо яких проводилася перевірка з питань реабілітації чи їхніх родичів про прийняті рішення, що позбавляло їх можливості реалізувати право на оскарження або отримання передбачених законом пільг. Така бездіяльність свідчить про неналежне виконання державою своїх обов’язків, що призводило до істотної шкоди та є підставою для її відшкодування відповідно до практики Європейського суду з прав людини. З прийняттям нової редакції Закону про реабілітацію та переходом до комісійної моделі актуалізувалися проблеми належної оцінки сукупності доказів і незавершеності процесу реабілітації, зокрема щодо повідомлення про результати розгляду справ, що зумовлює необхідність їх комплексного наукового осмислення, оскільки фактично розпочаті раніше процедури не були завершені, а механізм їх завершення не передбачений у перехідних положеннях законодавства. Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дисертація є першим комплексним історико-правовим дослідженням організаційно- правового забезпечення реабілітації учасників ОУН та УПА, здійсненим на основі значної архівної бази матеріалів Військової прокуратури ПрикВО/Військової прокуратури Західного регіону України, що дало змогу визначити етапи реабілітації, їх недоліки та причини невдач у відновленні історичної справедливості.Уперше введено до наукового обігу значний масив архівних матеріалів реабілітаційних проваджень 1990-х років; запропоновано концепцію трьохетапного процесу реабілітації учасників ОУН та УПА; визначено відмінності підходів до реабілітації у період пізнього СРСР та в незалежній Україні; здійснено комплексний аналіз процесу реабілітації у 1991–2018 роках; виявлено системні відхилення між нормативною моделлю та правозастосовною практикою; обґрунтовано вплив кадрового складу на результати реабілітації; запропоновано застосування компаративістського підходу до правової оцінки дій національно-визвольного руху; доведено необхідність завершення процесу реабілітації шляхом перегляду відмовних рішень. Удосконалено наукові підходи до обґрунтування необхідності вдосконалення законодавства про реабілітацію, а також знання про організаційно-правові чинники амністій і реабілітацій, крім того набули подальшого розвитку дослідження радянських амністій 1950-х років, початкового етапу реабілітації кінця 1980-х років, а також ознак геноцидної політики у репресіях радянського тоталітарного режиму. Узагальнення отриманих результатів обґрунтовує необхідність завершення процедури реабілітації шляхом системного перегляду раніше прийнятих рішень із урахуванням виявлених недоліків правозастосовної практики та сучасних стандартів доказування, що може бути використано для вдосконалення законодавства і практики перегляду реабілітаційних справ. The dissertation is devoted to a comprehensive theoretical-legal and historicallegal study of the processes of rehabilitation of the participants of the Ukrainian nationalist movement, in particular, members of the Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) and the Ukrainian Insurgent Army (UPA), in the context of their resistance to the Stalinist totalitarian regime and the subsequent development of rehabilitation procedures in independent Ukraine. The relevance of the research topic is determined by a set of interrelated historical-legal, socio-political, and law enforcement factors. First of all, it is determined by the large-scale political repressions against participants of the Ukrainian national liberation movement, as well as the lack of proper completion of their legal rehabilitation processes. A significant number of repressed persons and their descendants have not received full restoration of their rights, including compensation and restitution, which necessitates further improvement of the legal framework in this area. During the existence of the USSR, full legal rehabilitation was not actually carried out; instead, amnesty and pardon were predominantly applied, which did not provide for the recognition of the illegality of repressions and did not ensure the restoration of violated rights. Only with the adoption of the Law on Rehabilitation in 1991 was the establishment of rehabilitation as an independent legal institution initiated. At the same time, the issues of organizational and legal support for rehabilitation, including its procedures, the activities of authorized bodies, and mechanisms for reviewing decisions, have not received comprehensive scientific elaboration, which indicates the absence of holistic conceptual approaches to their systematic study. An important factor of relevance is the presence in criminal cases against members of the OUN and UPA of instances of formal assessment of the totality of evidence without taking into account the methods of its obtaining, including the use of violence and torture, which necessitates their legal re-evaluation in accordance with modern standards of proof. The relevance is also reinforced by the international and information context, in particular the need to counter Russian propaganda influences aimed at discrediting rehabilitation processes in Ukraine, which necessitates the formation of a proper legal assessment of the activities of the OUN and UPA, supported by judicial practice. At the same time, the international dimension of the problem should be taken into account, in particular the positions of certain states where the activities of the OUN and UPA are assessed controversially, which requires the development of wellreasoned legal arguments based on the results of rehabilitation procedures. An additional factor of relevance is the presence of systemic deficiencies in law enforcement practice, including a formalized approach to assessing the totality of evidence, selective application of rehabilitation criteria, limitation of judicial control, the closed nature of rehabilitation procedures, and deficiencies of compensation mechanisms, which necessitates their further improvement. Moreover, the recognition of the OUN and UPA as fighters for Ukraine’s independence necessitates the reconsideration of the grounds for rehabilitation both with regard to previously rehabilitated persons and refusal decisions, taking into account modern approaches to the legal assessment of their activities, particularly in the context of countering Russian aggression. The purpose of the dissertation is to conduct a comprehensive historical and legal study of the rehabilitation of members of the OUN and UPA, which includes an analysis of the current state of scientific research on the problem, the source base and international experience of political rehabilitation, the reconstruction of the stages and features of its implementation in the USSR and independent Ukraine, the analysis of procedural mechanisms and the level of compliance with legislation, the identification of subjective factors influencing decision-making, as well as the identification of systemic deficiencies and inconsistencies in the rehabilitation process with the substantiation of the need for its completion. The methodological basis of the research consists of a set of general philosophical, general scientific, and special legal methods, which ensured a comprehensive historical and legal analysis of the rehabilitation of victims of political repression. The dialectical, chronological, and system-structural methods were used, as well as methods of analysis and synthesis, induction and deduction. Among the special legal methods, the historical-legal, formal-legal, comparativelegal, and logical-legal methods, as well as the method of interpretation of legal norms, were applied. The Law on Rehabilitation adopted in 1991 generally met the requirements for ensuring and protecting citizens’ rights and was aimed at forming a multi-level mechanism for reviewing decisions of repressive bodies. Its provisions provided for a comprehensive, multi-stage, and multi-factor verification of the validity of such decisions, including the possibility of their review under supervisory procedures and newly discovered circumstances, the application of judicial control, and the right of interested persons to appeal. Within this model, a three-component system for determining the presence or absence of grounds for rehabilitation in accordance with Article 2 of the Law was established, involving the sequential participation of the Security Service of Ukraine, Prosecutor’s Office, and the court, aimed at ensuring the comprehensiveness, completeness, and objectivity of decisions. At the same time, this model provided for the prevention of the rehabilitation of persons who committed crimes against humanity, including those related to mass killings, repression of civilians, and other serious violations of fundamental human rights. In this regard, the legislation established an obligation, during the consideration of relevant cases, to conduct a thorough and comprehensive analysis of the totality of evidence confirming or refuting a person’s involvement in the commission of such acts, taking into account the circumstances under which the evidence was obtained and its compliance with the principles of legality and justice. This indicated the legislature’s orientation toward adherence to high standards of human rights protection aimed at restoring the rights of persons unlawfully convicted, with due regard to a critical assessment of the admissibility and lawfulness of the evidence obtained. However, the practical implementation of the Law on Rehabilitation was accompanied by procedural difficulties, including the lack of a clear procedure for judicial review of refusal decisions and the absence of necessary amendments to procedural legislation. In order to partially eliminate these gaps, a resolution of the Verkhovna Rada of Ukraine on the interpretation of the Law on Rehabilitation was adopted in 1994, which, however, in practice changed the review procedure by excluding the court from the mandatory mechanism and providing for its involvement only at the initiative of the individual. Such an approach did not only fail to comply with the fundamental principles of law but also significantly limited the guarantees of effective protection of rights, especially in conditions of a low level of legal awareness and a lack of proper access to legal aid. Moreover, rehabilitation processes were conducted in a closed manner, and the relevant materials remained classified until 2012. The quality of rehabilitation procedures was also significantly affected by the personnel composition of the authorized bodies and the level of professional competence of their staff. In 1991–2000, under conditions of excessive workload (more than 10,000 cases annually), temporary and external personnel were involved, including individuals without sufficient practical experience, as well as former employees of law enforcement, including repressive bodies, which negatively affected the objectivity and quality of decisions. Under such conditions, legal norms regarding the admissibility and proper assessment of the totality of evidence, as well as the establishment of guilt under Article 2 of the Law on Rehabilitation, were not fully applied, which led to unjustified conclusions. Another problem of law enforcement practice was the failure to notify individuals subject to rehabilitation review or their relatives of the decisions taken, which deprived them of the opportunity to exercise their right to appeal and to receive the benefits provided by law. Such inaction constitutes improper performance of state obligations, causing significant harm and may constitute grounds for state liability in accordance with the practice of the European Court of Human Rights. With the adoption of a new version of the Law on Rehabilitation and the transition to a commission-based model, the problems related to the independent assessment of the totality of evidence and the incompleteness of rehabilitation procedures were not resolved but were further exacerbated, as previously initiated cases were not completed and no mechanism for their completion was provided in the transitional provisions. The scientific novelty of the research lies in the fact that the dissertation constitutes the first comprehensive historical and legal study of the organizational and legal support for the rehabilitation of members of the OUN and UPA, based on an extensive archival source base, which made it possible to identify the stages of rehabilitation, their deficiencies, and the causes of failures in restoring historical justice. For the first time, a significant body of archival materials of rehabilitation proceedings from the 1990s has been introduced into scientific circulation; a threestage model of rehabilitation has been proposed; differences in approaches to rehabilitation in the late Soviet period and in independent Ukraine have been identified; a comprehensive analysis of the rehabilitation process in 1991–2018 has been carried out; systemic discrepancies between the legal model and law enforcement practice have been revealed; the influence of personnel composition on rehabilitation outcomes has been substantiated; the use of a comparative approach for the legal qualification of actions of national liberation movements has been proposed; and the necessity of completing the rehabilitation process through systematic review of refusal decisions has been substantiated. Scientific approaches to substantiating the need to improve rehabilitation legislation, as well as knowledge about organizational and legal factors of amnesties and rehabilitation, have been further developed. In addition, research on Soviet amnesties of the 1950s, the initial stage of rehabilitation in the late 1980s, and the characteristics of genocidal policy in the repressions of the Stalinist totalitarian regime have been further advanced. The generalization of the obtained results substantiates the necessity of completing the rehabilitation procedure through a systematic review of previously adopted decisions, taking into account identified deficiencies in law enforcement practice and modern standards of proof, which may be used to improve legislation and the practice of reviewing rehabilitation cases.